Розділ «Юрій Фігурний. ІСТОРИЧНІ ВИТОКИ УКРАЇНСЬКОГО ЛИЦАРСТВА»

Суспільство аріїв Рігведи було кочовим, скотарським, а ведення війни було засобом існування цих напівдиких скотарів. Вони іменували себе аріями, тобто благородними. Майстерність у військовій справі та хоробрість дозволили їм у другій половині II тис. до н. е. підкорити. населення долини Інду і створити тут свою цивілізацію.

Бойові колісниці та філософія війни робили аріїв непереможними. Творцями цієї самобутньої філософії поставали військові співці-ріші, котрі своїми піснями і гімнами надихали воїнів-кшатріїв на здобуття перемог над ворогом. Ріші до того ж належали до касти брахманів, а мистецтво їхнє було спадковим, передаючись від батька до сина. Проте поетом-брахманом мав змогу стати також представник іншої касти (кшатрій чи вайш'я), який проявляв видатні здібності військового співця.

У аріїв існував культ слова. Могутність царя і його воїнів безпосередньо залежала від кількості та якості (гімни створювалися згідно із старовинними канонами) священних арійських вед, складених і проспіваних поетом-брахманом саме цього царя-ватага. Окрім цього, ріші в суспільстві аріїв Рігведи вважався носієм тієї іманентної мудрості, котра в сліпучі моменти осяяння відкривається богами обраним особам. Брахман впадав у цей екзальтований стан «з волі богів» і за допомогою священного наркотичного напою соми. Можливо, ріші вживали цей напій на бенкетах і там же урочисто співали свої пісні.

Отже, військові співці-ріші виступали посередниками між богами та людьми. Вони допомагали воїнам-кшатріям силою своїх священних гімнів здобувати перемогу над ворогом на полі бою і прославляли переможців на бенкетах.

У стародавній Греції традиції військових співців, так званих аедів, починають зароджуватися в середині II тис. до н. е. Гомерівська «Іліада» їх майже не згадує, проте в середовищі воїнів-професіоналів («героїв» у грецькому епосі) широке побутування набула героїчна військова пісня, яка виконувалася на музичному струнному інструменті (кіфарі, лірі). Приміром, герой Ахілл сам співає і грає на лірі: «Лирой он дух услаждал, воспевая славу героев». Зате в «Одіссеї», де розгорнуто картину мирного і більш пізнього побуту греків (початок І тис. до н. е.), про співців-аедів говориться значно частіше. Тут ліра співця — «подруга бенкетів». Співець Фемій всолоджує женихів Пенелопи, які бенкетують у домі Одіссея. На бенкеті царя Алкіноя лунають пісні сліпого Демодока, в котрому античний переказ убачав автопортрет Гомера.

Аеди, а згодом і рапсоди, оспівували у своїх пісенних творах звитяжні діяння героїв і богів, вславляючи перемоги над ворогом та надихаючи молодь на подвиги. Так, у легенді про аргонавтів оповідається, як греки-мореплавці, здобувши перемогу над ворогом і повернувшись до свого корабля з великою здобиччю, впродовж усієї ночі бенкетували на березі моря, і над ними голосно линула переможна пісня Орфея. Під звуки золотої кіфари він звеличував юного переможця царя бебриків Аміка — звитяжного Полідевка, сина Зевса і Леди.

Героїчний осетинський епос про нартів постає, як відомо, реліктом скіфо-сарматської міфології. В ньому збереглися свідчення про те, як на бенкетах, влаштованих після особливо успішних воєнних походів, відбувалися знамениті нартські змагання музикантів. Воїн-нарт, який удатно володів мечем, повинен був також вправно володіти і фандиром (дванадцятиструнна арфа). Недаремно Уастирджі (нартський покровитель чоловіків і воїнів) завжди подорожує з фандиром:

На гриве лошади держа фандир,

Он песни пел, чтоб пенье слушал мир.

А мужній воїн-герой Батрадз, під час загартовування свого сталевого тіла у горнилі бога вогню і ковальства Курдалагона, співав, приголублюючи фандир. Як тут не згадати грецького воїна-героя Ахілла, що, відпочиваючи, грав на лірі і оспівував славу героїв. З подібної точки зору, меч і фандир стають наче подвійним символом воїнів-нартів.

Віра в божественне походження поетичного таланту та натхнення властива й іншим індоєвропейським народам у давню епоху, — одне з найстійкіших переконань європейської поезії. Скажімо, кельтські (галльські) співці-бардн, як і ріші аріїв, утворювали окрему касту, у котрій син успадковував справу свого батька. Кельтські барди поділялися на декілька категорій. Одні з них були близькими до друїдів (кельтських жерців) і співали в храмах гімни при здійсненні жертвоприношень, вшановуючи своїх богів. Інші супроводжували воїнів і вславляли звитягу героїв, збуджуючи в них войовничу наснагу. Треті ж оспівували героїчні подвиги під час бенкетів. Не виключено, що існували геніальні співці, які поєднували всі три напрямки співецької діяльності.

Барди жили і творили у той час, коли населення Галлії розмовляло кельтською мовою. Після завоювання Галлії римлянами (І ст. до н. е.) і поширення тут римської культури вони поступово зникають. На Британських островах брити (одне з кельтських племен), які провадили боротьбу спочатку з римськими, а згодом з англо-саксонськими завойовниками, мали своїх військових співців-бардів. В епоху безперервних воєн барди не тільки надихали своїми піснями співвітчизників на перемоги, а й самі нерідко брали участь у битвах. Оскільки звання барда було спадковим, й авторитет співця посилювався авторитетом його предків, остільки від батька до сина, разом із золотим кільцем і арфою, передавалася повага до особистості барда. Британськими співцями було створено значну кількість пісень та легенду про короля Артура (ймовірно, жив у VI ст. н. е.) — захисника і оборонця рідної землі, які вславляли тринадцять його звитяжних перемог над ворогом.

В одному потоці з варварами, котрі завоювали Західну Римську імперію, прийшли нові військові співці. Так, Григорій Турський, Фортунат і Сідоній Аполлінарій повідомляють про германських військових співців-скальдів, які виконували гімни під акомпанемент арфи. За бенкетними столами, в оточенні лицарів Карла Великого, а згодом — Людовика Благочестивого, ними оспівувались неперевершені воїни-герої, діяння славнозвісного войовника, франкського короля Хлодвіга. Скальди нерідко супроводжували воїнів, поділяючи з ними труднощі походів і славу подвигів. Приміром, у 1066 р., напередодні битви при Гастінгсі, на чолі норманів їхав верхи скальд Тальєфер і співав пісню про Роланда, вимагаючи, щоб за його багатолітню службу йому було дозволено завдати першого удару ворогові і загинути в битві як герою.

Скальдами стародавніх вікінгів було укладено величезну кількість віс-віршів на славу варязьких конунгів, оскільки вважалося, що віс збільшував не лише славу, але й фізичну енергетику вождя та його війська. Конунги винагороджували військових співців сріблом та золотом, що, як і слово, набирали для них магічної сили: існувало уявлення, що при цьому відбувалася передача частини сили і успіху самого конунга скальду-дружиннику.

У Х-ХІ ст. виникає і починає літературно оформлюватись лицарська поезія трубадурів та труверів. Назва цих слів лінгвістично походить від провансальського дієслова trobar (фр. trouver), яке означало «знаходити», «вишукувати», «створювати». Проте поміж трубадурами і труверами існувала відмінність. Власне трубадури — ліричні співці, поети, котрі створювали свої поеми провансальською мовою, відображали у завжди порівняно невеликих творах свої особисті почуття чи погляд на певну особу, ту чи іншу подію і поширювали їх серед вищих станів феодального суспільства. Тобто, їх можна розглядати як ліричних співців французького півдня. Трувери — епічні співці північної Франції. Ними був створений середньовічний лицарський героїчний епос Chanson de gest — пісенні розповіді про подвиги, діяння чи родовід героя. Він складається з трьох циклів. Перший цикл — усі поеми, в котрих звеличуються подвиги Карла Великого і його паладинів (соратників), так званий карловінгський чи французький цикл. Другий — поеми, які продовжують легенди Арморіки (Бретані), легенди про короля Артура (романи Круглого столу). Третій цикл — поеми, де відтворені подвиги героїв античності, проте на середньовічному ґрунті і з середньовічним забарвленням — так званий античний цикл.

У XII–XIII ст. лицарська поезія трубадурів і труверів досягла свого найвищого розквіту. У той самий час і в Німеччині на власному німецькому ґрунті розвивалися ліричні співці-мінезингери.

Варто підкреслити, що трубадурами, труверами, мінезингерами були не городяни або селяни, а лицарі, воїни-професіонали, які виявили талант до поезії та музики. Вони не тільки творили лицарську поезію та епос, але змагалися на лицарських турнірах, забезпечували захист своєї землі від завойовників, брали участь у хрестових походах, зі зброєю та військовою піснею відстоювали лицарську честь. Вони поставали також духовними і патріотичними вихователями, наставниками лицарської молоді: саме з їхніх героїчних пісень вона вбирала в себе славетні і звитяжні традиції європейського лицарства, саме в них знаходила гарні взірці для наслідування.

З кінця XIII ст. й у XIV–XV ст. розпочинається занепад і поступове зникнення ліричної та епічної поезії трубадурів, мінезингерів, труверів. Лицарська поезія була реальним віддзеркаленням тодішнього життя в усіх його проявах, оскільки лицарство було саме тим життєдайним джерелом, котре напувало могутнє і чарівне дерево середньовічної лицарської поезії та епосу. Коли ж європейське лицарство зазнало занепаду, зів'янув і вінок лицарської військової поезії. Проте нею були закладені непохитні підвалини для подальшого поступу європейської культури і суспільства, адже саме європейське лицарство було тим стрижнем, навколо якого формувалася європейська цивілізація.

У цей час на Сході Європи, на самій її окраїні, в жорстокій боротьбі зі степом (татарами і турками) починає зароджуватися й організовуватися на міцному підґрунті дружинного лицарства Київської Русі козацтво. Степове воїнство разом з іншими архаїчними традиціями культурного комплексу військової верстви індоєвропейців успадкувало і явище співців лицарської слави. Безпосередній пращур козацьких кобзарів у Київській Русі — співець князівської дружини, віщий Боян (образне уособлення тисяч безіменних військових співців-дружинників), що свої віщії персти на живії струни накладав, — вони вже самі князям славу рокотали. Про нього згадується у славетній лицарській поемі «Слово о полку Ігоревім».

Сучасні науковці вважають, що билини Київської Русі мають прямі паралелі як в козацьких думах, так і в сагах скандинавських вікінгів. Цю точку зору підтримував і відомий дослідник українських народних дум Філарет Колесса. Зокрема, він наголошував, що форма і техніка української пісенної рецитації були вироблені, найбільш імовірно, вже у дружинно-лицарській поезії, найкращим втіленням якої є «Слово о полку Ігоревім»; до кінця XVI ст. ця форма, набувши популярності серед козацького лицарства, врешті перейшла в народ. Знаний же вчений та бандурист Гнат Хоткевич стверджував, що генеалогічне дерево наших українських бандуристів дуже високе, і прямим їхнім попередником був віщий Боян — «соловей старого времені»; роль подібного співця була максимально вивершеною і шанованою.