Розділ «IX. ТРЕТІ ВИЗВОЛЬНІ ЗМАГАННЯ»

Отже, Іван Дем’янюк уже намічений жертвою, але… Нема як нема приводу, якоїсь конкретноі зачіпки, аби його можна було поставити перед судом. Такий доказ, та прямо іменний, незаперечний, знаходиться, та — де б ви думали? — правильно, у Москві.

Його (доказ) - відповідальна місія, доставляє до США на власному літаку — вєрний друг російського імперіалізму та більшовицького тоталітаризму, від Лєніна по Горбачова, — американський міліардер жидівського походження — Арманд Гаммер. Той самий, що на замовлення Москви спорудив в Україні завод по виробництву аміаку; з очевидно геноцидними цілями, бо він не стільки виробляє, скільки трує усе навкруги.

Так от, цей суб’єкт і привіз до США готовеньке посвідчення про закінчення таким собі Іваном Дем’янюком поліційних курсів підготовки табірних охоронців. і не якихось там собі совєцьких “вєртухаєв”, а — самих справжніх: німецьких. Чи існували були в історії подібні “курси”, ніхто — звісно, не перевіряв. Тільки десь потім, потім, кажуть, у когось вистачило розуму звернути уваги на клей, яким було склеєне новісіньке посвідчення, — полімерний, якого в сорокові роки не знали. Та й папірові, кажуть, теж не можна було дати десятків років.

Але, що би там не було потім, а на початку московська фальшивка спрацювала та Іван Дем’янюк на початку 1981 був арештований і обвинувачений в тому, що він і є отой легендарний “Іван Грозний”, повинний у знищенні десятків тисяч людей.

Можливо, що організатори процесу в США — з самого початку знали, відали, що творять, та сподівалися не так на вирок у справі, як підняти цим судом антиукраїнську кампанію в пресі світу, за наказом Москви. Що цілком і повністю вдалося. Бо, прововтузившись п’ять (!) років і так нічого певного й не встановивши, американська Феміда передає 28.02.1986 Івана Дем’янюка до Ізраїлю, — хай там судять: може у них щось вийде…

Там теж не надто квапляться, — все життя попереду, та обвинувачення пред’являють тільки 29.10.1986, а суд розпочинається 25.11.1986. Через п’ятнадцять місяців або 92 засідання, суд 25.04.1987 виносить нарешті Дем’янюкові смертний вирок, але… сумніви полишаються надто великими. Івана Дем’янюка тримають у буцегарні ще 5 років, та… врешті скасовують вирок; все розпочинається з самого початку: справа спрямовується на нове дослідування. А підсудний, якого все одно прийдеться виправляти, — все сидить і сидить; в сумі — десь п’ятнадцять років. А, якби ще не добросовєсність Ізраїльських юристів, — міг би приплатити й життям. За віщо ж це все?

Так покінчився нічим чи не самий ганебний зі судових процесів ХХ ст.

Думається, поки держава (будь–яка) не буде вимушена по закону оплачувати мільйонними сумами кожен рік, марно проведений людиною у в’язниці, — порядку в світі так і не буде. Бо сучасна Феміда вже не тільки безока, — вона ще й безмозгла…

Але, якщо хтось там думає, що на тому воно все й покінчилося, та людину яка марно, ні за що провела в тюрмах цілих п’ятнадцять років, не отримавши за це й копійки компенсації, нарешті полишили у спокої, то… Як же капітально помиляється! Адже отих, тоталітаріїв і з ними, порізнює від людей, насамперед, патологічна мстивість. Пригадайте, як ретельно вони вишукували всіх, хто тоді 1945 (або раніше) наважилися збігти зі совєцького раю — “родіни всєх трудящіхся”. Скільки сил та засобів на це витрачали, аби лише останнє слово полишилося за ними. Так сталося й тут.

Бо десь на самому початку 2002 нас сповістили, що все –таки отой Іван Дем’янюк, хоч і доведено, що нікого не вбивав, але все ж незаконно отримав свого часу американське громадянство. Та був його, нарешті, законно позбавлений.

Що ж тут поробиш…Як воно комусь, хоч окремому недоумкові, а хоч і цілій великодержаві свербить виставити себе на загальне посміховисько, — хто ж може цьому запобігти? – в такі часи живемо…

Доповнення 1. Греко–католицька церква

Незаперечним є мабуть те, що кожен окремий нарід має право на свій власний шлях до Бога. Колись, власне, так воно й було, релігія була невід’ємною частиною національної культури, та спільним тут було для народів Великого Степу, хіба поняття єдиного вічного Бога Хана Тенгрі — Владця Неба, з яким уже кожен нарід спілкувався на свій спосіб. Та то було, можливо, й найкраще.

Але, внаслідок певних історичних причин, а простіше кажучи — розвитку імперіалізму, який вбачав у релігіях додатково потужне знаряддя впливу, — з’являються так звані світові реліґії: християнство, іслам…

Не оминув цього шляху й російський імперіалізм. Він, від самого початку існування державності, яку можна назвати російською, — спирався на християнство візантійського обряду, відповідно спростивши його та пристосувавши до власних цілей. Так було від початку відокремлення київських колоній 1169, в наступній Московії та двох російських імперіях, Першій (1721–1861) та Другій (1861–1917). Але до Третьої імперіі (1917–1991) російський імперіалізм для чогось розчарувався з релігії минулого та створив нову — атеїзм, таку собі Віру в Ніщо. Атеїзм, або дослівно — безбожжя, був завжди, але оформився до чогось систематичного у Вік Просвіти – XVIII ст., коли європейське християнство взагалі підірвало свій авторитет кривавою Тридцятирічною війною, що спустошила половину Європи.

Можливо, що тут відіграло роль саме оте їх: «Грабь награблєнноє!» Бо у церкві — було таки на той час, чого пограбувати.

Але війна 1941–1945, підчас якої прийшлося мобілізувати й те, що полишилося від імперіалістичних традицій минулого — почасти відродила й церкву. Нове, ентузіастичне ставлення біло–еміґрантських кіл до переможної сталінської диктатури — вимусило й диктатуру піти на певні поступки; зокрема в релігійному питанні. Віднині Москва дозволяє собі й певні поступки, певні послаблення щодо так переслідуваного тридцять років християнства.

Тепер у країні існує ніби дві релігіі — атеїзм для партійних та православ’я для безпартійних. Але, — на певних умовах.

Попри таке нечуване потурання минулому — й церква мусить, зі свого боку, — осучаснитись. Всі православні святі отці мають перебувати на службі в КҐБ, аби мати можливість зрадити таїнство сповіді в інтересах державного донощицтва. Без цього вони не мають права виконувати церковні обряди. Дозволені, а як же, й духовні семінарії, хоч від поступаючих до них вимагається, “аби не були фанатиками”. У перекладі з езопівської мови це означає, що вони не повинні вірувати в Бога насправді.

Так сталося по війні з православ’ям, яке в такий спосіб повернулося (до певного ступеню, ясна річ) в ранг державної релігії. Але, як же з іншими — з інакше віруючими? Їм тепер не потурають. Втім, так само, як і раніше. Католицтво? — “что ви, что ви…”. Іслам? — “так ето ж формєнноє басмачєство!..” Поладнали якось–такось лише з синагогами. Та, й те сказати — бо писок у пусі: спочатку полишили жидів німцям на з’єдення, а потім ще й собі хотіли депортувати геть; отого, 1953. Як же тут без синагоги…