РОЗДІЛ 11. ОСВІТА

Любов до освіти у слобожан. Мандровані учителі. Шкільна наука. Число шкіл в Слободській Україні в1732році. Харківський колегіум яко центр просвіти на Слободській Україні. Пам'ятники словесності.

Любов до освіти у слобожан. Ми бачили вже, що переселенці приходили на Україну з любов'ю та потребою просвіти, котра високо стояла тоді в українськім народі в Правобічній Україні, де було багато брацтв, брацьких шкіл, а серед них вища слов'яно-греко-латинська школа — славетна Київська Духовна Академія; багато було друкарень, де друкувалися літературні видання в оборону православної віри й української національності.

Все це, окрім тільки друкарень та полемічної літератури проти унії, було перенесено в Слободську Україну. Переселенці з Задніпрянщини, прийшовши на нові оселі, зараз почали там будувати церкви, а разом з ними братерські та шкільні будинки. Школи з'явилися рано, бо вони були зв'язані з брацтвами. У Охтирці ми бачили школу вже у 1675 р.

Мандровані учителі. Ось цікаві звістки про тих, котрі училися та учили в тодішніх церковно-народних школах — немов біографії їх учнів і учителів. Мешканець слободи Боромлі, потім ієродіакон в Сумах, Марко Мушенко оповідав про своє навчання в боромлянській школі так: «Після смерті батька я у 1709 році, маючи 5 років, поступив по своїй охоті до школи при церкві Різдва Богородиці, де учителював дячок Іван Савченко». Другий учень школи оповідав про себе у 1749 р. так: тепер йому ЗО років; читанню й церковному співу вивчився у дячка Тростянецької церкви Петра, котрий нині там попом; а коли вивчився руської грамоті, бував при церковних школах дячком. Чернець Аркадієвої пустині Іоанікій перед посвятою своєю в ієромонахи Харківського Покровського монастиря у 1740 р. оповідав про себе так: родом він українець, родився у Гадяцькому полку у селі Рябу-товці; батько його у тому селі був дяком при Петропавловській церкві і він, Іоанікій, виучивши слов'янську грамоту, був 27 років мандрованим дяком; руському письму й читанню він вивчився у мандрованого дяка Павла. Святогорський чернець Паїсій оповідав про себе так: родився у Лубенському полку в с. Бієвцях, учився читанню й церковному співу в ріжних школах у дячків-учителів, після чого зробився, по українському звичаю, дячком і учителем при Георгієвській школі, де пробув 9 років. Дячок села Грунки Ол. Куліков перед посвятою своєю у попи оповідав про себе: родився він в с. Капустянці (Полтавської єпархії); батько його Семен був дячком при Воздвиженській церкві; в Київських слов'яно-латинських школах не обучався; тепер живе в с. Груньці при Михайлівській церкві у школі. Але найбільш цікаве було оповідання мандрованого дяка Кузьми Порадина, котрий 50 років свого життя — од 20 до 70 років — провів у мандрівках. Він так звик до мандрівки, що не осів навіть тоді, як оженився і у нього родився син: на 70-му році свого життя він став перед судом як безпаш-портний чоловік. І де тільки він не перебував — і в Слобожанщині, і в Воро-нежчині, і на Дону. Був дячком і шкільним учителем при церквах, і учителем у приватних осіб — у поміщиків і селян. Ось що він сам оповідає про свої мандрування: родився у с. Калитві Острогозького полка (батько його був попівський син) і тут пробував до 20 років і вивчився російської грамоті. Після смерті батька прожив 4 роки при дядькові свойому приказчикові слободи Ольховатки, од нього по заклику мандрованих дяків Кушинського і Олексія (прозвище його Порадин забув) він перейшов для обучения нотному ірмолаю 262 в слободу Калач; проживши при Успенській церкві один рік, вивчився нотному ірмолаю і на прохання попа слободки Голубинової, котра була недалеко од Калача, почав одправляти дячківську посаду при церкві і пробув там рік; до тієї церкви його записано і в ревизію, але в котрому році, він не згадає. З сієї слободи він знову повернувся у слободу Калач і був один рік дячком при Успенській церкві, а занедужавши, пішов у Озов-ський Донецький монастир, де прожив півроку, поки не видужав, а звідтіля повернувся в слободу Ольховатку до матері своєї, котра проживала у дядька його Попова. Звідтіля, узявши брата свого рідного Івана, почім-чікував у Черкаськ, де прожив тільки місяць, і прийшов до Харкова, де пробув тиждень, потім у слободі Ольшаній місяць і за радою ольшанців для учення дітей помандрував у Люботин, де оселився у поміщика Черно-глазова і обучав 3 місяця його дітей. Довідавшися ж од Черноглазова, що його мати переселилася з Ольховатки в Росош до небожа свого Хве-дора і заслабла, пішов до неї у Росош, а там, виправивши у отаманівській управі білет на вільний вихід, пішов на поклоненіе до чудотворних образів у Охтирку і слободу Каплунівку. З Охтирки пішов в слободу Олешню, де один рік був при Покровській церкві дячком. Занедужавши, по обіцянню вернувся у Охтирку і пробув півроку при Миколаївській церкві у школі, а видужавши, пішов у Охтирський Троїцький монастир, де прожив з дозволу ігумена 2 місяця; за проханням ігумена Михайловської Предтеченської пустині його потім одправлено в сю пустинь, де він пробув півроку дячком. Після сього повернувся в Олешню, де з дозволу тамошніх попів жив при церкві рік, а звідтіль пішов у село Криничне Боромлянської сотні, де з дозволу поміщика Осипова при церкві Антонія був дячком рік. Живучи у сім селі, у 1756 р. оженився з донькою підданого і перейшов у слободу Мико-лаєвку, де два роки пробув, з дозволу поміщиці Лесевицької, дячком при церкві. А звідсіля посунувся в сельце Гринівку до дядька жінки своєї Самій-ленка, у котрого прожив зиму, і з дозволу тамошнього попа був на дячків-ській посаді, а в 1758 р. перейшов в село Пісочин, де, без відома духовного правління, а тільки з дозволу попа, був дячком рік. У 1759 р. все мандрував по ріжних місцях, шукаючи собі дячковської посади, а у 1760 р. прийшов в слободу Соколов Харківського полка; тут священник з парахвіянами — сотником Жуковим і товариством — прийняли його на дячківську посаду, на котрій він був 3 роки. У 1763 р. його записано при ревізії у церковний причт Успенської церкві сієї слободи. А у 1764 р. пішов він з Соколова в слободу Комарівку, в котрій з дозволу поміщиці при тамошній церкві зробився дячком. У 1766 р. перейшов в сл. Михайлівку, в котрій з дозволу поміщика і попа до 1770 р. був дячком; у сій же слободі у нього родився у 1767 р. син. У 1772 р. пішов у слободу Іванівку, вона ж Сніжків Кут, де з дозволу попа прожив рік у школі, а потім по заклику приказчика тієї слободи перейшов на житво у графський будинок, де 2 роки обучав дітей сього приказчика й інших людей. У 1775 р. по проханню валківського попа перейшов у Валки і був тут дячком при церкві рік, а у 1776 р., за радою валківського комісара, пішов у село Угольці і залишився у поміщиці бригадирши С. Капнистової і був дячком при її домовій Троїцькій церкві. Після того він перейшов у 1779 р. на прохання підданих П. Щербініна у с. Березове, щоб учити їх дітей, і жив там до 1782 р. Коли в генеральну ревізію вислано його звідсіля, він повернувся в село Угольці, де прохав приказчика Капнистової записати його при сій ревізії, тут він пробував до 1787 р., обучаючи селянських дітей.

Усі отсі оповідання мандрованих дячків-учителів нагадують нам те, про що ми знали в Гетьманщині — себто про тодішню українську церковно-народну школу, на чолі котрої стояв пан дяк-бакаляр. П. Іг. Житець-кий 263 присвятив сим провідникам освіти серед українського народу цілий розділ у своїй книзі про народні українські думи під заголовком — «Мандровані учителі у Гетьманщині». Ми бачили, що деякі з мандрованих дяків Слободської України були родом з Гетьманщини. У Гетьманщині ми бачимо по усіх її полках церковно-приходські народні школи; з'явилися вони у великому числі і в Слобожанщині, з початком її заселення. Посада дяка при церкві була з'єднана з посадою шкільного учителя, бо сі школи засновувалися при церквах парахвіянами, котрі самі й платили гроші пану директору, себто дякові. Ось через що ми називаємо їх церковно-парахвіяльними і разом з тим народними, бо їх утворював сам нарід, котрий бажав просвіти і виніс потребу її з Задніпрянщини, де йому самому доводилося дбати про освіту, щоб боронити свою віру та національність. Бєлгородські архієреї вели боротьбу з дяками, котрі не були посвячені у стихарь, а в Слободській Україні таких дяків було дуже багато, і ми бачили, як охоче приймали їх попи і парахвіяне, бо вони справді були у великій пригоді і церкві яко причетники, і усій парахвії яко учителі церковної школи. З біографії Кузьми Порадина ми бачимо, що він мандрував з часів цариці Анни до другої половини царювання Єкатерини II, коли вже навіть скасована була автономія Слободської України і заборонені були мандрівки обивателям. А По-радин і тоді умудрявся мандрувати, як і в старі часи Слобожанщини. Цікава вказівка його, що його прохали обучати своїх дітей і панські піддані. Учні сих шкіл потім самі робилися дяками-учителями після того, як самі, вивчившися у школі, пробули деякий час помічниками пана бакаляра. Такі довгі мандрівки, як Кузьми Порадина (50 років), здаються нам якимись чудними, незрозумілими, але треба пояснити, що такими постійними мандрівниками, як Порадин, були далеко не всі. Порадин, очевисто, так звик до мандрівок, що йому вже не сиділося на одному місці; він не перестав мандрувати навіть тоді, як оженився, як родився у нього син, брав на мандрівку з собою свого брата, ходив по монастирях. Такі мандрівники були і серед інших станів тодішнього суспільства, і за се на них дуже ремствували, як ми бачили, представники слободсько-українського дворянства Єкате-рининської комисії. Другі мандрували не так довго. А мандрувати треба було усім, хто хтів дістати ширшу освіту, бо тут було так, як і з ремеслом по цехах у Західній Європі, Польщі, Литві та Правобічній Україні: майстер не одкривав учню усього свого ремесла, і, щоб його дізнатися як слід, той мусив мандрувати од одного майстра до другого. Так було і з учителями-дяками; один знав більше, другий менше і окрім того вони не хтіли одкри-вати одразу своєї науки. Один старожил и й свідчив Г. П. Данилевському, що у школах обучали граматиці (букварю), письму, читати псалтирь й часословець і співати на 8 гласів псалми і ірмоси. Співали псалми і ірмоси й «самогласно», себто на свій голос, і «подібне» — себто на один голос два текста. Щоб се все зрозуміти, молодики переходили з одної слободи в другу, особливо ж йшли туди, де були більш славні учителі-дяки. Але ті теж не одразу і не все об'ясняли своїм учням, тримаючися правила: учи так захожого молодика, щоб він не одбив од тебе школи і не сів би на твоє місце. Інші мандрували й тоді, коли вже виучили усю премудрість: мандрівка у них претворилася у звичай, навіть у потребу. Мандрувати було не трудно, бо кожний знаходив собі пристановище у школі, котра була притулою для мандрівників: школа, казали тоді, усяким мандрівникам є вільне помешкання: там проживав і дяк, там проживали і молодики — учні, котрі не мали пристановища.

Шкільна наука. Приходили сюди учитися діти козаків, посполітих, церковного причту, навіть козацької старшини, в городах — діти міщан та цехових, взагалі усіх парахвіян. Ми маємо цікаву звістку про одну з таких шкіл у с. Єндовищах Острогозького полка у кінці XVII ст. У сій школі училися діти козаків; учні, котрі її кінчали, називалися виростками. Учителем там був у 1703 р. дяк церковний Роман Прокофьев. По українському звичаю дяк ходив з своїми виростками співати (колядувати та щедрувати) по домах єндовищенських селян. Так оповідає про сю школу історик Воронезького краю Л. Б. Вейнберг на підставі архивного джерела. Викладалася у тій школі церковно-слов'янська та російська грамота, але вся наука повинна була йти на українській мові, на котрій розмовляли тоді й дяки, й учні. Через се населення було дуже прихильне до школи. Професор Тим-ковський згадує про своє власне учення у одній такій школі в Гетьманщині. Школа містилася біля церкви й поділялася на дві хати: в одній жив дяк з семейством, у другій поміщалася школа з довгими столами, за котрими сиділи три кляси школярів: у першій — ті, що учили буквар, у другій — де учили часослов і у третій — де навчали псалтирі, у 2-й і 3-й учили й письму. Школярами були й малі діти, й дорослі. Писали або крейдою на чорних дощечках, або чорнилами на папері. З 3-ї кляси вибірали охотників до кляси церковного ірмолойного співу, чим займалися тричі на тиждень — зимою у кімнаті дяка, а весною на дворі під повіткою. Шумливо було у школі, бо кожний з ЗО-40 школярів у весь голос читав або співав своє. Для помочі собі дяк вибірав помічників з молодиків-виростків. Батьки платили дякові за науку і натурою, і грішми. Як хто кінчав школу, то повинен був принести горщик здобної каші, покритий хусткою. Дяк брав собі хустку, кашу поїдали школяри, а горщик розбивали на дворі у дрібні черепочки. Батько такого школяра угощав дяка. Із школярів складався хор, регентом котрого був дяк. Школяри помагали дякові звонити на дзвінниці. Літом дяк одпускав їх купатися у річці, ловити рибу, збірати у лісі та приносити йому горіхи, груші, калину. На празники він виучивав їх віршів, котрі збереглися до наших часів. У школі було завжди багато школярів, бо учення вело й по ступенях служби. Звісно, що сих шкіл зовсім не можна рівняти з теперішніми: учили там довго по складах, а навчалися не дуже багато чому. Окрім того траплялося, що й сікли учнів, особливо по суботах, бо різка панувала усюди — думали (й помилялися), що вона може справити дитину. У однім жартівливім віршу описана нежартівлива бійка нещасного учня:

Казав мені бакаляр промовити: аз, аз,

А як же я не вимові в— він по пиці: раз, раз,

Крикнув же він удруге: а ну кажи: буки.

Ой ще ж бо я не вимовив — попав в його руки.

Крикнув далі в третій раз, щоб вимовив — віде,

А вже його жвава рука до чуприни їде.

Ой як сказав учетверте: вимовляй — живіте,

Ну-те ж, хлопці, зараз його на лавку кладіте.

І просився, і молився, а ще більш злякався,

Бо задали таку хльосту, що й світа зцурався.

Треба пояснити, що тоді вчили дітей не по звуковому, як тепер, а по букво-складовому способу, і назви букв були церковно-слов'янські, не а, б, в, а аз, буки, віді, так що учні складували не звуки, а осі букви так: буки аз-ба, віді аз-ва. їм справді дуже трудно було зрозуміти, як се із буки та аз вийде ба; корінь учення через се був справді гірким. Траплялося, що по суботах, коли перед паном-бакаляром учні промовляли те, що вивчили за тиждень, ті, що не змогли зрозуміти отсіеї премудрості, діставали «суботники», про які сказано було навіть в уставі Луцької брацької школи XVI ст. От вірш й нагадує нам про сі суботники. Хоч конче й неможливо приймати з неї на віру те, яким побитом се робилося; себто щоб били за кожну букву алфавита, але все-таки нам малює вона жорстокі способи тих часів для викладання науки дітям. І все ж таки треба сказати, що сі школи дуже шанував нарід, куди більш, ніж ті казенні — російські, котрі їх змінили потім. Бо у них все було рідним для населення: і помешкання, і зв'язок їх з церквою, брацтвами й шпиталями, і учитель-дяк, котрий був сам з народа і жив його життям, і мова, і шкільні звичаї, про котрі оповідав Тимковський. Для свого часу сі школи були корисні для українського народу, особливо як ми нагадаємо собі, що таких народних шкіл зовсім не було в Великороси. Отже правительству треба було поліпшити та поширити їх програми, вивести кари, а не знищувати самих шкіл, як се було зроблено у царювання Єкатерини II і Олександра І. Знищувалися сі школи також в зв'язку зі скасуванням козаччини і обертанням підданих в кріпацтво.

Число шкіл в Слободській Україні у1732р. Про нахил українського народа до сих рідних йому шкіл яскраво свідчить велике число їх у XVIII ст. Вони широко розповсюджені були і в Гетьманщині, і в Слобідчині. По обрахунку О. М. Лазаревського 267, зробленому на підставі ревізій тодішніх козачих полків, у 7 полках Гетьманщини таких шкіл було 866, що дає по 124 на полк, а як усіх полків було тоді 10, значить, в усіх 10 полках повинно було бути 1240, а як розбити їх на 2 теперешні губернії — Чернигівську та Полтавську, котрі складали з себе Гетьманщину, то вийде у середньому по 620 на кожну. Такі ж документальні звістки я здобув про Слобідчину з перепису Слободських полків Хрущова 1732 р. У чотирьох Слободських полках (перепису 5-го, Острогозького, полка ми не маємо) таких шкіл було більш 124 (кажемо більш, бо бракує деякої частини перепису). У Харківськім полку було 20 шкіл, Охтирському — 25, Ізюмському — 33, Сумському — 47. Вони були більш усього в козачих слободах, але траплялися і в деяких монастирських та панських селах. В полкових містах і по деяких сотенних містечках було навіть по декілька шкіл. Велика прихильність до освіти була у мешканців с. Межирічів, де було 7 шкільних хат на церковних дворах. Цікаво буде нагадати собі тепер, що межирічане виступали з протестом проти нових порядків, котрі заведені були у Слобожанщині царицею Єкатериною II; очевисто, що тільки там, де є народня освіта, може бути й політична самосвідомість. Мешканців (чоловіків і жіноцтва) було тоді у 4 полках 303 112. Таким робом, одна школа прихо-дилася тоді на 2524 душі, а у 1884 р., коли вже земство позаводило багацько земських шкіл, одна школа приходилася у Харківській губернії на 4270 чол., себто число шкіл до числа населення в другій четверті XVIII ст. було більш, ніж в кінці XIX ст., і хоч узяти на увагу, що тепер число учнів у кожній школі більш ніж було тоді (тоді, мабуть, було ЗО, тепер 90), то все ж таки вийде, що тоді приходилося по 2524 душі, а у 1804 р. по 2135; число учнів хоч збільшилося, але не дуже багато. Учителів-дячків і їх помічників-молодиків, що проживали з ними в шкільних помешканнях, було 372 чол. Здебільшого по школах проживало по декілька таких «школьников». При 4-х Харківських церквах (Соборній, Благовіщенській, Троїцькій і Воскресенській) було 19 учителів. «Школьники» — се не школярі, не учні, а, як я казав вже, помічники учителя чи з старших школярів, що не мали свого притулку в сімействах, чи з тих школярів, котрі вже скінчили учення, чи з тих мандрованих молодиків та дяків, про котрих ми оповідали раніше. Біографії деяких мандрованих учителів ми приводили вище, і ми мусимо пом'янути їх незлим, тихим словом за те добро, яке вони зробили народу.

Харківський колегіум яко центр освіти на Слободській Україні. У 1726 р. перенесено було з Бєлгорода у Харків середню духовну школу — славний Колегіум, котрий зробився центром освіти на Слободській Україні, немов її духовною Академією. Тепер — се духовна семінарія. Головним діячем у сьому просвітному ділі були Бєлгородський єпископ Єпіфаній Тихор-ський і командуючий військом на Україні кн. М. М. Голіцин. Сю середню школу помістили у будинкові, купленому у Шидловського, і приписали до Харківського Покровського монастиря. Колегіум содержувався на монастирські доходи і доброхотні збори. Кн. Голіцин подарував Колегіуму село і 4 хутора. Харків і уся Україна дуже радо привітали нову школу, де учнів обучали, як і по інших духовних школах України, піїтиці, риториці, філософії, богословію, слов'янській, грецькій, латинській, а потім французькій і німецькій мовам. Викладалися отсі науки на російській мові, але розмовляли проміж себе учні, мабуть, по-українськи. Училися у Колегіумі більш усього діти духовенства, але немало було учнів і недуховного званія; число учнів доходило до 500. Щоб підготовляти освічених учителів, талановитих учнів, що скінчали Колегіум, посилали для дальшої науки навіть за границю (у Германію). Учителі Колегіума мали на усьому готовому таке жалування: учителі перших двох нижчих клас по 6 карб, на рік, 3-ї, 4-ї і 5-ї — по 8 карб., 6-ї — по 12 карб., учитель філософії 14 карб., усього на жалування усіх учителів йшло 60 карб, на рік. Потім жалування для учителів збільшилося по 15 карб, на рік, а ректор получав навіть 100 карб, на рік, і усього виходило 445 карб. Серед ректорів, префектів та учителів Харківського колегіума бачимо немало таких, які визначалися освітою — такими були Г. С. Сковорода, Шванський, Прокопович. Серед учнів було багато бідноти. «Але ні холод, ні голод, — згадує про Колегіум учень його Луб'яновський 268, — не зменшили охоти до науки. Звикли ми окрім того до недостатків і до того, щоб задовольнятися малими достатками, у якому б стані хто далі не пробував. Але отся голота, котрої весь маєток складався з тлуночка книжок і подушечки з повстинкою замість одіяла, розносила потім світ просвіти серед українського панства, купецтва, попів і міщан, проживаючи у них улітку, а частиною й зимою, і обучаючи їх дітей». З Харківського колегіума вийшло багато славетних в історії просвіти діячів, як, наприклад, письменник Гнідич, славний російський історик Каченовський, перший російський клініцист професор Базілевич, біограф Г. С. Сковороди М. Ів. Ковалинський та інші. І учні любили свою школу. Ось як згадує про те Луб'яновський. «Гарна школа була Харківський колегіум. У мої часи на чолі її стойв префект Шванський, однаково поважний і по життю, і по науці. Особливо щастило йому в виборі учителів. Його учителі уміли розвинути у молодих людях здоровий розум і вселити в них невсипущу любов до науки. З таким учителем і після школи багато чого навчишся».