Розділ «І. ДРЕВНЯ ТА ДОКИЇВСЬКА УКРАЇНА»

Великі історичні міста мають, часом, не одне ім’я. По різному звуть їх і різні народи. Константинопіль починав свого історичного життя Бiзанціумом, потім був переіменований на честь Константина, першого християнського імператора Риму. Північні ґермани, від України по Скандинавію – мешканці Великої Свит’юд, – добре знали це місто, бо служили в ньому “верінгами” – найманцями–жолдаками. Вони, як добрі мореплавці, звали його Міклаґардом; на честь св. Миколи, який був у греків покровителем мореплавців. Араби звали його за старою пам’яттю – Рум (Рим). Тепер він відомий, як турецький Iстанбул.

Дещо цікаво, що з цього правила випадає Рим. Здається, що він від Ромула та Рема по наші дні, так і полишався Римом. Але, це всього тільки виключення з правила.

Київ теж, як і більшість несмертельних міст світу, – мав не одну назву. Скандинави звали його Гунаґард – Гунське місто, та цю назву зустрічаємо й багато віків по гунах, – у ісландських сагах ХІ–ХІІ ст. Араби звали його Куява, що ближче до власної назви. Бо, у складі ранньо–середньовічної Польщі була й така місцевість – Куявія, що певно, мусить мати якийсь зв’язок із історичним Києвом; чи, принаймні, з прихідцями з нього.

Пізніше Київ спілкується зі сходом через посередництво Хозарату, та в Києві існують навіть хозарські квартали. З часом, коли пізній Хозарат надумає прийняти жидівську віру, вони трактуватимуться, відповідно, – як жидівські. З того часу, приблизно, з’являється назва Самватас. Але, вона якось не сприймається тюркською; за звучанням вона здається радше вірменською або іранською. А, як воно так, то це свідчить про більш близькі стосунки з Іраном у минулому, ніж ми в стані це тепер припускати.

Так – що ж, – хіба наша гіпотеза про походження Кия, Щека та Хорива є такою вже сумнівною? – або безпідставною?

Здається, як ми обіцяли: не ліпша, але й не гірша за інших.

9. Воля та невільництво

Ми вже дещо торкалися цього питання в минулому, але – продовжимо дещо; це буде цікаво.

Iсторики поклали чимало зусиль, щоб якось викрити укриті причини історичних подій; рушійну силу історії, так би мовити. Чимало борикалися з цією проблемою й ті, від “воєнной дємократії” та “классовой борьби”, – творці цілої системи наукового знахарства. От тільки, навряд чи й вони самі, персонально, зуміли би відповісти на запитання: а чому ж це їх “наука”, втілена до життя у Росії, – призвела до побудови системи звичайного рабства? Не тільки відомого в Європі ще з римських часів, а начебто й давно подоланого.

Кожна цивілізована людина сьогодні добре знає, що рабство – то річ погана, неморальна. Так само добре знали це й у минулому. Вся боротьба “цивілізованого” Риму з “дикими” варварами, – то є боротьба римського рабства з варварською демократією. Бо не було і немає у світі нічого більш протилежного, більш несумісного, ніж рабство та воля, і жити поруч, у мирі поміж собою, – вони не можуть.

От вам і абсолютно чітке пояснення основної, так би мовити, пружини історичних процесів у Європі впродовж I тисячоліття н. е.

Але, далеко не всі так розуміли справи. В Римі існував чіткий поділ народів. Ніколи не називали варварами, зверніть увагу, єгиптян, іранців або навіть картагенян, а – чому ж? Тому, що в них, як і у римлян, суспільство було побудоване на рабстві. Вони теж, усі жили трудом рабів.

Це добре й засвоїв свого часу марксизм – найпоширеніша антинаукова течія сучасності, який розпочинав відлік цивілізації саме й тільки з рабовласництва, цілком та остаточно нехтуючи демократичною гілкою розвитку народів. Для варварів він полишив оту свою ідіотичну “воєнную дємократію” (”… оні жє варвари…”), не давши собі труду навіть подумати, а як же ці народи жили у мирний час? – бо, неможливо ж усе життя воювати. Або, як та чим жили їх родичі вдома, в той час, як вони воювали?

Отже не дивно, що з такою безоглядною зашореністю та повним браком розуміння справи, – марксизм створив не лише дурість “історічєского матєріалізма”. Допущений до практичних дій, він відтворив у ХХ ст. справжнє рабовласницьке суспільство! I жодного випадку тут немає, бо прищепитися він міг тільки й єдино в Росії, класичній країні традиційного рабства.

Iсторичний сенс змагань Риму з усім варварським світом, що лежав за “Лімес Ґерманікум”, Ґерманією та Скитією, – саме й полягав на боротьбі свободи проти рабства. Тоді перемогла свобода та Західний Рим упав. Тому насьогодні справжня демократія є переважно у Західній Європі. На жаль, такого не сталося з іще більш рабським Східним Римом – Константинополем, і критичного 627 року – переміг він. А це мало жахливі наслідки, бо після цього протистояння волі та рабства було перенесене на терени самої Великої Скитії.

Переломною в цій великій боротьбі стала епоха Володимира (980–1015), за неї ми маємо дві вирішальні події. По–перше, недалекоглядний князь уводить обов’язкове для всіх, християн чи поган, візантійське християнство, марґінальне та найбільш реакційне. Що позитивного дало християнство людству – то взагалі є велике запитання, бо тієї уславленої любовi до ближнього ми не бачили від нього й досі, а все інше… То не було, навіть, жодне там “крєщєніє Русі”, бо вона була – як відомо, охрещена ще хрестителем ґотів і аланів, апостолом Христа Андрієм, – було перехрещення. Духовна капітуляція перед рабовласницькою імперією, погіршеною копією того, – першого Риму.

Другою подією було поновлення, через півтисячоліття по завоюваннях Аттіли, – експансії з України на північний схід. За межами інтересів Булгарського каганату, в міжріччі Оки та Клязьми, закладаються київські колонії – Володимир, Муром та Суздаль; потім – Москва. По них із самого початку квітнуть работоргівля та рабоволодіння; бо, це якась властивість саме колоній. Пригадайте, як починали своє історичне існування еспанські та англійські колонії в Америці, – з тих же самих рабства та работоргівлі. А в їх метрополіях рабства не було вже з добру тисячу років, аж із римських часів. Кажуть, до колоній подаються енергійні та підприємливі люди, але… Такі люди, звичайно, й вдома добре влаштовані, та по колоніях не тиняються, то все чисті байки. Здебільшу цим займається різна неробна голота, схильна шукати легкого щастя по чужих землях; звідти й рабство.

Нагадаємо ще раз: за походженням рабство – то продукт і здобуток землеробних культур, що складалися по сліпих закутках континенту, півостровах. Середина континенту була більш рухливою та динамічною, та була вільна від нього; поґотів, наша велика матір народів – Дешт–и Кипчак.

Свого часу всі троє наших предків, – балти, ґермани й тюрки – були кочовиками, народами кінної культури, а у кочовому господарстві рабові й місця не знайти. Недарма китайська хроніка Вейшу зі здивуванням писала про гунів, що “в цих людей кожний, від хана до простого пастура, – сам випасає свою худобу”. Згідна з цим і сучасна наука:

Кочівництво не знало кріпосного права. За екстенсивного тваринництва у кочовиків кріпосна праця є недоцільною, встановлення кріпосницьких відносин за умов загального озброєння народу та відсутності окремої від нього армії, – неможливе.