Розділ «Юрій Фігурний. ІСТОРИЧНІ ВИТОКИ УКРАЇНСЬКОГО ЛИЦАРСТВА»

А щоб наша козацькая слава, гей, не змарніла.

У народній пісні про смерть полковника Морозенка червоний мак, що розцвітає у цей день, віщує криваві події і смерть героєві-козакові. Вороги, упіймавши Морозенка за червону жупанину, живцем вийняли з нього кривавеє серце:

— Познімали з Морозенка Всі червоні стрічки, Куди везли Морозенка — Там червонії річки.

Козацькі поховальні обряди завжди супроводжувалися уведенням червоного кольору, що символізував належність полеглих козаків-лицарів до військового стану воїнів-професіоналів. Цю стародавню традицію щонайповніше збережено в українській народно-поетичній творчості. Тіло полеглого козака покривали «червоною китайкою», а «у головоньках червоний прапор» ставили.

Оскільки бойовий червоний прапор не міг зоставатися на могилі полеглого, то, освятивши ним могилу, його забирали з собою. Проте козаки саджали на могилі козака червону калину, яка уособлювала, імовірно, символ живого червоного бойового козацького прапора, символ нев'янучої козацької військової доблесті і слави:

Та посадім, премилеє браття, Червону калину.

Гей, щоб зійшла лицарська слава На всю Україну.

Така роль калини не випадкова. В Україні її широко використовували в «перехідних» обрядах — родильних, весільних, поховальних, які поставали супровідним атрибутом переходу людини від одного стану життя до іншого.

Отже, традиція використання червоного кольору, будучи започаткованою ще у V тис. до н. е. і наповнюючись на кожному історичному етапі розвитку військової верстви новим соціально-політичним смислом, тягнеться не перериваючись вздовж усієї історії індоєвропейських народів. Червоний колір в індоєвропейській мілітарній і культурній надбудовах стверджує себе уособленням крові, вогню, війни, ознакою належності до стану воїнів-професіоналів, символом провідної військово-аристократичної верстви. В Україні ця традиція дожила до козацьких часів.

Відносини між чоловіком-воїном і жінкою-дружиною в культурі українського козацтва

Важким і напруженим було життя воїна-індоарія в прадавні часи. Інтереси племені вимагали від нього постійно перебувати у повній бойовій готовності й у будь-який момент забезпечити захист своїх одноплемінників від ворожих нападів чи, навпаки, бути в змозі атакувати, розбити військові загони іншого племені і завоювати нові землі, пасовища, великі гурти худоби. Тим самим воїни здобували славу і почесті, плем'я — нові території і можливість процвітання.

Дуже важливіш джерелом матеріального добробуту суспільства аріїв Рігведи (середина II — середина І тис. до н. е.) була військова здобич: худоба, пасовища, полонені та чимало іншого. Війни провадились постійно, і, просуваючись в глиб Індії, племена аріїв захоплювали усе нові й нові багатства.

Увійшовши в Індію (вочевидь, приблизно у середині II тис. до н. е.), арії не становили єдиного народу. Це були маленькі племена, що укладали між собою тимчасові нетривкі союзи, причому основу суспільства складала патріархальна сім'я, у котрій жінка користувалася авторитетом і свободою. У той час, як голова родини брав участь у бойових походах, воював (чи був він воєначальником, чи простим воїном), саме на його дружину лягав відповідальний обов'язок збереження сімейного вогнища, виховання дітей.

Цікаво, що існував спільний для багатьох різних індоіранських народів особливий ритуал вселення у новий дім. Так, першою у нього входила господарка, яка несла наповнений по вінця посуд, а згодом святково запалювала нове домашнє вогнище зі старого житла. Взагалі, домашнє вогнище вважалося сімейною святинею. Навколо нього здійснювали винос померлого перед похороном, водили молоду наречену, коли вона уперше вступала в дім. Саме над сімейним вогнищем складали урочисті клятви, а загроза зруйнувати сімейне вогнище й досі уважається найжахливішим прокляттям в Осетії. Господар (на санскриті — «дампаті», а в Авесті — «нманопаті» — «господар дому», від індоєвропейського «потіс», «паті» — дієздатний господар) і господиня дому («нманопаті») здійснювали біля сімейного вогнища жертвоприношення. В Індії побутувало два типи вогнищ: жіноче — кругле господарче і чоловіче — прямокутне культове.

Ставлення до жінки в суспільстві аріїв яскраво відбилося у священних гімнах Рігведи, зокрема у гімнах, присвячених Ушас — богині світанку, ранку. Вони зазвичай створювалися професійними поетами-жерцями, ріші, проте звертає на себе увагу, що поетом міг стати і воїн-кшатрій, який мав до цього великий хист.

Недаремно ранок, світанок у індоаріїв став парафією не бога чоловіка (оскільки вони відчували і в світанковій імлі, і в рожевих хмарах лазурового неба незбагненну жіночу красу), а красуні богині — чарівної звабниці, вірної дружини.

Вот словно прекрасная женщина, Приближается Ушас, доставляя наслаждения. Как не имеющая брата, она идет навстречу мужчинам. Она подобно взошедшей на подмостки, чтобы приобрести богатства. Она — как нарядная жена, жаждущая мужа. Ушас, как любовница, выставляет грудь.

В історії людської цивілізації саме жінка виявлялася тим таємничим каталізатором, який прискорював падіння одних держав і створення інших, тим незримим важелем, який рухав народами і володарями, тією могутньою силою, яка штовхала людство до прогресу. І тому пророче звучать слова арійського ріші, якщо розуміти під богинею світанку Ушас — Жінку, жінку-матір, жінку-дружину, жінку-коханку, жінку-політика.

Ушас светила, и теперь она будет светить,

Богиня — вдохновительница колесниц,