РОЗДІЛ 13. ХАРКІВ ЯКО УКРАЇНСЬКЕ МІСТО

Хлюпощуться у нас в воді на дні

І із води на світ виходять веселенькі!

Ти жа бачиш сам, як в темну ніч

Блищать у нас зіроньки під водою;

Ходи ж до нас, покинь ти удку пріч:

Зо мною будеш жить, як брат з сестрою.

Зірни сюди!., чи се ж вода?..

Се дзеркало; глянь на свою уроду!

Ой, я не за тим прийшла сюди,

Щоб намовлять з води на парубка невзгоду!»

Вода шумить!., вода гуде!..

Вона ж морга, вона й співа…

І ніженьки по кісточки займає!..

Гульк!., приснули на синім морі скалки!..

Рибалка встав, Рибалка йде,

Рибалка хлюп!.. За ним шубовсьть вона!..

То спиниться, то вп'ять все глибшенько пірнає!..

І більш уже нігде не бачили рибалки!..

Харків дав також і славетного українського письменника Григорія Хведоровича Квітку-Основ'яненка, котрий належав до звісного нам старшинського роду Квіток, що дав і слободсько-українських полковників і усяких старшин. Григорій Квітка був славним суспільним діячем у Харкові, проживаючи на Основі, і іще далеко більшу славу заслужив яко письменник-про-заїк. Тут він зайняв перше місце серед українських письменників старих часів українського письменства. Два тома його оповідань вийшли у 1834 р. і мали надзвичайний успіх, особливо на Слобожанщині та у Харкові, бо він змалював там правдиво життя слободсько-українського селянина з великою щирою прихільністю до нього, з великим знаттям його побуту, його мови, його історії. Він не тільки любив українську народну мову, він сам думав на сій мові і писав на ній свої найкращі твори; те, що писав він по-російськи, виходило якимсь блідим і неяскравим. Не дивно, що на нього одночасні тодішні харківські письменники — Гулак-Артемовський, М. Костомаров, А. Метлинський і уся молодь дивилися, як на батька української прози. Проф. Ізм. Ів. Срезневський, оповістивши Погодіна про смерть Квітки (умер у 1843 р.) і про його похорон, на котрий прийшов не тільки увесь Харків, але й селяне поблизьких осель, додає до сього, що Квітка був першим народним письменником на Україні. Через Квітку навіть і Харків одержав значіння літературного центра не тільки серед українських, але серед російських письменників; і ті, і другі або листувалися з Квіткою, або заїздили туди, щоб з ним познайомитися. Велике значення мав Квітка і для гуртка молоді, котра цікавилася українством, бо він сам був немов живим українським літописцем, істориком і етнографом; великій вплив він мав і на Костомарова, і на Срезневського. Славетний історик М. І. Костомаров учився у Харківському університетові, і під впливом українських етнографічних розвідок і Квітки сам почав писати по-українськи вірші й драми (у кінці 30-х і початку 40-х років): «Савву Чалого», «Переяславську ніч» (драми), українські балади, переклади з Байрона, самостійні вірші. Другий учень Харківського університету А. Л. Метлинський зробився у ньому ж професором і теж разом з етнографічними виданнями (пісень) видав власні поетичні твори — «Думи і пісні та ще дещо». Тут і власні вірші автора, і переклади з німецького, чеського, польського, сербського і словацького. Метлинський добре володів українською мовою, але поетичного талану у нього було дуже мало. Мотиви його поезії невеселі, іноді помічається вплив на нього народ-ньої поезії; є щира любов до старої козаччини, її високих могил, до степу, до батька Дніпра. Згадаємо ще з харківських письменників тих часів про Ст. Писаревського — харківського протопопа, котрий писав під псевдонімом Шерепері і зложив оперу «Купала на Івана» і гарну розповсюджену пісню за «Німан іду» і «Писульку до Яцька Мірянського». Петро Писаревський написав оповідання «Стецько Можебилиця», П. Кореницький (диякон) — поему «Вечорниці», Л. Боровиковський — вірші і байки. У ті ж старі часи розпочав свою літературну поетичну діяльність і письменник великого поетичного талану Я. І. Щоголєв, котрий у кінці свого життя видав свої твори у двох великих збірниках «Ворскло» і «Слобожанщина». Щоголєв був родом з Охтирки і скінчив Харківський університет, почавши писати по-українськи ще у 1843 р. Ранні вірші Щоголева малюють старе козацьке життя на підставі народних пісень, але пісні він не брав цілком, а перетворював їх у чисті перли поезії. Щоголєв писав після Шевченка, але він не переспівував його — він досить самостійний поет. В його нових віршах, надрукованих у «Ворсклі», — чудова поетична мова, вироблена на грунті слободсько-української і полтавської мови, але окрім сімейних згодом з'явилися у нього й суспільні, й соціальні мотиви — любов до простого, темного, бідного селянського люду і смуток за його горе. Такі його чудові вірші — «Завірюха», «Пожежа», «Горілка», «Шинок», «Хвороба», «Ткач». Сімейні мотиви ми бачимо у його «Вівчарику», а в «Верцадлі» він малює нам три віка у життю українського народу і краю: вільне заселення країни й багацтво, тяжке кріпацтво і волю, котра, одначе, не дала щастя. Тяжке життя селянина, але не ліпше й життя городянина:

В городах я бачив В кого їх немає.