Розділ «І. ДРЕВНЯ ТА ДОКИЇВСЬКА УКРАЇНА»

Частиною цієї величезної дуги, притому дуже значною, є протягнені до Північного Уралу на дві тисячі кілометрів із заходу на схід Північні Ували. Вони не високі, найвища точка тут усього тільки 293 метри над рівнем моря. Безумовно, не Памір, не Гімалаї, але… саме тут знаходяться водорозділи рік Каспійського та Білого морів.

Так, чудово, навіть із ріками все в порядку, але – вибачте – як же з висотою? Бо й оця “вища точка” у аж 293 метри над рівнем моря (а середня висота там десь більше 100 м.), – це що ж, має бути ота Мандара “Веди”? – побійтеся Бога, пані.

Адже, ви самі писали, що їх, оті “Сєвєрниє Ували” – “не відразу виокремить око”; а вже заєць – то певно, перебіжить і не помітивши. А, як же з тим, що подолати їх дане тільки мудрим, сміливим та сильним духом? – отже?

Отже, типовий продукт дологічного магічного мислення; яке не розуміє нічого, окрім мітів, живиться ними та створює все нові.

До того, вона не досить критично прочитала індійського історика з перелому сторіч, Ґанґадгарі Тілака, який учив, що прабатьківщиною індійських аріїв була Арктика, попри те, що там не було замешканої землі, хоч сьогодні, а хоч у минулому. Але, у книзі “Арктична батьківщина у Ведах”, він твердив, що арії колись жили в Арктиці, звідки десь 10–9 тисяч років тому, під загрозою холодів, вирушили на південь. Таке – замало правдоподібне, бо не підтверджується даними геології та кліматології.

А остаточного схиблення спричинив уже якийсь сучасний індійський пройдисвіт, який запевнив госпожу Жарнікову, ніби пройшов увесь “Русскій Сєвєр”, цілком обходячись санскритом. Якого, ніби, всі прості російські люди, всі, без винятку, відмінно розуміли, без жодних перекладів.

Як хтось не вірить, що то був саме пройдисвіт, раджу перевірити: не знаючи санскриту, але з “вєлікім і могучім”, – спромогтися зрозуміти хоч одне–єдине речення з “Бгагават–гіти” або “Ріг–Веди” – спробуйте.

Але, якщо повірити в усі ці байки, та згадати, що по обидва боки отих “Увалов”, що й заєць перебіжить не помітивши, тобто – новітніх “гір Меру” (або “Великої Хари”) живуть сьогодні росіяни – то значить вони й є оті самі арійці. Просто, чи не так? Принагідно зауважимо, що ті безбарвні, кольору мачули угро–фіни “Русского Сєвєра”, – все ж ліпше пасують до класичного штампу “білявої бестії”, ніж будь–хто інший з попередніх претендентів; хоч і не з більшим ступенем вірогідності.

Пізніше, уже порядно в дев’яностих, в московських “Ізвєстіях” прослизнула мало ким помічена “замєтка” про те, що от госпожа С. Жарнікова зробила відкриття всесвітнього значення; а разом із жалем, що книга є, а видати не можна: спонсорів немає.

У нас невмирущу тему арійства плідно експлуатує такий собі господін Каниґін (“Путь арієв”, Київ, 1992). В цій вкрай недбайливо складеній книжці переповідаються, хоч і не без перекручень, як старі та давно спростовані міти, так і міркування самого автора; ясна річ – іще необґрунтованіші. Щоб не повертатися до цього твору надалі, зазначимо серед ориґінальних відкритiв автора й такі:

1. Відомий російський учений М. В. Ломоносов (1711–1765) – був не сином архангельського судновласника, як це вважається повсюдно, а байстрюком Петра I, “рєформатора всєроссійского”, – кидається тінь на добре досі ім’я матері покійного.

2. Виявляється, що відомий російський письменник Н. С. Лєсков (1831–1895) народився в Києві, про що він сам не підозрював по кінець життя, вважаючи (як і всі іншi), що народився в селі Гороховє Орловської губернії.

3. Олександр Македонський, ніби, двічі проходив Україною, про що не мали поняття не лише сучасні історики, а й сучасники полководця.

Отже, з ким саме ми тут маємо справу, – ясніше від ясного.

Доводилося чути вже й українські байки про арійців–українців. Від тих, про кого свого часу влучно зауважив Володимир Базилевський, що вони ставлять український тин там, де не було ще ні землі, ні води, їх культивують ті самі, що вчать, ніби древній Шумер був заселений вихідцями з України. Але, шкода, при цьому чомусь не повідомлюють нас, як же це вийшло, що вони усі свої глиняні таблички з собою забрали, жодної на старій батьківщині не полишили?

Натиск робиться, ясна річ, на тому, що вони одвіку були землероби та хлібороби, бо були “арії–орії” (від дієслова “орати”). А далі все ляпається згідно відомому вже російському сценарієві – чимдуж відбивалися від чужинців: кимеріян, скитів, гунів, кипчаків, монголів… Одне слово – “от нєісчіслімих полчіщ дікіх (можна й “полудікіх”) кочєвніков,” – стежка давно протоптана.

Проти цього є всього два заперечення, та обидва є, здається, – незаперечні, вбивчі.

По–перше, виріс на селі, а такого слова – “орій” – не чув. Отже, воно здається вигаданим; наче спецiально під отих “аріїв”. Які, на жаль, жодними там “оріями” не були, бо…

Нема цього слова, шкода, й у словниках, принаймні – звичайних: на 50–60 тисяч слів.

По–друге, індійські класичні арії – не були, шкода, хліборобами. Бо саме ретельне наукове дослідження встановило, що вони займалися скотарством, кочували та випасали худобу. Про це переконливо свідчить нам їх же власна “Ріґведа”; вони не мали навіть сталих поселень. Лише часом зупинялися десь на півроку у відповідному місці, висівали та збирали ячмінь. Ото тільки й було того землеробства.