Розділ «КОМЕНТАР»

Нотатки редактора

Текстологічну обробку тексту було затруднено кількома обставинами: об'єктивними — невиробленістю нормативного строю української літературної мови в момент створення праці, і суб'єктивними — Д. І. Багалій писав свою «Історію Слобідської України» — до речі, вперше за наукове життя уживаючи писемну українську мову — в стислі строки, а кооперативне видавництво «Союз» не змогло надати авторові кваліфікованої допомоги, бо в його штаті не було ні редактора, ні коректора. Тому можна сказати, що праця побачила світ в мало-читабельному вигляді.

Ми зважилися на безперечні зміни тексту тільки в ситуаціях, коли було ясно, що перед нами типографська помилка. В тих же випадках, коли перед нами поставали мовні особливості самого автора, ми підходили до тексту твору делікатно і диференційовано, залишаючи русизми (напр., крестьян, города), деякі розбіжності написання окремих слів (напр., значення — значіння, соціальний — соціяльний, народ — нарід).

Цитати наведено в тому вигляді, як вони подавалися автором в першому виданні.

Власні імена подано в сучасному і єдиному написанні, окрім тих, де є сполучення хв-(сучасне ф-): напр., Хведір, Мерехва.

Географічні назви приведено до сучасного написання, щоб уникнути двозначності: напр, традиційне для дожовтневої наукової літератури написання Білгород, Білгородська лінія замінено на Бєлгород, Бєлгородська лінія. Назву Слободська Україна свідомо залишено саме в такому написанні, яке було характерним для дожовтневої наукової традиції, а не так, як прийнято в сучасному правописі — Слобідська Україна. В ті часи, коли це поняття існувало як реальна одиниця територіального поділу, правильним було саме таке написання. І це не дивно: Д. І. Багалій в тексті розвідки наголошує, що в жалованних грамотах і інших офіційних документах XVII–XVIII ст. йти на слободу означало йти на вільне поселення. Досить згадати, що сучасне значення слова свобода як незалежність є похідним від давньоруського свобода (пізніше слобода), тобто поселення. Тому ми вважаємо написання Слободська Україна не тільки історично зумовленим, етимологічно доцільнішим, але й емоційно насиченим для сучасного українського читача.

В коментарі застосовано валову нумерацію посилань. Кожному розділу відповідає, окрім реального, ще короткий історичний коментар. Зважаючи на популярний характер викладення Д. І. Багаліем історії Слобожанщини, ми вважали не зайвим ненав'язливо зорієнтувати читача, щоб при потребі він міг звернутися до інших історичних розвідок.

Історико-географічна проблематика

В комплексі проблем історичної географії Слобідської України особливе місце посідає питання про державно-територіальну належність її земель в минулому. Особливої актуальності це питання набуло в 1917 р., коли одночасно з розпадом колишньої Російської імперії йшов процес політичного самовизначення народів, які її населяли. В ході цього процесу мали вирішуватися і проблеми територіального розмежування, що було нелегкою справою в прикордонних поліетнічних регіонах, одним з яких була і Слобожанщина. Згідно з «Інструкцією» Тимчасового уряду Генеральному секретаріату Центральної ради від 4 серпня 1917 р. з території України було виключено Харківську, Катеринославську, Херсонську і частину Таврійської губерній. Після Великої Жовтневої соціалістичної революції теоретична плутанина, лівацький нігілізм в підході до національного питання, нарешті, співвідношення ворогуючих між собою політичних сил на місцях приводили до утворення штучних кордонів недовговічних «республік» на території України, однією з яких стала, зокрема, Донецько-Криворізька республіка, проголошена в Харкові в кінці січня 1918 р.

Це рішення було визнано ЦК РКП (б) помилковим. В. І. Ленін в листі на ім'я Г. К. Орджо-нікідзе 14(1) березня 1918 р. писав: «Что касается Донецкой республики, передайте товарищам… что, как бы они ни ухитрялись выделить из Украины свою область, она, судя по географии Винниченко, все равно будет включена в Украину…» (Ленин В. И. Поли. собр. соч. Т. 50. С. 50).

Таким чином, Д. І. Багалій не випадково підкреслює політичний контекст територіальної проблеми. Прагнучи довести історичну належність Слобожанщини до України, він неодноразово підкреслював, що так зване Дике поле до його заселення не належало Московській державі. Сучасна радянська історіографія розцінює цю позицію як помилкову і вказує або на безспірні права Російської держави на «Дике поле» (див.: Загоровский В. П. Изюмская черта. Воронеж, 1980. С. 7–11), або наголошує, що ці землі до їх заселення не належали нікому (див.: Стецюк К. І. Народні рухи на Лівобережній і Слобідській Україні в 50-х — 70-х роках XVII ст. К, 1976. С. 306).

Історико-етнографічна термінологія книги досить плутана і відбиває стан тогочасної російської та української історичної науки.

В національному питанні Д. І. Багалій стояв на демократичних позиціях. Йому були чужими будь-які прояви національної обмеженості. Взаємовплив, взаємодію різних народів він розцінював як глибоко позитивне явище. що сприяє розвитку цивілізації в цілому і кожного народу. В цьому відношенні погляди дослідника відрізнялися як від великодержавних гасел С. М. Соловйова і В. О. Ключевського, так і від націоналістичних крайнощів М. С. Грушевського і його школи. Д. І. Багалій був першим серед істориків, хто поставив на науковий грунт проблему заселення Слобідської України як зустріч і взаємодію двох переселенських струмів — з України та Росії.

1. Малоросія — назва України (найчастіше Лівобережжя), що вживалася в царській Росії у XVII — на початку XX ст. Походить від терміна «Мала Русь», що вперше зустрічається в деяких офіційних документах Московської держави XIV ст. по відношенню до Галицько-Волинського князівства.

2. Гетьманщина — назва Лівобережної України до кінця XVIII ст, тобто скасування на ній гетьманського управління (1764 р.) і козацько-старшинського самоврядування (1781 р.).

3. Мається на увазі, очевидно, той факт, що назва «Україна» деякий час зберігалася в офіційній назві Слобожанщини — «Слобідсько-Українська губернія» (1765–1780; 1796–1835 рр).

4. В сучасній радянській історіографії існує деяка розбіжність поглядів щодо походження слова «Україна». Більшість вчених схильні інтерпретувати цей етнонім як «окраїна» (див.: Мишко Д. І. Звідки пішла назва «Україна» //Укр іст. журн. 1966. № 7; Українці: Розділи з історико-етнографічної монографії //Літ. Україна. 1990. 15 берез. С. 7; Україна. 1989. № 41. С. 5–6). Проте деякі дослідники вважають більш обгрунтованим тлумачення слова «Україна» як «край», тобто «країна» (див.: Рибалка І. К. Історія Української РСР Дорадянський період. К., 1978. С. 82), або «внутрішня земля», «земля, заселена своїм народом» (див.: Русанівський В Україна і українці //Наука і суспільство 1989 № 2. С. 35)

5. Мається на увазі територія Київської Русі. Термінологію Д. І Багалій запозичив, очевидно, з «Історії України — Русі» М. С. Грушевського.

6 Мова йде про Київський Літопис, в якому під 1187 р. вперше вживається назва «Україна»;