РОЗДІЛ 13. ХАРКІВ ЯКО УКРАЇНСЬКЕ МІСТО

І великий, і малий, 1 видючий, і сліпий!

В. С. Олександрову пощастило скласти свій альманах з творів великого художнього значіння: там ми бачимо твори Самійленка, Біліловського — переклад шилеровського «Дзвона» і дуже гарні вірші («З Альпів», «Дайте-бо жить»), оповідання Грінченка і Ганни Барвінок, переробки самого Олександрова. Збірник являється доказом того, як виросла українська письменність у кінці XIX в. І справді мусила бути вже досить вироблена українська мова, коли на неї можна було перекласти шилеровського «Дзвона». Усі оці українські твори свідчать про те, що у Харкові жила Україна, для відродження котрої й працювали сі письменники.

А разом з ними працювали над сим же відродженням України діячі української науки і культури. Тут багато було зроблено професорами Харківського університета як старих, так і наших часів.

З боку української етнографії треба згадати, що перший збірник українських пісень кн. Цертелева вийшов у 1819 р. Далі у 1831–1832 рр. була видана у Харкові професором (потім славетним академіком-славістом) І. І. Срезневський «Запорожская старина», 2 часті в 5 книгах, де зібрано було багацько народних дум, пісень історичних і розвідок. Дещо з сих матеріалів було потім критикою одкинуто, але взагалі збірник зробив велике вражіння на суспільство і підняв дуже угору і мову, і поезію, і історію українського народу. Про се свідчить, наприклад, українська вірша, присвячена Іеремією Галкою (себто Костомаровим) у 1839 р. Срезневському, і споминки Костомарова в його автобіографії. Щодо українського язика, то Срезневський спочатку у 1834 р. визнавав його самостійним слов'янським, а потім уже вимовлювався проти особливого українського письменства і культури. Визначається яко український етнограф і професор А. Л. Метлинський. Він збірав не тільки тексти пісень, але й їх мотиви; бандуристи, згадує Де-Пуле, були його дорогими гостями. У Харкові у 1848 р. він видав «Южнорусскій сборник», а у Києві у 1854 р. «Народныя южнорусскія песни» — там умістилося більш 400 пісень, коли у збірнику Максимовича їх було тілько 130. А. Л. Метлинський щиро любив український язик і ставив його у ряду з іншими слов'янськими язиками, а потім лічив його вже тільки особливим «наречіем русскаго языка». У Харкові почав свою наукову діяльність над історією українського народа і пам'ятниками його словесності і славний історик М. І. Костомаров, про поетичні видання котрого під псевдонімом Ієремії Галки ми вже оповідали. Він написав і видав у Харкові розвідку про унію, котру, одначе, було спалено «за вредное направленіє»306. Тоді М. І. Костомаров мусив написати, щоб зробитися магістром руської історії, нову розвідку — «Объ историческомъ значеній народной русской поезій», де більш усього оповідав про українську народну поезію. Писав М. І. Костомаров, пробуваючи у Харкові, розвідки по українській історії, а також по історії українського письменства. Почали розробляти у Харкові у першій половині XIX в. і місцеву слободсько-українську історію — І. І. Квітка (дядько Гр. Хв. Квітки), сам Гр. Хв. Квітка, І. І. Срезневський і Харківський архієпископ Філарет. І. І. Квітка написав «Записки о Слободских полках» (X., 1812 р.), Гр. Хв. Квітка — «Історико-статистичний опис Слобожанщини» (в Харківських губернських відомостях 1838 р.), «О слободских полках» («Современник», 1840), «Украинцы» («Современник», 1841), «Городъ Харьковъ» («Современник», 1840). Ще треба згадати й про історичне оповідання Г. Хв. Квітки «Основаніє Харкова». І. І. Срезневський склав, на підставі джерел, хоч невеличку, але дуже поважну розвідку — «Историческое изображеніе гражданскаго устроенія Слободской Украины». Цікаво буде нагадати тут, що й М. І. Костомаров на підставі архівних джерел склав історію Острогозького Слободського полка, але його рукопис жандарми у нього конфіскували, і там він у них і пропав. Велике значіння мало для свого часу «Историко-статистическое описаніє Харьковской єпархій» архієпископа Харківського Філарета (Гумилевського) у 5 розділах, де зібрано багацько архівного матеріалу не тільки по церковній, але й по гражданській історії Слобожанщини. За сю поважну працю архієпископа Філарета можна вважати немов Нестором (літописцем) слободсько-української церковної історії. У другій половині XIX ст. у Харкові ми бачимо поважні етнографічні збірки пам'ятників української народньої словесності і наукові праці по українському язику, письменству і по історії українського народа. На першому місці тут стоїть великий лінгвіст Ол. Аф. Потебня, самий славний з професорів Харківського університету за усі роки його існування (род. у 1835, умер у 1891 р.). Він учився у Харківському університеті, і, як сам каже, збірник українських пісень Метлинського був першою книжкою, по якій він почав учитися українській мові. Його праці по українознавству торкаються більш усього мови і етнографії. «Заметки о малорусскомъ наре-чіи», «Объяснещя малорусскихъ и сродныхъ народныхъ песенъ» (2 тома), критичні замітки на видання галицьких пісень Як. Головацького, на розвідку П. Житецького про звукову історію малоруської мови і інші. Він знав як ніхто українську мову і сам переклав на неї віршами частину «Одісеї» Гомера, видав вірші Гулака-Артемовського, оповідання Г. Хв. Квітки, вірші Манжури. Він стояв за самий широкий розвій усіх народностей і їх мов, включаючи сюди й український нарід. З сього боку й тепер дуже велике значіння мають його погляди на шкоду од обрусіння й ополячення України. Учнем О. Аф. Потебні був проф. М. Хв. Сумцов (род. в 1854 р.), котрий має дуже численні і поважні праці по історії старого українського письменства і української етнографії. По історії археології України, особливо Лівобережної, а іще більш Слободської, на протязі 35 років у Харкові працює і автор сієї книжки. По історії місцевої церкви працювали професор А. С. Лебедев і протоієрей Мик. Лащенко, а по істерії місцевого мистецтва — професор Є. К. Рєдін; цікаво, що Лебедев і Рєдін не були українцями, але щиро працювали на користь України. Теплим словом треба згадати тут і Єфименків, з котрих покійний Петро Савич був українцем, але його дружина — Олександра Яковлевна не була українкою, що не перешкодило їй дати цінні праці по історії й правознавству України, причім майже усі свої твори Олександра Яковлевна написала власне у Харкові. Треба тут пом'янути також і про випадкові розвідки професора П. Лавровського (про українську мову) 309, професора Зеленогорського (про Сковороду). Торкалися України у своїх розвідках і професори інших факультетів, наприклад, природничого (Черняев, Борисяк, Гуров), юридичного (М. О. Максимейко). Багато було зроблено для зрозуміння природи, історії, етнографії України і науковими товариствами при університеті — Історико-філологічним, Природничим. При Історико-філологічному товариству був заснований історичний архів, куди зібрана була П. С. Єфименком і мною величезна сила архівних джерел для історії Лівобережної и Слободської України і де працювало багато робітників, які розробляли історію України. Серед них треба визначити І. В. Теличенка, М. М. Плохинсько-го і особливо талановитого і щирого українця, мого незабутнього учня й співробітника Д. П. Міллера. Товариство видало багато матеріалів по історії і етнографії України. У 1902 р. у Харкові одбувся Археологічний з'їзд, для котрого більш усього працював проф. Є. К. Рєдін і нащадком котрого явилося чотири українських музея: 1) Археологічний і історичний відділ у Музею старовини Харківського універсітету, 2) церковний відділ слободсько-української старовини у сьому ж музею, 3) Єпархіальний музей церковної слободсько-української старовини, 4) Етнографічний музей Слобожанщини при Харківському університеті, для котрого багато було зроблено проф. О. М. Красновим і О. П. Радаковою. При Харківській книгозбірні був утворений український..$ідділ. Видавничий комітет Харківського товариства грамотності видавав, коли я був головою його, і українські книжки. Тепер се діло широко поставив і веде Союз кооперативів. Декілька років у Харкові існувало Українське товариство Квітки, тепер заснована «Просвіта». Щодо українського мистецтва у Харкові, то про церковний відділ університетського музея і Єпархіальний музей Слобожанщини я вже казав. У Харківському міському музею ми маємо колекцію картин вельми славного художника Сергія Івановича Васильківського, де намальовані у хварбах старі українські церкви; є там також колекція портретів слобожанських діячів. У університетському Музею мистецтва є відділ української старовини, а також картини деяких українських художників, наприклад, Д. І. Безперчого і інших молодих. Багато картин з української природи дали художники Ткаченко і Левченко. Слобожанщина (Чугуїв) дала нам і великого художника І. Є. Рєпіна. С. І. Васильківський залишив у спадок рідній Слобожанщині усю свою величезну колекцію картин, щоб заснувати для них Музей Слобожанщини. Щодо українського театру, то він був у Харкові, хоч не постійним, і у старі, і особливо у наші часи. В старі часи на ньому славився вельми талановитий український артист Соленик, якого поховано на Харківському кладовищі і було навіть поставлено на могилі пам'ятник з українським написом на ньому. Грав у Харкові у «Москалю Чарівнику» славетний російський артист Щепкін, але найбільш зробив для українського відродження серед широких мас харківського населення батько нового українського театра Марко Лукич Кропивницький, а також і інші корифеї української сцени — М. К. Заньковецька, Садовський, Затиркевич і другі українські артисти, що грали й тепер грають у Харкові. Українське слово, пісня, український побут й життя будять любов до свого рідного і тільки забутого серед тих українців, котрі ніколи не вживають рідної мови, але не забули її, бо чули її або на селі, або читали у книжках. Тепер, коли спали кайдани з українського народа і з його мови, коли у нижчих, середніх і навіть вищих школах викладається українська історія і письменство, коли і в позашкільної освіті, і в суспільстві, і навіть у уряді українському язику дається відповідне йому місце, відродження й серед городянського населення взагалі пошириться й зробиться більш глибоким. На протязі усього XIX ст. у Харкові існували гуртки української молоді, були гуртки й громадян, таких, як Д. П. Пильчиків, котрий приймав участь ще у Кири-ло-Мефодіївському брацтві, а потім у заснуванню Товариства ймення Т. Г. Шевченка у Львові, або О. Л. Шиманов, котрий написав цікаву розвідку про старозаїмочне землеволодіння у Слобожанщині. Згадаємо тут й про славного земляка М. І. Драгомирова, котрий, наїжджаючи у Харківщину, розмовляв по-українськи і щиро любив Україну і її побут. Була й студентська громада за часи вже мого ректорства у Харківському університетові, і з неї вийшли сучасні молоді діячі українського відродження у Харкові. Українське відродження у Харкові буде ширитися, як і по інших містах України. Не може тепер Харків одмежитися од селянського українського життя Слобожанщини і інших частин нашої неньки України. Це відродження (а не українізація) повинно бути вільним, без жадного примусу. Хай вільно проживають на Україні усі нації; хай усяка живе по-свойому, починаючи од наших рідних братів великоросіян та білорусів, бо національний грунт потрібен для кожної. А українська культура нехай шириться поміж українцями і хай про її поширення турбуються й піклуються діти України — усі, хто любить свій нарід і бажає йому добра, бо чужі за се не візьмуться. Нехай усім народам живеться вільно на Україні, але нехай нові поселенці на Україні пам'ятають, що не може бути зневажений на своїй рідній землі (як се було раніше) той український нарід, котрий заселив її, захистив од ворогів і довгі часи поливав своїм трудовим потом. А ми, діти України, будемо усі пам'ятати великий гуманний заповіт незабутнього Кобзаря:

Роботящим рукам, роботящим умам

Перелоги орать, думать, сіять, не ждать — і посіяне жать.

Себто значить, що працю на користь народа повинні вести і сам нарід, і у згоді з ним і його інтелігенція.