Розділ «І. ДРЕВНЯ ТА ДОКИЇВСЬКА УКРАЇНА»

От так і побивалися, аж поки не з’явився світові російський письменник В. Чівіліхін, що написав такий собі “роман–ессе” – “Память”. (вид. “Роман газета, № 16, № 17, 1982). Там знаходимо різні патріотичні, більш–менш безглузді міркування щодо монголів та “татарского іга”, але є й те, що нас в данному разі цікавить.

На першій же сторінці другого випуску читаємо, що:

Слов’янські племена з древніх часів жили на Південному Балтицькому узбережжі та на островах.

Слов’янські – це в кінці означає російські – “русскіє”, тому що заради цього, власне, оте “слов’янство” й затівалося.

Насправді слов’янська спільність – то спільність балтицька, та схоже, що автор вже почав оцінювати всебічні переваги цієї обставини для “русской ідеі”: як воно раніше можна було зазіхати на все слов’янське, так тепер можна буде зазіхати на все балтицьке; а це вже щось.

Але, то лише розвідка. Слово “аріі”, з’являється нарешті в усій своїй красі та сумнівності на с.10 № 17. З охотою притягуються “Веди” (слово ж – таке російське!). Автор бадьоро, не гірше від отого класичного російського гімназиста, якому належить виправити вперше зобачену ним картину зоряного неба, – прилучається до ведичної мудрості, розмірковуючи, що санскритське nabha (житло богів), це ж звичайне російське “небо”; ну, і так далі.

Жалюгідні намагання Ліхачьова та Юґова з їх “антамі – прєдкамі русскіх”, або тим, що “тавро–скіф Ахіллєс – бил русскій” – він і не згадує: дрібничка – не той масштаб, “мєлочізм”. Звісно ж, це “аріі–пахарі”, це вони “принесли в Индию коневодство и металлургию” саме звідси, зі своєї прабатьківщини Росії. Так само, як принесли, пішки й на своїх човнах–довбанках (хоча жодні річки звідси, між іншим, до Індії не течуть). Саме вони, що випалювали свої довбанки – “моноксіли” за браком доброго інструменту; бо ж – додамо, в металургії були такими саме профанами, як і у розведенні коней. Не мали, схоже, аж так великого досвіду й в обробці каменю. А значить – закономірним є висновок, що напрошується сам собою:

Якщо арії, що пішли до Індії, були степовими скотарями, то арії, які полишились – землероби – частково, можливо предки балто–слов’ян, у яких виявилося з аріями стільки мовної та культурної спільності, це ми, а зовсім не німці, є ніби арійці!

(№ 17, с. 11)

Ось так; хоча, на всякий випадок, є й зауваження наприкінці:

Тільки жодних, повторюю, расових концепцій будувати на цій базі не можна.

(теж там, с. 11)

Отже, чергова “велика ідея” знову поцуплена зі смітника історії, але ґрунтовно очищена та підновлена. А скільки перли були на отих своїх спільників та союзників 1939–1941 саме за це; саме з приводу расової теорії та арійців! Але, то дурниці; важливо, щоб саме ми були арійці, а всі інші – ні. Як невільництво, може бути поганим – чужим, або нашим – добрим (“ви наші отци, ми ваші дєті”). Так само й дурний міт про вищу нордичну расу, може бути “іхнім” – поганим, так і “нашім” – добрим. Сюди ж, на щастя, дивиться й постійна роздвоєність мови, де будь–якому слові можна надати як додатнього, так і від’ємного відтінку.

Або, наведемо найбільш красномовний приклад: як вони турботливо та ретельно підтримували так звані “національно–визвольні рухи”, де завгодно, та тільки не у себе. Бо лицемірство та двоєдушність – це не риси, це дещо більше: єство.

Другою з арійських месій в Росії стала така собі Свєтлана Жарнікова, мистецтвознавець за фахом. Це вона оприлюднила в журналі “Вокруг Света” статтю – “Где же, вы, горы Меру?” (№ 3, 1989, с. 39 – 41). Вона цитує древні міти аріїв та пише:

Гори, що відокремлюють північ та біле море від усіх останніх земель звуться горами Меру, та найвеликіша з них Мандарою. За горами Меру півроку тягнеться день та півроку ніч, там води застигають та набувають дивних обрисів, там у небі над океаном виблискують райдужні водяниці, і тільки птахи та великі мудреці –”ріші” знають дорогу до цього краю.

Це – з посиланням на один з гімнів “Веди”. Але, про ті ж самі гори пише й іранська (та – теж арійська, “Авеста”):

Звідси, з золотих вершин беруть початок усі земні річки та величніша з них – чиста ріка Ардві, яка з шумом спадає до білопінного моря Воурухаша. Над горами Високої Хари вічно кружить швидкокінне сонце та півроку тут тягнеться день, а півроку ніч. Тільки сміливі та сильні духом можуть пройти ці гори та потрапити у щасливий край блажених, що омивається водами білопінного океану.

Закарбуйте собі зі всього цього багатства опису лише одне: подолати ці гори можуть або “птахи та великі мудреці” або “сміливі та сильні духом”: це є понад важливе свідчення. Під яке, до речі, якнайкраще підпадають Гімалаї. Саме з них, великих гір, на північ та на південь, беруть початок і великі ріки, одні впадають до індійського океану; інші, відповідно – до Льодового: згідно з “Ведою” та “Авестою”. Але ж, ні… Виявляється:

Величезна Східно–європейська рівнина строкатить узвишшями: Середньоросійська, Валдайська, Приволзька… Серед них не відразу виокремить око дугу, що складається з гір Кольського півострова, дрібних узвиш заходу Вологодської області, Північних Увалів та північного Уралу, що протяглася зі заходу на схід на 3 700 км., яка дійсно відокремлює від усього останнього терену Європи узбережжя Білого та Баренцового морів.