РОЗДІЛ 13. ХАРКІВ ЯКО УКРАЇНСЬКЕ МІСТО

Історія Слобідської України

Національний і соціальний склад харківського населення у XVII–XVIII ст. Українське національне відродження у Харкові у XIX ст.

Національний і соціальний склад харківського населення у XVII–XVIII ст. Ми обговорили усі сторінки життя старої Слобожанщини і усюди бачили панування української, як то кажуть, стихії, себто української національності і утворених на її грунті й підставі форм народного життя. Український національний склад життя держався не тільки по селах, як тепер, а й по містах, городах, де його тепер дуже мало. Ми його бачимо навіть у такому центральному місті, як Харків, населення котрого тепер так обрусіло, що, мабуть, більшість його й не знає, що колись Харків був чисто українським містом, а потім, коли обрусів, частина його української інтелігенції, прихильна до народа, працювала над відродженням свого народа й бережно донесла се бажання до наших часів — до сього великого українського руху, котрий не тільки утворив, але й проводить у життя і національне, і політичне відродження усієї України, а разом з нею і Харкова з Слобожанщиною 287.

Харків був заснований у 1654 р.288, саме тоді, як Богдан Хмельницький перейшов з усією Україною під московську «протекцію». Місто, як ми бачили, заснувала ватага українських переселенців з ватажком — осадчим Іваном Каркачем. Най же пам'ять про Івана Каркача існує навіки у Харкові укупі зі спомином про першого харківського козачого отамана Івана Кривошлика. Хоч про Ів. Каркача яко першого харківського осадчого згадують тільки пізні документи (другої половини XVIII ст.), але ми не можемо їх одкинути, а укупі з ними і Каркача, бо ні для чого було тоді вигадувати його: очевисто, що ім'я се збереглося у спомину населення, а окрім того й ранні документи знають серед харківського населення Каркачів, і мені казали, що се прізвище відомо й тепер.

Українські переселенці з Задніпрянщини прийшли на дике поле і оселилися там, де річка Харків впадає в річку Лопань — на Харківському городищу, де колись, у домонгольську добу, у XII ст., був, мабуть, староруський, український город, де тепер у Харкові «університетська горка», собор і університет. Тут, у 1656 р. харківці збудували земляну й дерев'яну огорожу навкруги городища і зробили її, як ми знаємо, по свойому українському звичаю, щоб захистити себе від татар, але ся огорожа не вподобалася московському воєводі, котрий велів зробити кріпость по московському зразку. Оттак спочатку виявилися дві влади і у стихії культури — українська і великоросійська. Але у складі населення Харків був, можна сказати, чисто українським містом, бо сюди одразу явилася чимала купа українців — 587 чол. козаків, а з жінками і дітьми се вийде, мабуть, до 2000 чол. Вони з'єдналися в козацьке товариство, поділене на сотні й десятки, з отаманом, сотниками і десятниками на чолі. Мені пощастило розшукати в архиві і надрукувати список сих харківців — із нього видно, що се були українці — Іваненки, Тимошенки, Єфименки, Гордієнки, Олексієнки, Мельник, Колесник, Коваль, Кушнір, Котляр, Швець, Ткач, Кравець. Бачимо там Журавля, Дудку, Стріху, Ломаку, Тетерю, Сироїжку, Горобця й таких інших. Був Тихий, Дурний, Кривий, Недбаєнко. Був Кременчуцький (мабуть, з Кременчука), Волошенин (мабуть, з Волощини), Москаль (з Московії). Бачимо — Якова Шаркова зятя: очевисто, що знали більше самого Шарка, ніж його зятя Якова, і сей своє прізвище заполучив од тестя. Се була головна ватага переселенців, а до неї почали приходити й другі. Приходили, як ми знаємо, більш усього з Правобічної України, особливо в тяжкі часи Руїни, приходили і з Гетьманщини, приходили і з інших місць Слободської України, бо Харків вабив до себе населення яко полкове і торговельне місто. Мав тут своїх служилих великоросійських людей і московський центральний уряд, але їх було небагато, як порівняти з числом українського населення. Ось які числа ми маємо за XVII ст. У 1665 р. було у Харкові українців 2282 чол. мужського пола (міщан 1290 і хліборобів 992), а великоросіян (дітей боярських і інших служилих людей) — 133. У 1668 р. українців було 1491 мужського пола, великоросіян (служилих і приказних людей) 75 чол. (мабуть, тут показані одні козаки і служилі люди без дітей і родичів). У 1670 р. у Харкові збільшилося число великоросіян, бо залишилися великоросійські служилі люди для оборони города од татар. Українців було тоді 2101 чол. мужського пола, великоросіян 415 чол. мужського пола. У 1673 р. українців було 1276 чол. мужського пола, великоросіян 118 чол.; се все були діти боярські городової служби, а полкових великоросійських служилих людей вже не було. У 1675 р. число великоросійських служилих людей знов значно збільшилося (у 6 разів): тепер їх було 625 чол. У 1686 р. великоросіян було 571 чол. на 1937 українців. Виходить, що великоросійське населення у Харкові було текучим. Українці самі поселилися на вічне життя у Харкові, а великоросійських служилих людей туди часами посилав московський уряд не по їх волі і без їхнього бажання, не для заселення міста, а для його охорони. Отже справжніми постійними поселенцями Харкова були українці, котрі збудували собі будинки, охазяїнувалися, з'орали землі, зайнялися ремеслами, промислами й торгівлею.

Щодо соціального складу харківського населення XVII ст., то воно поділялося тоді на а) козаків полкової служби, б) міщан і в) цехових ремесників. Вищою владою у Харкові була полковнича влада. На чолі великоросійського населення стояв воєвода, над міщанами була ще окрема влада війта, а над цеховими ремесниками стояли виборні цехмістри.

У XVIII ст., у другій четверті сього століття, Харків був чисто українським містом. З перепису Хрущова 1732 р. ми дізнаємося, що число українців тоді щодо великоросіян збільшилося в порівнянню з XVII ст. Прізвища харківців чисто українські, і, як би їх знав М. В. Гоголь, йому не потрібно б було вигадувати прізвищ своїх українців: ми бачимо й Квітку, й Горлицю, й Незовибатька, й Богомаза, й Лупикобилу, й Лупикобиленка, й Сухоребрика, й Недерикута, й Кадигробенка, й Отченашка, й Кусьвовка, й Штанька, й Пацюка, й Вареника.

Дуже цікаво буде побачити склад населення Харкова у 1732 р. з національного й соціального боку. Більш усього проживало у Харкові козаків: виборних козаків було 775 чол., у них підпомошників 1531, козачих підсу-сідків 85; козачої старшини з робітниками 71, цехових ремесників 492, підданих, посполітих і робітників 205, духовенства з робітниками 170; великоросіян 235, греків і інших чужоземців 21; усього 3595 чоловік.

Значить, більш усього було козачих підпомошників, далі за ними йдуть виборні козаки, далі цехові ремесники. Виходить, що Харків з соціального боку був таким же українсько-козацьким містом, як і інші міста Слободської України. Ріжниця була тільки у тім, що тут жилобагато цехових, яких не бачимо в інших городах. Харківських міщан у початку XVIII ст., як ми знаємо, прилучили до козаків і оддали у полковничу владу. Харківські козаки ділилися на дві сотні. Виборні козаки були більш заможними людьми, ніж їх підпомошники. У виборних козаків було більш робітників, котрі проживали у їх семействах. На кожний двір виборного козака приходилося взагалі по 5 душ мужського пола, а як включити робітників та підсусідків, то прийдеться по 5, 7 чол. на сімейство. Виходить, що се були дуже великі сімейства, коли ми звикли думати, що українські сімейства були звичайно малі. Іноді одно сімейство містилося у одній хаті, але частіше воно проживало у декількох хатах і тілько у одному подвір'ї. Ось, наприклад, один двір Гетманенка: Ів. Гетманенко 40 років, у нього син Петрусь 4-х тижнів, брат Гаврило 8 років; на тім же дворі у другій хаті рідний брат його Грицько 35 років; у нього сусіда Гаврило Шведин 50 років; у нього син Костянтин 7 років; дядько їх рідний Степан Ондрієвич Гетман — 100 років; усього 7 чоловік мужського пола, а з жіноцтвом буде куди більше — мабуть 14. А ось другий двір — Назаренка: Сав. Назаренко 70 років; у нього син Ондрій ЗО років; робітники — Алферов 45 років, Андреев — 20, Кирилов — 35, Ісаєнко — 40. У нього пасинок Синицький — 7. У другій хаті — рідний брат Ондрія Кіндрат 50 років; у нього робітник Лебеда 35 років, пасинок Коновалов — 7, з ними ж підсусідки Бердників — 60; Андреев 50; у нього діти — Кирило 15, Степан 6; робітник Шияненко — 18, усього 15 чол. мужського пола, а з жіноцтвом, мабуть, ЗО. Але траплялися іноді й невеличкі сімейства: по одній душі мало 14 сімейств. У 60 сімействах, котрі мали робітників та підсусідків, було по 3 2/3 чоловіка на сімейство. Цікаво, що були й удови-козачки, які од себе виряжали на службу, мабуть, підпомошни-ків-наймитів. Чужі люди проживали у 1/5 усіх сімейств. У козачих підпомошників на сімейство проходилося взагалі 6 чол. мужського пола. Робочих членів в сімействах без чужих приходилося по 2 1/4 на сімейство, були, одначе, й такі, що мали од 5 до 10 душ; але було 4 сімейства, у котрих робітником був тільки хазяїн сімейства. Робітники і підсусідки були у 1/4 усіх сімейств; приходилося їх по 2 чоловіка на сімейство. Усі казаки жили у власних подвір'ях у самому місті. Тільки 12 подвір'їв підпомошників містилися на під-варках, себто не у самому місті, а у передмісті, і 21 сімейство проживало по чужих дворах, котрі належали до старшини та усяких удов. До старшинського уряду належали харківський полковник Григорій Семенович Квітка, полковий суддя Роман Григорович Квітка, полковий хорунжий Рибасенко, сотник першої сотні Григорій Васильович Ковалевський і другої Як. Хв. Денисевич. Жив своїм подвір'ям і валківський сотник, потім ізюмський полковник Ів. Гр. Квітка, удова полковника Куликовського, полковий писар, два писаря полкової канцелярії, 5 ратушних писарів і 1 таможений. Оце була невеличка купка козацької старшини, яка потім обернулася у дворян.

Цехові люди належали до таких ремесел: були ткачі, шевці, котлярі, ковалі, різники, римарі, музики, склярі, шаповали, бондарі, гончарі, кравці, дехтярі, кушнирі, теслі, олійники, винникі, солодовникі, коцарі і коцарки. Цікаво, що музики були теж серед ремесників, бо і справді вони грали на весіллях і годувалися од свого ремесла. Од римарів і коцарів получили свої назвиська теперішні Римарська та Коцарська вулиці. Усі цехові мали свої власні подвір'я й хати, окрім 5 чоловік, котрі жили у подвір'ях полковника Квітки. У цехових були ще менші сімейства, ніж у козаків-підпомошників — у них приходилося трохи більш 3 чол. на семейство. Були у них, одначе, робітники і підсусідки — по 2 чол. на семейство. Значить, робітників у цехових було далеко більше, ніж у козаків і підпомошників, бо кожний ремесник хотів мати робітника.

Духовенства з робітниками було 116 чоловік. У Харкові тоді було 9 церков і при кожній звичайно по 2 священника, а при соборній 2 протопопа. У монастирі проживало 13 монастирських робітників. Духовенство проживало в церковних домах при церквах. Окрім того декотрі священники мали ще й власні подвір'я, в котрих проживали їх двірники та робітники. При церквах, як ми знаємо, були школи, в котрих проживали учителі — дяки. Таких учителів було тоді у Харкові 19 чол. При церквах були також і шпиталі. У Харківському колегіумі жили учні латинської школи.

Поспільство, або піддані, поміщалися в 22 подвір'ях у 29 хатах. Жили вони на підварках в передмістях маненькими хуторами: на хуторі полковника Квітки, підпрапорного Черняка, козака Коваленка, ландміліцького полковника Дуніна, полковника Куликовського, угольчанського сотника Михайлова, харківського сотника Ковалевського, харківської крамарки Наза-ренкової, Харківського Покровського монастиря, троїцького священника, харківського городничого Голуховича; біля сього хутора був млин на р. Харкові, а при млині жив мельник з сімейством. На тій же річці Харкові було ще 2 млина з мельниками. Особливе місце займали у Харкові велико-росіяне та чужоземці. Вони поділялися на декілька станів. Одна частина великоросіян попала навіть у козаки. Це були колишні служилі люди, котрі записалися у козацтво, коли у Харкові у 1700 р. були скасовані воєводи; їх було небагато — 13 дворів. Окрім сього у Харкові проживали по пашпор-тах посадські люди, котрі явилися сюди ради торгівлі із ріжних великоросійських міст — з Курська, Вереї, Бєлгорода, Чугуєва, Тули, Єльця, Веньова. Далі йдуть армійські чини — абшитований капітан, поручики й інші; майже усі вони мали в Харкові власні будинки. Були тут ще московські служилі люди, котрі раніш записалися у козаки, а в 1731 р. їх повернули у подушний оклад і записали у ландміліцію; 141 чол. з них мали власні хати (49 подвір'їв), а 16 жило у чужих хатах. У них було 9 робітників з українців. У подвір'ї харківського полкового судді Романа Квітки проживало 4 кріпака, котрих він дістав у віно за своєю жінкою. Греків та інших чужоземців було 21 чол…між ними хрещений арап і удова польської нації, євреїв зовсім не було. Серед «разночинців» бачимо двір полковника Курського ландміліцького полка Дуніна, де проживав він сам з сином і з 15 робітниками-україн-цями. Біля його двору був млин у 2 клітки, у кожній по 4 постава. У Харкові були ще подвір'я з будинками, котрих хазяїни не жили тут постійно, а тільки наїздили по своїх ділах: таких подвір'їв було 46 і там проживало 95 двірників та робітників; власниками їх була козача старшина (харківська та інша), старшини ландміліцького полка, Покровський та Зміївський монастирі, курські купці Хлапонини, священникі Хорошевського монастиря, Ольшаної, Липець, Іванівки, Харкова, козаки і їх удови. Двірниками та робітниками там були — циган, волох, поляки (але, здається, се були не поляки, а українці, тільки польські піддані). Проживало у Харкові двоє греків- Костянти-нов та Челенбі, котрі займалися купецтвом; у одного з них був робітником татарин. У одному із монастирських дворів жило три маляра. На подвір'ї харківського протопопа проживало його троє підданих. У шинках було 122 шинкаря з дітьми. Хоч Харків тоді був таким же полковим містом, як і Суми, Охтирка, Ізюм, Острогозьк і не мав значіння центра усієї Слободської України, але все ж таки він і по числу мешканців, і по соціальному складу свого населення відрізнявся від тих міст, мав над ними перевагу. Він був українським козацьким містом, але у ньому проживало стільки великоросіян, скільки їх не було ніде по інших полкових містах. У Харкові проживало вже тоді й великоросійське купецтво, котре трохи згодом значно збільшилося. Се все було початком того нового обличчя, котре прийняв Харків пізніше. У 1732 р. се був український город і з національного, і з соціального боку. Більш 90 % населення було українського. Перше місце займав козачий стан. Козаки були власниками більшості міських подвір'їв та будинків. За ними йшли українські ремесники — се теж був сталий мійський стан, котрий тримав у своїх руках потрібне для усіх рукомесло. Ремесники теж проживали у власних будинках. І козацтво, й цехові містилися тоді у Харкові не на підварках, а у самому місті, навіть у його центрі, на теперішніх центральних вулицях. Цікаво, що й вулиці тодішні діставали свої назвиська від сих простих козаків та ремесників. Не кажучи вже про такі вулиці, як Римарська, Чоботарська, Коцарська, Кузнечна (вони були названі так по ремеслах), ми маємо ще такі назвиська харківських вулиць у 1724 р. в Соборній парахвії: вулиця пана полковника Квітки у замку, вулиця пана судді (Квітки), вулиця Сотницька (пана сотника), Бесідина (де жив Бесі-дин), Михайла Дрикги (де жив Дрикга), Сушкова (де жила Сущиха), Макс. Писаря (де жив М. Писарь), Сем. Богодуховського (де жив Сем. Богодуховський), Синицького (де жив Синицький), Єнощина (де жив Сноха), Борисенкова (де жив пушкар Борисенко), Пістунова (де жив Пістун), Гребеникова (де жив Гребеник), Куликівка (де жив Кулик), Шаповалова, Чайчина вулиця над ярком; усього 20 вулиць в центрі. У Миколаївському приході було б вулиць: над ярком Шаповалова (де жив Шаповал), Кара-бутова (де жив Карабут), Бибикова (де жив Бибик), Шеметова, Калебер-дина (де жив Калеберда). У Вознесенському приході — дві вулиці — Шап-ранівська (де жив Шапран), Чугаївська (де жив Чугай). У приході Покров-ського монастиря — одна вулиця Пищальчина (де жив Пищалко). У Рож-дественському приході — 5 вулиць: Москалівка, Шилова (де жив Шило), Пробита, Довгалівка, Безсалівка. У Троїцькому приході 6 вулиць: Назарце-ва (де жив Назарець), Клименкова (де жив Клименко), Гунченкова (де жив Гунка), вулиця добродія Сізіона (де жив Сізіон), Юрченкова (де жив Юркевич). У Михайлівському приході — 4 вулиці: Кулиничина (де жив Кулинич), Корсуновська, Золотарева (де жив Золотаренко), Верещаків-ська. У Воскресенському приході 8 вулиць — Дехтярева, Котлярова (де жив Котляр), Мильникова (де жив Мильничка), Онопрієва (де жив Онопрій Різник), вулиця до Меркула (де жив Меркул), Склярева (де жив Скляр), Крохмалева (де жив Крохмаль), Миргородовська. У Дмитріївському приході — 5 вулиць: Ів. Турчина (де жив Турчин), Вас. Титаря (де жив Титарь), Як. Котки (де жив Котка), Ів. Кривого (де жив Кривий), Вас. Котляра (де жив Котляр). У Благовіщенському приході — 4 вулиці: Бережна, Пома-занова, Опанасівська (де жив Панасенко), вулиця Чорного Івана. Як бачимо, українсько-демократичний зміст населення Харкова одбився навіть у назвиськах його вулиць. Таким же українським демократичним був і склад його домовласників. У самій багатій аристократичній частині теперішнього Харкова — у приході соборному — бачимо окрім самої маленької купки козацької старшини (дворян та чиновників тоді зовсім не було), такі демократичні прізвища козаків та цехових, як Цілюрик, Звонарь, Голод, удова Панамарка, удова Матяшиха, Бабеха, кравець Шватченко і таке інше. Теж саме можна сказати і про домовласників вулиць Миколаївської церкви, Покровського монастиря і взагалі усього Харкова.

Мабуть, те, що ми оповідаємо зараз про національний український склад харківського населення, буде вдивовижу для його теперішніх мешканців і особливо для тих, хто, не цікавлючися місцевою історією і не бачучи тепер нічого українського, думав, що Харків і ніколи не був українським містом. Але все се підтримується документальними свідоцтвами, які розшукані мною у ріжних архівах. Щодо назвиськ вулиць і прізвищ домовласників, то сей документ надрукований мною укупі зі списком харківців 1656 р. у 1-му томі моєї «Истории г. Харькова» особливим додатком до нього, й хто захоче ознайомитися з ним, той знайде там цілу низку щиро українських прізвищ харківців за 1724 р. і серед них побачить, мабуть, чимало й таких, нащадки котрих проживають у Харкові й тепер і давно одцуралися мови своїх дідів та прадідів. Через що ж було так багато тоді у Харкові дрібних домовласників? Через те, що населення його, разом з усіма слобожанами, користувалося тими льготами, які усі переселенці дістали від московського уряду, і серед сих вільгот на першому місці стояла земельна, себто земельний наділ на заїмочному праві. Перші харківські переселенці дістали даром на віки-вічні зімлі під оселі і право вільного безоброчного наслідственного володіння підгородніми землями. Такі права діставали й нові переселенці. Ось через що з'явилося так багато домовласників серед харківців — кожний, діставши землю у місті, зараз починав будувати собі хату. Так звичайно робили селяне; так робили й городяне — харківці, бо й вони мало чим одріж-нялися од селян, бо й їх головним промислом було землеробство. Збудувати хату-мазанку було нетрудно — лісу, очерету, соломи й глини було досить. І ще за наши часи у Харкові залишилося від старих часів чимало таких хат під солом'яною стріхою. Такі хати бачимо ми на старих малюнках Харкова XIX ст. Солом'яним і дерев'яним був майже увесь Харків у XVII і першій половині XVIII ст. Кам'яними будинками у козацькому Харкові були тільки — Покровський монастир, Колегіум, Собор і дві приходські церкви. Кам'яних будинків ні у кого не було. Лавок з рундуками було 290, шинків 163. винниць 29, але усі вони були дерев'яні. У 1724 р. у Харкові було усього 1345 дворів, а у 1732 р. — 1280 хат, а населення у 1732 р. було з жіноцтвом 7000 чол., себто одна хата приходилася на 5 чоловік. Просторо тоді жили харківці. Плана городського поселення у козацьку добу не було. На плані 1768 р. ми бачимо й старий план Харкова, вулиці йшли не прямими, а кривими лініями; була сила пустопорожніх земель. Харків навіть у кінці XVIII ст. являв з себе велику слободу. Академік Зуєв і описує Харків такою слободою. Будинки, пише він, розкидані без ряду і ладу, але широко — версти на 3 або 4. Се були, як він каже, українські хати-мазанки. Були слободи — Захарківська, Залопанська, Клочківка і навіть хутори-підварки. По новому плану під Харків було одведено 637 десятин. Навіть у 1794 р. ледве не усі мешканці мали свої власні будинки: дворів було тоді 1807, домовласників було 1601, усіх обивателів 1792 сімейства; з них не мали своїх будинків тільки 191 сімейство. На початку XIX ст. Харків простягався з півночі на південь на 2 версти, зі сходу на захід на 3 1/2 версти. Площа його захоплювала 7 кв. верст, або 1 750 000 кв. сажнів. На кожне подвір'я, включаючи сюди вулиці, приходилося 968 кв. сажнів, на кожного мешканця (їх було 11 000 чол.) — 160 кв. сажнів, а у 1886 р. тільки 35 кв. сажнів. Се був, як ми бачимо, страшенний земельний простор. Не дивно, що тоді було в Харкові багато садів і навіть огородів. Найбільшу частину земель городяне добули даром. А позаяк існувала земельна власність і не було ніякої ні соціалізації, ні муніціпалізації землі у городі, то осельні землі переходили до нащадків, а також вільно продавалися й купувалися. Ціна на землі, матеріали для будівлі і на робочі руки стояла низька і через те й не трудно було кожному мешканцю здобути собі власну хату. Ось деякі звістки про тодішні ціни на подвір'я і будинки: кам'яний будинок полковника

Шидловського у два поверхи був куплений для Колегіума за 500 карб. У 1767 р. будинки у центрі купувалися по 600, 125 і 65 карб. Пустопорожнє дворове місце мірою у 1500 кв. сажнів у кінці XVIII ст. у Соборному приході було куплено за 35 карб., значить, по 2 1/3 коп. за сажень, ціле подвір'я там же з огорожею мірою в 4800 кв. сажнів — за 200 карб., себто по 4 1/6 коп. за сажень; половина подвір'я з будівлею у Рождественському приході мірою 700 кв. сажнів — за 150 карб., себто по 21 коп. за сажень; подвір'я з огородом і садом родючого дерева мірою 900 кв. сажнів у Дмитріїв-ському приході — за 100 карб., себто по 11 коп. Подвір'я у Миколаївському приході з будинком, службами, коморями, огорожою, винницею на 2 котла з усім посудом, з хатою до неї, колодязем — всього мірою у 336 кв. сажнів — було куплено за 325 карб. Подвір'я в Соборнім приході мірою в 52 1/2 кв. сажнів було куплено за 7 карб. Двір з будинком в Миколаївському приході мірою в 140 кв. сажнів був куплений за 20 карб. Коли будувалася нова соборна церква, за перенос іконостаса дано було 20 коп., за 57 карб. 60 коп. теслі розібрали церковну баню, познімали половиці, двері й вікна. За четверть вапни платили 35 коп. Поденщики робили по 10 коп. денно, теслі за 15 коп. в день. Се мало, чи багато? За 10 коп. можна було купити у 1732 р. 6 хунтів свинячого сала або 1/8 відра горілки, або 2 1/2 гарнца січеного меду, або 5 гарнців пива, або 5 хунтів коров'ячого масла, або ЗО хунтів зерна. Виходить, що тодішній поденщик за свою поденну платню міг дістати більше усякого йому потрібного, ніж тепер, коли він має у 50-100 разів більше грошей у день. Населення Харкова, живучи в своїх власних будинках, де були й садки, й огороди, жило з хліборобства, або з ремесел, або з промислів та торгівлі. Не злиденно, не погано жилося харківцям під тодішнім українським, як то кажуть, режимом, себто урядом, особливо, коли московська воєводська влада була скасована і коли й козаки, й цехові мали свій власний козачий та цеховий уряд і свій козацький цеховий суд. Не дивно, що тоді було багато зроблено, щоб розвинути і поширити й свою культуру на національному грунті. Але так було тільки у часи автономії. Після скасування автономії швидко пішло «обрусьніе» Харкова і знищення його національної української культури. Харків зробився спочатку намісницьким, а потім губернським городом, з усіма російськими губерніальними установами. Разом з ними у Харкові з'явилося й російське чиновництво на чолі з губернатором, козацька українська старшина перевернулася тоді у російських дворян. Новорождене місцеве дворянство дістало від цариці Єкатерини II жалованну дворянську грамоту, а укупі з нею — владу над усією країною. У Харкові робилися дворянські з'їзди, де одбувалися вибори. Оттак з'явився у Харкові командуючий клас над усім суспільством 292. Козацтво, з котрого складалася більшість населення, було скасовано і повернуто у казенних обивателів. Дуже збільшилося число чужоземців. Поширився й склався особливий стан російського купецтва, котрого у козацьку добу майже зовсім не було. Уже у кінці XVIII ст. появилися також і євреї, котрих раніше не було. Збільшилося число великоросійських ремесників — теслів, каменшиків і таке інше. Для будування університету В. Н. Каразін виписав з Петербурга чимало ремесників-чужоземців, особливо німців. Місцеві українські ремесники почали виробляти свої вироби головним чином тільки для людей простого стану і через се підупали й мусили переходити з центра міста на його окраїни. Посполіти повернуті були у кріпацтво; від поспільства усякими способами хотіло одмежуватися дворянство і не тільки з соціального, але і з національного боку. Так було в губернії, по селах, так було і в городах, а особливо в губернському городі Харкові. На харківських ярмарках московські товари все більше та більше витісняли чужоземні й українські. Харків зробився центром просвіти і культури, але не української, а російської. Таким був і заснований у самому початку XIX ст. Харківський університет і нові гімназії, і повітова школа, і духовна семінарія. Учителі сюди приїздили не тільки з України, а і з великоросійських губерній. Колишні народні церковні школи, де трималася народня мова, були знищені й їх замінили нові, російські школи. Усе те ми бачимо у першій половині XIX ст., і уже те вело до русіфікації, цебто обрусіння, Харкова. А укупі й тим Харків перестав бути українським містом і тому, що в його населення увіходило постійно багацько переселенців з великоросійських губерній. Населення Харкова за XIX ст. збільшилося у 20 разів, себто на 2000 %. Таке величезне число, очевисто, не могло з'явитися від натурального збільшення, і ясно, що у Харків з 20-х років XIX ст. ішло велике переселення народа з інших місць, як це докладно доказано Д. П. Міллером на підставі чисел в другому томі «Истории г. Харькова». Вже в початку 70-х років XIX ст. ледве не половина мешканців Харкова була не тубільцями, а захожими людьми (45 %). Більш усього переселенців дала Курська губернія, потім Орловська, Московська, Калузька і інші великоросійські. По перепису 1897 р. тільки 1/3 населення Харкова (32 тисячі) була тубільцями або з Харківського повіта, остатні 2/3 (73 тисячі) були чужаками. З однієї Курської губернії було 23 тисячі чоловік, а з іншими великоросійськими губерніями Великоросія дала 33 тис. чол., себто більш, ніж було тубільців. Число чужоземців теж значно збільшилося: з однієї Келецької губернії прийшло 1500 поляків, з Кавказа — 1000 тамошніх мешканців, з чужих земель — 1200 чол. Оце переселення не української людності у Харків і змінило його колишнє українське обличчя, особливо в другій половині XIX ст. Новоприхожі гості опанували містом і одсунули геть на підварки старинних тубільців, колишніх хазяїнів міста й країни, котрі здобули й кровію своєю оборонили од ворогів землю, поливаючи її своїм потом, заснували й Харків, захищали його і положили початок його промислам, торгівлі і культурі. «Воля», котра дала багацько переселенців, нові залізниці, поширення торгівлі, нові фабрики і заводи, військо, де широко панувала русіфікація, школи, де зовсім не допускали рідної української мови, — все це ще більше поширило русіфікацію Харкова.

Але все-таки треба сказати, що українська стихія серед харківського населення трималася на протязі усього XIX ст. й дожила до наших часів. У початку XIX ст. Харків ще був українским містом, бо його населення у своїй більшості зберегло і свою мову, і одежу, і звичаї. І ще за часи Квітки (у 30-ті роки) справлялося у Харкові чисто українське весілля. Рейнгард у своїх споминах каже, що у 30-х роках у Харкові міщане й крестьяне розмовляли чистою українською мовою, мали й український побут й трималися українських звичаїв. Тримався сей побут і на Панасівці, і за Харковом, не кажучи вже про Заїківку, Журавлівку, Іванівку і інші колишні слободи. Тільки на Москалівці, де оселилися москалі, лунала народня великоросійська мова, а в центрі і серед панства і інтелігенції взагалі панував руський літературний язик. І у кінці 70-х років XIX ст. Харків був куди більше русіфі-цірований, ніж його повітові города або сусідня Полтава. А все-таки по перепису 1897 р. 25 % харківського населення признала себе українцями (45 092 чол., з них 23 430 мужського, 21 662 жіночого полу), а 58 % признали себе руськими, або великоросіянами. Навіть можно думати, що в дійсності людей українського походження було у Харкові ще більше, бо серед його населення родом з Харківщини було 96 тисяч, а з Полтавщини — 5 тис, Київщини — 4 1/2 тис, Катеринославщини — 2 1/2 тис, з Подолії — 1 1/2 тис, усього з українських губерній 110 тис, і хоч якась частина їх, можливо, теж була великоросами, а все-таки здається, що немало з українців просто не признало себе українцями, бо не знали, хто вони такі, а інші, поробившися свідомими перевертнями, навмисне записали себе руськими. Цікаво, що українцями заявили себе більш усього нижчі стани суспільства — військові, залізнодорожні і домашні служащі, сільськогосподарські торговці. А коли так, то не можна сказати, що навіть тепер Харків по складу свого населення являється чисто «русским» городом.

Українське національне відродження у Харкові у XIX ст. На протязі усього xix ст., коли йшла русифікація Харкова і України, коли од українського народа, який проживав по селах Харківщини, де він складав і досі складає з себе переважно значну більшість, одірвалися цілі стани, як дворянство, чиновні люди, купецтво, взагалі інтелігенція — у сі ж самі часи почали виявлятися з сієї самої інтелігенції окремі особи, котрі щиро любили український нарід і хотіли приблизитися до його, ознайомитися з його життям, з безмірними багацтвами його поезії, з його побутом, з його мовою. Вони почали писати по-українськи і утворили нову українську літературу; інші збірали пам'ятки української історії, працювали над науковою історією української мови. Така щира любов до України утворила серед харківської інтелігенції купки й гуртки українських народолюбців; ми бачимо їх у Харкові на протязі усього XIX ст. Вони утворювалися серед молоді — учнів вищих і середніх шкіл, особливо універсітету, і серед суспільства, й значну участь у них приймали професори Харківського університету. До сього треба додати, що Харківський університет взагалі був прихильний до українознавства і дав чимало славетних діячів на сій ниві. Він з самого початку свого існування добре зрозумів, що окрім загальної мети — утворення науки і викладання лекцій — перед ним, яко краєвим центром освіти, поставлена ще одна поважна мета — працювати на користь тієї країни, де він

заснувався, для того населення, яке зробило такі величезні жертви для можливості мати вищу школу у свойому рідному краю — у Слобожанщині. Про се докладно оповідано у моїй «Історії Харківського університету»294, але се повинні твердо знати усі теперішні університетські діячі і все суспільство, коли воно підіймає питання про відносини університета до України 295. Треба добре пам'ятати про те, що коли б слободсько-українське суспільство — усі його стани взагалі — не внесло б своєї жертви на університет, Харків ніяким побитом не мав би університета раніше Києва. Треба завжди пам'ятати й про жертву харківських військових обивателів слобожан — 150 десятин землі на Сумському шляху, котрі варті тепер багато мільйонів карбованців (там тепер красуються нові будинки клінік і лабораторій нового університетського городка). І Харківський університет на протязі 100 років свого існування багато зробив для України — про се можна знайти цікаві звістки у виданих під моєю редакцією ювілейних університетських виданнях — для пізнання і землі, і населення України, і можна тільки висловити бажання, щоб тепер, коли для сього нема ніяких перепон, коли для української мови, здається, настала воля — щоб тепер праця університета у сьому напрямкові поширилася, а не зменшилася, а особливо — щоб не було ніякого ворогування проти сього поширення.

Щирим українцем серед перших професорів Харківського університету був, по оповіданню Цебрікова, Комлишинський, котрий розмовляв по-українськи, також, як і усе його семейство — батько та сестри; побут їх був також український. З професорів Харківського університета вийшов і один із славетних поетів Украйни — П. П. Гулак-Артемовський, котрий у 40-х роках XIX ст. був і ректором університета. Він писав чудовою, яскравою, народньою слободсько-українською мовою; його байка «Пан та собака», де він виступав проти кріпацтва, мала і широке суспільне значіння. Білецький-Носенко писав, що казочка Гулака-Артемовського читалася з такою ж великою утіхою, як і «Енеїда» Котляревського, і багацько народу знало ті байки напам'ять. Другий одночасник Гулака-Артемовського Неслу-ховський додає до цього, що твори Гулака будили у суспільстві любов до українського народу. Українська критика і руська літературна теж високо цінували твори Гулака-Артемовського (М. І. Костомаров, П. О. Куліш, професор Н. І. Петров, академік Н. П. Дашкевич). Треба, щоб універсітет, мійське самоврядування й українське суспільство подбали про пам'ятник над могилою П. П. Гулака-Артемовського. Щоб дати зразок чудової слободсько-української мови Гулака-Артемовського, помістимо тут його переклад гетев-ського «Рибалки»:

Вода шумить! вода ґуля!..

На березі Рибалка молоденький

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія Слобідської України» автора Багалiй Дмитро на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „РОЗДІЛ 13. ХАРКІВ ЯКО УКРАЇНСЬКЕ МІСТО“ на сторінці 1. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи