Розділ «Юрій Фігурний. ІСТОРИЧНІ ВИТОКИ УКРАЇНСЬКОГО ЛИЦАРСТВА»

ПЕРЕДМОВА

Українське козацтво — складне і багатогранне явище, яке відіграло важливу роль у долі України та її народу. Саме завдяки козацтву в середині XVII ст. була створена українська держава — Гетьманщина, яка продовжила державотворчу традицію українського народу у пізньому середньовіччі. Завдяки козацтву і його впливові на українську культуру протягом бездержавного і колоніального XIX ст., в ментальності українців жило прагнення до волі і свободи, а козак був уособленням українського ідеалу чоловіка-воїна. Безсмертний козацький дух сприяв становленню української державності в XX ст.

У незалежній Україні зрозумілий інтерес до такого яскравого феномена її історії, як козацтво. Разом з тим поза увагою дослідників залишається проблема генези козацької культури, зокрема тих її архаїчних елементів, які є спільними для військової культурної традиції багатьох індоєвропейських народів. Без детального дослідження цих архаїчних елементів козацької культури на широкому тлі загальноіндоєвро-пейського культурно-історичного процесу важко зрозуміти витоки й сам феномен козацтва, що відіграв значну роль не тільки у формуванні пізньосередньовічної української держави, а й у становленні матеріальної та духовної культури самого українського етносу.

У XVII–XVIII ст. українське козацтво не лише виступало як національні збройні сили, а й було головним фундатором української держави. Досліджуючи його, ми не тільки збагачуємо наші історичні знання, але й певною мірою зміцнюємо науковий фундамент сучасного процесу державотворення. Народ, який має важку, але гідну власну історію, пам'ятає про своє минуле, заслуговує на достойне майбутнє. Адже основою як етнічної, так і національної самосвідомості є, як відомо, історична пам'ять, колективні уявлення про спільний шлях, що його пройшли разом члени того чи іншого етносу.

Акцентуючи увагу на українському козацтві як своєрідному прояві загальноіндоєвропейської військової культури, ми не тільки не применшуємо його самодостатності та ролі в євразійському історичному процесі, а, навпаки, намагаємося через об'єктивне вивчення поставити його поряд з таким феноменом європейської цивілізації, як середньовічне лицарство. На теренах України козацтво сформувалося спочатку у військовий, а потім й у військово-шляхетський стан, продовжуючи дружинно-лицарські традиції Київської Русі.

Історії українського козацтва та його культурі присвячено багато праць: Г.Боплана (1990), Г.-Ф.Міллера (1760), О.Рігельмана (1847), С.Мишецького (1847), А.Скальковського (1885, 1994), П.Куліша (1856–1857, 1868), В.Антоновича (1912), Д.Яворницького (1888, 1892, 1894, 1895, 1897, 1898, 1903), М.Грушевського (1912), Н.Полонської-Василенко (1926), І.Крип'якевича (1954), В.Голобуцького (1957, 1961, 1994), О.Апанович (1961, 1969), Ю.Мицика, С.Плохія, І.Стороженка (1990), В.Сергійчука (1991, 1996), І.Кононенка, Н.Яковенко (1993), В.Кузя, Ю.Руденка, О.Губка (1995) тощо. Значно менше праць присвячено пошукам витоків архаїчних елементів козацької культури. До їх числа належать дослідження Л.Залізняка (1994), В.Балушка (1998).

Ця книга була написана в рамках програми «Українознавство в системі освіти, науки і культури», що виконується в Науково-дослідному інституті українознавства Міністерства освіти і науки України відповідно до напрямку роботи відділів етнології та історії і теорії українознавства.

Козацький побут та звичаї широко відобразилися у фольклорних джерелах, українських думах, історичних піснях, легендах і переказах, у письмових згадках сучасників, у матеріальній культурі — у вигляді пам'яток археології, в музейних зібраннях пам'яток старовини, архівних документах (зокрема в архівах Коша Нової Запорозької Січі та Генеральної Військової Канцелярії), етнографічних та мовознавчих матеріалах. Проте різні сторони козацької культури відображені в джерелах дуже нерівномірно. Фрагментарність джерельної бази зумовила комплексний підхід до вивчення стародавніх елементів козацької культури із залученням усіх доступних джерел і методів різних наукових дисциплін: археології, етнографії, історії, фольклористики, лінгвістики тощо.

Під терміном «козацька культура» ми розуміємо все розмаїття типів і форм організації життя і діяльності українського козацтва, а також створених ним матеріальних і духовних надбань. Під поняттям «архаїчні елементи» маємо на увазі найдавніші складові традиційної культури козацтва, успадковані з попередніх періодів української та загальноіндоєвропейської історії.

Автор не ставив перед собою завдання вичерпного вивчення проблеми витоків козацької культури, а переслідував лише мету постановки питання про витоки і значення деяких дуже давніх культурних традицій козацтва.

Слід зауважити, що українське козацтво, як своєрідна військова верства, зароджувалося, формувалося і розвивалося протягом багатьох століть. Якщо врахувати, що кубанські козаки є безпосередніми нащадками запорожців, то хронологічні рамки існування українського козацтва охоплюють XV — початок XX ст., тобто півтисячоліття. Протягом цього часу українське козацтво набувало одних ознак і втрачало інші. Однак початок формування окремих елементів традиційної козацької культури за археологічними джерелами простежується з V тис. до н. е.

Головна увага в книзі приділяється саме запорожцям, оскільки вони стояли біля витоків українського козацтва як історичного явища. Недаремно французький письменник та історик Проспер Меріме зауважував: «Мені здається, що першими серед козаків, так би мовити, взірцем козаків, були запорожці…».

Книга була написана у відділах етнології і історії та теорії українознавства НДІУ МНіОУ. Автор дуже вдячний доктору історичних наук Л.Л.Залізняку, який підказав тему дослідження і постійно консультував автора при її написанні, а також всім, хто тією чи іншою мірою допомагав під час його наукової праці. Автор щиро дякує директору НДІУ МОН академіку П.П.Кононенку, членам-кореспондентам НАН України В.Д.Барану і Г.А.Скрипнику, доктору історичних наук В.І.Сергійчуку, доктору педагогічних наук Ю.Д.Руденку, доктору філологічних наук О.М.Таланчук, доктору історичних наук О.Д.Горбулу, кандидату історичних наук В.Г.Балушку, кандидату історичних наук Л.К.Токарю, кандидату історичних наук В.М.Піскун, кандидату історичних наук С.Р.Кагамлик. Велика вдячність за сприяння в друкуванні цієї книги Олені Бондаренко, директору Видавничого дому «Сти-лос». Автор сердечно дякує Тамілі Григорівні Бондаренко за здійснення комп'ютерного набору тексту монографії і Наталії Павленко за ілюстративне оформлення книги. Особлива подяка Ользі Сергіївні Проц, завідуючій 7 гуртожитком КНУ ім. Тараса Шевченка за материнську турботу і терпеливість.

Розділ І. Джерельна база та історія вивчення питання

Розпочинаючи наше дослідження, зробимо застереження, що фрагментарність джерельної бази (археологічної, фольклорної, етнографічної, лінгвістичної, історичної) сьогодні ще не дає можливості повністю реконструювати неперервність розвитку і спадкоємність індоєвропейської військової культурі! безпосередньо від праіндоєвропейців IV–III тис. до н. е. Проте саме підхід з міждисциплінарних позицій дає змогу простежити витоки і розвиток історичного коріння козацької військової культури.

Джерельна база, на основі якої ми досліджуватимемо розвиток у часі і просторі архаїчних елементів у козацькому військово-культурному комплексі, досить широка. На різних етапах дослідження превалювали ті чи інші джерела, залежно від ступеня їх розробленості і наявності; так, на перших етапах домінують археологічні та мовознавчі джерела, пізніше — активно залучаються історичні, фольклорні та етнографічні джерельні свідчення.

Першорядну роль у вивченні генетичного коріння індоєвропейської мілітарної культури відіграють дані археології та лінгвістики. В більш пізні часи, а саме в II — на початку І тис. до н. р., відбувається розширення джерельної бази, вагомого значення набувають дані історії, фольклорні та етнографічні джерела. Саме з другої половини II тис. до н. е. відомі найдавніші індоєвропейські письмові джерела.

До найдавніших пам'яток індоєвропейської писемності належать: священні гімни (веди) Рігведи середини II тис. до н. е., які згодом були записані санскритом; збірник гімнів арійців Ірану «Авеста», що датується кінцем II — початком І тис. до н. е.; протогрецькі джерела стародавніх Мікен XVI ст. до н. е.; клинописні таблички хеттів Анатолії початку II тис. до н. е. тощо.

Сюди слід додати міфи та легенди Давньої Греції, пов'язані з ахейським (мікенським) періодом її історії — близько 1500–1100 рр. до н. є., і славнозвісні поеми давньогрецького аеда Гомера «Іліаду» та «Одіссею» у тих їх частинах, де розповідається про події кінця II тис. до н. е., а саме подано опис Троянської війни, військового життя та побуту індоєвропейських воїнів.