Розділ «Юрій Фігурний. ІСТОРИЧНІ ВИТОКИ УКРАЇНСЬКОГО ЛИЦАРСТВА»

Перебирає між дівоньками: Котрі ладніші, то собі бере, А що погані, служейкам дає.

Отже, в ранній період своєї історії жінки були ласою та бажаною здобиччю для князівських лицарів-дружинників, бо для того щоб одружитися, треба було заплатити чималий викуп за наречену.

В подальшому ці тенденції зберігаються, але відходять дещо на другий план, оскільки із формуванням східноєвропейського лицарства в ХІ-ХП ст. воно створює свою систему цінностей щодо жінки. В ній превалюють принципи поваги, пошани, любові, вдячності жінці-коханій, жінці-матері, жінці-господині.

Найкращим прикладом тому є героїчний східноєвропейський лицарський епос «Слово о полку Ігоревім». Поруч із звитяжними носіями слави, поруч з воїнами-лицарями Ігорем, Всеволодом автор згадує і їхніх вірних, благородних жінок — Ярославну (Єфросинію) та красну Глібівну (Ольгу). У розпалі бою, тим не менш, лицарі забувають усе на світі: і почесті, і життя, і своїх коханих дружин. «Перемоги і слави», — волають їхні душі, бо воїн завжди зостається воїном!

Але їхні вірні дружини завжди у помислах з чоловіками. Вони не тільки берегині, охоронниці сімейного вогнища. їхня любов виступає тим талісманом, тією таємничою силою, яка допомагає воїнові вибратися живим із справжнього пекла.

На сторінках «Слова» перед нами оживає неперевершений у своїй красі, ліричній і моральній наснаженості образ Ярославни (Єфросинії), коханої дружини Ігоря. її скорботний плач-заклинання долинає з безодень часу як звитяжний і урочистий гімн духовній величі української жінки:

На Дунаї Ярославин голос чути, зозулею, незнаєма, рано кує: «Полечу, — рече, — зозулею по Дунаєві, омочу шовковий рукав у Каялі ріці, утру князю кривавії його рани на дужому його тілі».

Ярославна із всеперемагаючою силою жіночої любові звертається до могутніх природних стихій, щоб вони визволили її коханого чоловіка з половецького полону:

Ярославна рано плаче в Путивлі городі

на заборолі, промовляючи:

«О Дніпре Славутичу!

Ти пробив єси кам'янії гори

Через землю Половецькую.

Ти леліяв єси на собі Святослава насади

до полку Кобенякового.

Прилелій, господине, мою ладу мені,

щоб я не слала йому сліз на море рано».

Але Ярославна благає не тільки за свого улюбленого чоловіка-ладу. Ще могутніші стихії — вітер і сонце — вона молить і просить полегшити долю Ігоревих лицарів-воїнів:

«Ой вітре, вітрило!

Чому господине, так сильно вієш ти?