Розділ «Юрій Фігурний. ІСТОРИЧНІ ВИТОКИ УКРАЇНСЬКОГО ЛИЦАРСТВА»

Саме таких жінок, які своєю мужністю, міцністю духу і тіла нагадують воїнів, опоетизовували лицарські романи, ставлячи за взірець іншим. Такою поставала і Гібур — дружина лицаря Гільома Орансько-го. її чоловік брав участь у битві при Алікане, де християнські лицарі були вщент розбиті, він же лише дивом врятувався. Переодягнений в арабський панцир, переслідуваний ворогом, він просить охорону впустити його до свого замку. Але Гібур, хоча й упізнавши його, відповідає, що чоловік її ніколи втечею від ворога не рятувався. У результаті знесилений Гільом повторно вступає у бій, перемагає і визволяє полонених християн. Проте й надалі Гібур не впускає його до замку, вимагаючи, щоб він, важкопоранений і стомлений, їхав до Парижа за підмогою з метою помсти ворогові. На застереження Гільома, що він боїться залишати її одну, вона відповідає: «Я одна зумію витримати облогу турків, я підіймусь на укріплення і зверху буду вбивати їх. Йди!»

Отже, у ранній період лицарства ставлення до жінки було, так би мовити, зовсім не лицарським; це було ставлення господаря до свого підлеглого, рабовласника — до рабині. Поваги удостоювалися лише жінки, котрі дорівнювали лицарям своєю мужністю, вражаючи силою духу і тіла.

Проте спливав час, лицарство розвивалося, розпочалася епоха хрестових походів, що докорінно змінила життя лицарів. Посилився військовий, торговельний, культурний взаємозв'язок не тільки поміж християнським Заходом і мусульманським Сходом, а й поміж різними частинами великого християнського світу. Починає формуватися лицарське європейське братство.

Поступово військові походи почасти змінюються лицарськими турнірами (переможець яких, окрім великого грошового призу, зброї переможених, користується привілеєм вибору цариці турніру), що їх влаштовували королі й багаті феодали, а військова наснага лицарів замість війни задовольняється світською грою. У цьому руслі з лицаря-воїна ХІ-ХІІ ст. поступово виростає лицар-придворний. Грубий барон, який раніше тільки й мріяв про війну та полювання, перетворюється на неперевершеного лицаря своєї дами, вихованого, гарно вбраного, з білими руками і підстриженими нігтями. Схиляння перед сильними витязями, що згинають однією рукою підкову і підіймають у повному озброєнні лицаря, відступає перед стрункими, квітучими юнаками, з тонкою талією, ніжним кольором обличчя і м'якими рухами.

Благоговіння перед жінкою, чи, краще сказати, перед дамою (оскільки воно винятково торкалося лише шляхетського, лицарського стану) започаткувало свій відлік у Південній Франції, в Провансі, і звідси, поряд з іншими лицарськими засадами, поширилося усією Західною Європою. Прованс став джерелом лицарства, при цьому саме там розквітла його світська, куртуазна сторона. Наскільки північний француз поставав зразком «вихованості» для іспанця, англійця, німця, настільки провансалець сам був взірцем для північного француза. Ось як описував сучасник різні типи лицарів: «Лицарі мають багато гідних».

Провансальськими лицарями-трубадурами була вибудована цілісна система ступенів у служінні дамі, яка складалася з чотирьох ступенів-сходинок на вершину служіння дамі. Перший ступінь — кохання того, хто вагається. Другий — кохання того, хто просить, молить. Третій — того, кого почули. Четвертий — кохання друга, обранця.

Поступово служіння дамі виродилося в комедійний фарс. Це чітко простежується на прикладі німецького лицаря Ульріха фон Ліхтенштейна, який жив у другій половині XIII ст. Це була розніжена, розпещена і пуста людина, що все своє життя присвятила служінню дамам, яке, з одного боку, вона возвела в абсолют, а з іншого — перетворила його у посміховисько. Маючи власну сім'ю, він увесь свій вік протинявся по турнірах, присвятивши все життя тому, щоб бути прийнятим у лицарі улюбленої дами, котра його на дух не терпіла і зневажала будь-якими засобами. Врешті-решт він досягнув свого, дама змушена була надіслати йому свій перстень, проте згодом вона його настільки образила, що він був змушений зоставити її у спокої і розпочати служіння іншій, більш поблажливій дамі.

Отже, в XII–XIV ст., у період розквіту західноєвропейського лицарства, зароджується і розвивається так зване «служіння дамі серця», що характеризувало дуже високий рівень відносин між воїном-лицарем і жінкою, бо саме кохання надихало лицаря на подвиги, виховувало в ньому найкращі людські почуття, розкривало його загрубіле серце для ніжності і любові. Але поступово це служіння набуло застиглих форм моди, звичаю. Так високогуманний зміст (кохання лицаря і жінки) зник, залишивши по собі пустопорожню форму блискучої лощеної традиції, лицарський комедійний фарс.

Лицарство Київської Русі не створило свого культу служіння дамі серця, але, з іншого боку, і не опустилося до перетворення таїнства кохання у моду, у звичай, у пафос.

Українське лицарство міцно зберігало традиційну слов'янську повагу до жінки, жінки-коханки, жінки-матері, жінки-господарки. Краще вірно любити власну дружину, віддано захищаючи її честь і гідність у битвах з ворогом, аніж чинити так, як чинили західноєвропейські лицарі, котрі, маючи власну жінку, улюблену чи нелюбиму, обов'язково мали служити якійсь дамі (будь-якій жінці, тільки не власній дружині). Навіщо така роздвоєність? Русичі були більш практичними і більш людяними у ставленні до жінок. Кого отримували у дружини, того кохали, поважали і леліяли.

У IX–XIV ст. Київська Русь-Україна зазнала великих змін. Це був час зродження, розквіту і занепаду єдиної централізованої держави. Це був час політичної роздробленості, міжкнязівських чвар і збройних усобиць (которів). Це був час монголо-татарської навали, поступового згасання першої української державності, входження українських земель до складу інших держав. Але у будь-який з моментів тієї епохи східноєвропейський лицар завжди перебував у стані боротьби з ворогом. Це був високопрофесійний воїн, важкоозброєний лицар.

На перших фазах свого становлення східноєвропейське лицарство багато в чому нагадувало військові комітати (дружини) стародавніх германців. Спочатку княжі дружини ІХ-Х ст. цілковито складалися з вікінгів, поступово, однак, поповнюючись русичами, які у подальшому й домінували в них. Особливо охоче вступала до дружини молодь. Князі сплачували своїм воїнам-лицарям не стільки грішми, скільки кіньми, зброєю, одягом і дівчатами. Жінку ж у ті часи треба було або купити, або викрасти, тому молодь охоче брала плату дівчатами. В одній із старовинних колядок так описуються стосунки між князем і його дружиною у той період:

…Ой чуємо там доброго пана,

Що платить добре за служеньку.

Ми йому будем вірно служити.

А він нам буде добре платити.

Потім в колядці перераховується, що за рік пан-князь зобов'язується сплатити своїм воїнам: гроші («сто червоних»), «по конику», «по шабельці», «по парі сукон» і:

Та й по шапочці, та й по паночці,

По калиновій стрілці, по хорошій дівці.

Повертаючись із дружиною з успішного походу, князь при паюванні військової здобичі мав право вибирати собі щонайкраще: