Розділ «II. КИЇВСЬКА РУСЬ»

В лето 6387 (вважається, що це 879, О. Б.) умершю же Рюрикови, предастъ княжение свое Олгови, отъ рода ему суща, въдав ему на руце сына своего Игоря; бяше бо молодъ велми.

Отже, наступник – то Iгор, син Рюрика: Олег править, як регент. Покладемо, що Iгореві було тоді, скажімо, 4 роки, що він народився 875. Олег править, Iгор підростає. Потім знаходимо повідомлення:

В лето 6411 (903, О. Б.) Iгореви възрастъшю, и хожаше по Олзе и слушаше его; и приведоша ему жену отъ Плескова именем Ольгу.

Ну що ж; парубійкові вже 28 років (а якнайменше – то 25), має право одружитись, але… Справа не в тім, а – чому ж він ще й досі не князь? Чому Олег правитиме ще дев’ять років? А правив би й далі, якби не ота несамовита смерть, якби не збулося провидіння старого вайделота (балтицькими – “мудрий”, “знаючий”). Коли по його смерті княжитиме Iгор, йому буде вже 37 років (а якнайменше – то 34)! Так, чи не пізно він заступає на престол? – та пізно. Великий Аларіх в його роки вже скінчив свій життєвий шлях, знесмертивши себе.

Пригадаємо, що Олега не раз іменували “Ольгов–когань”. Таким він згадується навіть пізніше, 1187 у “Слове о полку Iгореве”.

Iгор та всі його наступники – то були вже просто князі: звичайне династичне наслідування. Їх не обирали, як каганів. Отже, тут ми вбачаємо неприховане прагнення літописця – затушувати корінні, можливо, зміни, що зайшли. Якось невимушено, не привертаючи уваги, – пов’язати кінець каганату після Олега, та початок київського князівства з Iгорем. Чогось він тут, можливо, не домовляє.

В історії корисними бувають аналогії. Повернемося дещо назад, до V ст. Пізній Рим догорав, імперія розвалювалася, розпадалась на очах, цезарі мінялися чи не щорічно. Спостерігаючи цю метушню, командуючий гвардією, подільський скир Одоакер, – приймає єдине можливе рішення. Він, разом із ґерманськими легіонами, зчиняє військовий переворот та свідомо ліквідує Західну імперію, полишаючи від неї те, що є найбільш життєздатне: королівство Iталію. Об’явивши себе її королем, він відправляє імперські клейноди Західного Риму – імператорові Сходу, Зенону.

Жодний справжній римлянин так би ніколи не вдіяв. Він прирік би на загибель усе, але ніколи не відмовився би від імперії, вiд влади. Але, то було чи не єдиним правильним рішенням; приклад варварського здорового глузду. Без римських амбіцій.

Чи не так воно, бува, відбувалося й у нас цим разом?

Після Ґотських воєн 250–278 Рим згасав, та якби не його поділ Діоклетіаном, після якого обидві частини імперії почали якось потроху відроджуватись, – він, мабуть, зійшов би з арени історії ще тоді. Створення Гунського каганату було політичною відповіддю вільної Скитії на виклик із боку двох відроджуючихся рабовласницьких імперій, двох Римів. То була не імперія, тоталітарна та агресивна, але демократичної структури об’єднання багатьох народів перед зовнішньою небезпекою; різних народів. Хоч і створилося внаслідок війни – бліц–крігу хана Белембера. Війни Аттіли не покінчили безпосередньо з Римом, його мрія так і не здійснилася, але підірвали його сили, створили умови для розпаду Західної імперії який свого часу й стався.

Після нього, каганат мав би спрямувати всі сили на Східний Рим, так само тоталітарний та рабовласницький: так і сталося. Але, вирішальна війна 610–629 – була програна. На відміну від гунів, що повалили Західний Рим, мовчазні та горді розумом авари – не стали тiєю силою, яка була би в змозі довести до розпаду Рим Східний. А потім, внаслідок власних прорахунків та політики ізоляціонізму – самі стали здобиччю неоримської імперії Карла. Була програна остання війна – 795. Л. Ґумільов сказав би, напевно, що цьому старому народові не вистачило пасіонарності. Після зайняття (втім – тимчасового) франками аварської Паннонії, від гунського каганату остаточно відпала Дакія. А за Ольгова–коганя від нього залишилася взагалі, лише Правобережна Україна.

Олег, останній каган, віддамо йому належне, багато воював, намагаючись відродити великодержаву минулого, знову зібрати її докупи, але… Завоюваннями створюються імперії, а не каганати. Ці останні створюються радше згодою народів: щодо спільної цілі. А, спільної цілі більше не було; власне, була, але люди перестали її бачити.

Досить красномовним є старий переказ, згідно з яким Олег та його воєвода, – когось там перемогли, добре. Але, розглядаючи полонених, вони бачать людей у добрих чоботах. Та й кажуть одне одному: “Е–е-е… та вони усі в добрих чоботах, – такі нам данину не платитимуть! – пошукаємо собі краще лапцюжників…”

А каганатові, до речі, – сплачували щорічні данини сама Візантія. Ходив на неї свого часу й Ольгов–когань, ніби й щит прибив “на вратах Царєґрада”… Але здобич виявилася не по зубах: не та вже була Україна… А бути не в змозі протистояти Візантії, означало їй піддатись; не військово – так духовно. З усіма наступними наслідками.

Iстою манією, щодо відродження сили та слави колишнього великого каганату, був охоплений все своє коротке життя син Iгора – Святослав (964–972). Він із молодих років сповідував культ великого Аттіли. Північний ґот (його мати Ольга була з народу ругів), блакитноокий та білявий – він свідомо прийняв зовнішність гуна: запустив вислі вуса та оселедець. Він провоював усе життя, але… часи незворотньо минули. Люди за ним не йшли, а з дружиною багацько не навоюєш. Йому так і не судилося стати новим Аттілою, хоч він і зробив надможливе: повернув до України Леведію; хоч і не зміг повернути Дакію (див. Доповнення 11).

Отже, схоже, що Iгор, наступник Олега–кагана, зробив щось подібне до Одоакера: привів ранг держави у відповідність до її розмірів та політичного значення.

I – останнє. А, чи не були, після появи літопису Нестора – свідомо знищені, ним же, – всі попередні?

Що ж, і це є цілком можливо…

2. Київська Русь

Назва “Русь, – каже нам літописець – не своя, – и от варягов прозвашеся Русь”. Чи походить це від назви якогось народу? – можливо. Але може походити й від терміну, що просто означає державу або панування. Пригадаємо в цьому зв’язку латинські “рес”, “рекс” або ґерманське “райх”. На користь цього останнього свідчить, до речі, та обставина, що часто зустрічаємо термін типу “руська земля”, але жодного разу не згадується, відповідно, про якийсь “руський нарід”. Це з’явиться – набагато пізніше; та – чи до речі?