Українська мова – не надто вишукана, як і сусідська польська, багато чого в ній є, але… обмаль поганих слів. Коли полякові або українцеві потрібно добре вилаятись – він переходить на російську, щедру на лайки. Бо вона, ця мова, не лише просякнута работорговим мисленням, а характерна й своїм найширшим та динамічним, так би мовити, емоційним розмахом. Від чогось гранично улесливого, на зразок – “… подлый раб Твой Ивашка всенижайше челом бьет…” та по дослівно знищувальні форми. Наслідки тієї універсальної полярності “раб–ґосподін”, яка визначає російське життя та ментальність вже більше восьми століть.
Всі якості людини набувають в цій мові як набундючено величальної, так і беззастережно осудливої форми; навіть – самі незаперечні. Ніби “добрый” – то завжди добрий, але… треба ж, щоб і осудити можна. Пам’ятаю, з цим билися та борикалися вже за совєцьких часів. Та як полегшено зітхнули, коли щось знайшли тут. Хоч і кволеньке, але ж осудливе: “добрєнький”.
Бо, здрібнення (будь–яке) є в російській мові ознакою слабості, а значить і несерйозне, осудливе. Бо работоргове суспільство побудоване на силі й тільки на силі: хто герої російського епосу? – “боґатирі”. А хто вони: розумні, спритні, зграбні чи може високоморальні? – та ні, сильні; тільки й єдино. “Раззудись плечо, размахнись рука!” – ото й усе. Більше, аж нічогісінько за душею немає. Погляньте лише на отих васнєцовських опудал – і ви все зрозумієте. Віддавна в Росії поважали, єдино, – силу, не розум чи щось там інше. А тому навіть про того, хто зробив наукове відкриття – скажуть тільки, – “силен мужик!,” ніколи не скажуть – “умен!” Розумного побережуть для черги, щоб своєчасно поставити на місце: “ішь, какой умний виіскался, а єщє очкі надєл!” (можна – і “шляпу”). Одне слово, як у них кажуть: “Сіла єсть – ума нє надо! “; або так:
Коли силою можна взяти все, коли право сили є вищим правом, то безумовно, сильний не буде стримуватися перед слабим.
(С. М. Соловьев, История России с древн. врем., Москва. 1959, т.1, с.246)
Основою рабовласницького суспільства завжди є та буде сила, насильство та насильництво. А мова й ментальність, як учив світової слави український філолог О. Потебня, – нероздільні. Про це слід пам’ятати завжди та за будь–яких обставин. Не випадково, коли все більше заникає російське імперіалістичне панування, нам все більше нав’язують російську мову, істу скарбницю, як ми бачили, рабовласницької ідеології. Навіщо це робиться, можна легко збагнути, порівнявши розумовий та моральний рівень зросійщеного інтер–люмпена та людини будь–якої нації.
Не слід воювати з націями, воювати з культурами, але… Бувають виключення навіть із самих твердих правил, як це не прикро. Тут маємо – саме таке.
Отже, стережіться російської мови та створеної на ній культури – не з чистого бо вони джерела. Добре пам’ятайте про “московську отруту” нашого великого мислителя Дмитра Донцова, пам’ятайте про вічно актуальне – “Геть від Москви!” Миколи Хвильового.
Про все це на весь голос попереджають усі майже триста років нашого спілкування. Будь–якого, в тому числі – й культурного. Можливо, навіть – особливо – культурного.
10. Арійський міт
Перший та вихідний для послідовників різновид, зразок арійського міту, був складений наприкінці ХIХ ст. та на початку ХХ ст. в Німеччині. Удала війна проти Франції 1870 та остаточне об’єднання Німеччини канцлером Отто фон Бісмарком (1815–1898), – створили в країні атмосферу національного натхнення. Побічним продуктом якого стали певні міти, започатковані німецькими письменниками та істориками. Вони були виником, з одного боку, щирого бажання зрозуміти глибини національного характеру, з другого ж стали очевидною реакцією інтелектуальних кіл на появу “мас” та соціалізму, що їх інтереси очолив. “Масам” протиставлявся національно свідомий нарід. А до того соціалізм іще відверто пов’язувано зі світовим жидівством.
Велику роль у становленні націоналізму, що хутко еволюціонував до расизму, відіграли книги англійця Гоустона Стюарта Чемберлена “Основи ХIХ ст.” (1899) та “Арійське сприйняття світу” (1906).
На їх засадах національна ідея хутко підвищується до рівня всесвітнього месіанства та ідеї вибраного народу, який протиставляється всім іншим, нижчим расам та народам. Витвір групи інтелектуалів – штучно поширюється, засобами пропаганди, до масштабів народної ідеології; народжується арійський міт. Все рідне, ґерманське, віднині – арійське, – протиставляється нижчому, а що ж може бути нижчим від жидівства у християнській та антисемітській Європі?
Все це підкріпляється й старим, класично расистським твором французького графа Шарля Ґобіно – “Нерівністю людських рас” (1855).
Ґерман Альвардт у Німеччині, того ж таки 1899, яким датується перша книга Чемберлена, – оприлюднює книгу “Відчайдушна боротьба арійських народів з єврейством”, назва якої промовляє сама за себе. Тут класичної антиномії: арієць – неарієць = жид, – поставлено на повний зріст. Це є певна шкода, бо навряд чи тепер будь–яким арійським теоріям пощастить відмитись від антисемітизму.
В цьому ж напрямі пише своєї книги Віллібальд Геншель – “Варуна. Підхід до світу та історії з погляду аріїв” (1901). В ній він упевнено приписує аріо–ґерманам усі досягнення світових культур, протиставляючи їм “нижчі раси”. У другому виданні він переходить і до соціальних проблем, актуальних на той час, розглядаючи капіталізм, як вигаданий жидом Давідом Рікардо інструмент поневолення вищої раси. Він же займався й громадсько–політичною діяльністю, як засновник “Мітгарт–бунду”.
Після нього Фрідріх Фішбах, у книзі “Асгарт та Мітгарт” (1902), розглядає землі поміж Райном та Везером, як колиску арійської раси – “найстарішу клітину людства”. Бо, звідти – ніби, походили конунги Армін та Відукінд. Армін був конунгом херусків, які знищили три римські легіони під Тевтобургом (9 рік н. е.) та насправді походив із цих місць, але Відукінд… Він був конунгом саксів, які воювали проти імперії Карла, та походив зовсім з інших країв: його сакси жили далеко на схід від Везера, аж за Ельбою. Уже таке щось дає уявлення щодо справжнього наукового рівня подібних пошуків.
Втім, не забудемо й того, що аж так вільне поводження з фактами історії у деяких німецьких письменників, – було нормою професіоналів від офіційної совєцької історії.
Такий собі Людвиг Вольтман, у книзі “Політична антропологія” (1903), вже впевнено пов’язує всі суспільні рухи з міжрасовими зіткненнями, вбачаючи в них єдину рушійну силу історії. У своєму наступному творі на ту ж тему – “Ґермани та Ренесанс в Італії” (1905) він бачить творчу силу тільки в народах півночі та послідовно розвиває тезу Чемберлена, що упадок “вищих культур” є обумовлений вимиранням білявих (!). Він незмінно знаходить арійські риси та світле волосся у всіх видатних митців Італії.
Не обійшлося, однак, у цій високій трагедії й без домішки фарсу. Колись німецький письменник та філософ Фрідріх Ніцше (1844–1900) – людина слаба і хвора, проповідував “волю до сили”. Начитавшись римського історика Таціта (55–120), – він створив образ сильної людини, якій море по коліна, древнього ґермана: “білявої бестії”. Не дочитався він, на превеликий жаль, пізнішого Амміана Марцелліана, який відкрив нам, як робилися з чорнявих оті “біляві бестії” – шляхом відмивання волосся у вапневій воді…
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Аналітична історія України» автора Боргардт Олександр на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „І. ДРЕВНЯ ТА ДОКИЇВСЬКА УКРАЇНА“ на сторінці 21. Приємного читання.