Розділ «Юрій Фігурний. ІСТОРИЧНІ ВИТОКИ УКРАЇНСЬКОГО ЛИЦАРСТВА»

Промайнули століття, а і сьогодні козацькі традиції і надбання можуть допомогти нам при вирішенні болючих сучасних проблем. Одна з них — мирне співжиття в Україні людей різних національностей. Існує думка, що наша Батьківщина — багатонаціональна країна, тому що в ній проживають близько ста націй і народностей. Автор з цим твердженням не погоджується, він вважає, що в нашій державі є одна автохтонна, так звана титульна українська нація, і етноси (татари, поляки, росіяни, угорці, євреї тощо), які внаслідок тих чи інших обставин (завоювання, колонізація) прийшли і залишилися жити на наших землях. Час лікує рани, і не треба події минулого переносити (екстраполювати) в сучасне життя. Національні конфлікти, жахливий приклад — Балкани 80-90-х років XX ст., - це дорога в нікуди, а так звані етнічні чистки — це ганьба цивілізованого людства. Тільки міжнаціональний мир, злагода і взаєморозуміння допоможуть нам стати європейською країною. Але, наголошую, українською, а не космополітичною, національно-правовою, а не зрусифіковано-коруп-ційною державою у центрі Європи! Українські росіяни мають величезну Російську Федерацію, українські поляки і угорці — розвинуті європейські країни Польщу і Угорщину, українські євреї мають горду державу Ізраїль тощо. Лише ми, українці, - маємо єдину Україну, яку нам треба розбудовувати і за яку треба боротися, бо в інших місцях земної кулі нас не чекають (за винятком як дешевої робочої сили і покірних сексуальних рабинь — як гірко автору це писати). Тому треба працювати українцям і всім іншим громадянам України, хто обрав її місцем свого постійного проживання, над будівництвом цивілізованої європейської держави, а міжнаціональна співпраця стане міцним і надійним її підмурівком (фундаментом).

Це реально, в нашій історії це вже траплялося; зразок тому — Запорозька Січ. Переважну більшість її населення становили українці, але там було багато поляків, росіян, татар, волохів (румун, молдован), євреїв тощо. Але всі вони були запорожцями — українськими козаками, спілкувалися між собою українською мовою, вірили в єдиного Бога…

Соціальні конфлікти на Запорожжі виникали, міжнаціональні — автор не знаходив про це історичних свідчень. Ось нам гарний приклад для наслідування.

У вирішенні деяких чи навіть багатьох сучасних проблем націодержавотворення нам також можуть посприяти козацькі культурні традиції і незнищенний український дух. Зараз в Україні зареєстровано понад сто партій і політичних формувань, в ній також існують близько 50 козацьких організацій (серед них є навіть антиукраїнські, точніше — проросійські). Такий численний політичний спектр, розпорошеність вигідні тим, хто хоче бачити Україну так званою банановою республікою — неоколонією Сходу чи Заходу. Цих можновладців цілком влаштовує сучасний політико-економічний стан країни — де панують: корупція, злочинність, клановість, багатство одних і злиденність інших. Автору це не подобається, і нам разом треба шукати вихід з цього жахливого становища. І вихід є! Це створення потужної загальнонаціональної козацько-державницької партії (об'єднання, блоку). Героїчні козацькі традиції минулого повинні допомогти у будівництві сучасної національно-демократичної правової країни. її ідеологією повинна стати українська національна ідея, а саме: поєднання інтересів держави, народу і особистості. Це триєдине завдання важке, але його треба виконати, інакше нам знову загрожуватиме втрата незалежності і статус колонії. У цьому аспекті є важливою проблема пошуку Україною свого місця у системі світових цивілізацій. Тут виникає дискусійне питання, чи нам треба сліпо копіювати Захід (євро-американські цінності), чи, можливо, не мучитися і обирати Схід (російсько-есендівський напрямок)? А чи не краще нам знайти свій так званий третій шлях, але не в розумінні чогось такого виняткового і незбагненно-месіанського. Ні! Нам, українцям, треба залучити найкращі досягнення, найпередовіші технології і Заходу, і Сходу, і друзів, і ворогів. Опираючись на них, створити економічно розвинену самобутню, міцну і висококультурну державу — Україну XXI ст.

В нашій національнії! історії так вже було — саме так діяли українські козаки, переймаючи у своїх супротивників (татар, турків, поляків, росіян) озброєння, тактику ведення бою, військову термінологію, деякі традиції і звички тощо. А в підсумку світова історія отримала таке яскраве і непересічне явище, як Український Козак! Цей самобутній феномен не схожий ні на татарського козака (легкоозброєного вершника), ні на польського шляхтича-драгуна, ні на турецького піхотинця-яничара, ні на російського побратима (?) — донського козака. Він схожий лише сам на себе — на запорожця, на українського козака, хоча увібрав у себе все найкраще і не найкраще тієї героїко-романтичної епохи. Це як мозаїчний калейдоскоп — де сотні кристаликів за допомогою системи дзеркал створюють щоразу новий малюнок, візерунок, який зачаровує нас своєю красою і довершеністю, залишаючись притому лише купкою скла. Так і українське козацтво, всотавши у себе різноманітні мілітарні компоненти, не перетворилося на якесь слабке, еклектичне утворення, а постало на їх ґрунті світовим явищем. Саме по такому шляху і треба рухатися Україні в III тисячолітті, переймати найліпше і будувати національно-правову державу.

Тут гостро постає питання про роль пересічної особистості у суспільно-політичному житті. Українці завжди славилися своїм різким індивідуалізмом і нехтуванням загальнонаціональними інтересами. Цю негативну рису української ментальності влучно характеризують народні паремії (прислів'я і приказки): Моя хата скраю, я нічого не знаю, Своя сорочка ближче до тіла тощо. Можливо, ця погана риса і сприяла українцям в їхніх невдачах у державному будівництві, тоді як їх сусіди — росіяни, зі своєї колективістською психологією створили могутню Російську, а потім Радянську імперії, а зараз знову намагаються відновити свою колишню велич і міць, та чи вдасться це їм, покаже час. З цього прикладу випливає висновок, що тільки збалансоване поєднання індивідуальних і колективних якостей громадянина дає змогу державі (як об'єднанню національно-свідомих громадян) сподіватися від нього працьовитості, мужності, відваги, самопожертви в ім'я власних сподівань та інтересів рідної країни.

Тут нам теж можуть стати у пригоді козацькі надбання і, особливо, традиції Запорозької Січі. Ця козацька, християнська республіка об'єднувала під своїми корогвами різноманітний люд, і колективістів, і індивідуалістів, а об'єднавши, створювала непересічну особистість — запорожця. Залишаючись самим собою, зі своїми позитивними, і негативними рисами характеру, він у відповідальний, конкретно-історичний момент ставав вправним і професійним воїном.

Автор не закликає до створення нової української національно-мілітарної спільноти (подібної до совків — совєтского народа — штучно створеного інтернаціонального конгломерату етносів). Ні! Не можуть бути всі українці та українки — козаками чи козачками, та й не потрібно. Хоча такі психологічні риси, як мужність, хоробрість, працьовитість, чесність тощо, тільки посилили б національну ментальність. Люди від природи не однакові, і всезагальної рівності ніколи не було і не буде, проте сила одних підтримується розумом інших. Як би автору хотілося, щоб слово Україна не пов'язувалося лише з чорнобильською катастрофою, країною тотальної корупції, з київським футбольним клубом Динамо чи з мужніми боксерами братами Кличками. А насамперед, воно асоціювалося з країною мудрих керівників, працьовитих трудівників, умілих і чесних підприємців, професійних воїнів-козаків. І нехай буде менше словесної патетики, а більше реальних справ. Автор сподівається, що його книга хоч трохи допоможе нам, українцям, на важкому і тернистому шляху розбудови Української Самостійної Соборної Держави.

Вітаємо, ви успішно прочитали книгу!