Розділ «Юрій Фігурний. ІСТОРИЧНІ ВИТОКИ УКРАЇНСЬКОГО ЛИЦАРСТВА»

С Сатаною любимой попрощался.

«Я в путь йду, далекий незнакомый.

А ты, жена, храни ключи от дома' Зневага до жінки вважалася тяжким злочином і суворо засуджувалася в народі. Скажімо, у сказанні «Син кульгавого велетня» герой Батрадз під час спільного нартського танцю (сімда) зламав руку і ногу синові велетня за його ганебну поведінку. Батько-велетень так пояснив це своєму синові:

Ведь я предупреждал тебя, мой сьш,

Чтоб не спускался со своих вершин.

Я говорил, что нарты не прощают

Того, кто женщин нартских оскорбляет.

Жінка в героїчному нартському епосі зазвичай виступає як сильна, владна істота, що користується неабиякою особистою свободою і самостійністю. В суворому житті вона дійсно є рівноправним партнером сміливому, хороброму воїну-нарту. Саме такою і постає Агунда, котра безапеляційно відкидає претендентів на її руку і обирає собі нареченого лише того, що їй сподобався.

У стародавніх германців, повідомляє К.Тацит, юнаки досить пізно пізнають жінок, з огляду на що їх чоловіча сила зберігається не витраченою. Германці також не поспішають віддавати заміж і дівчат, тому вони вступають у шлюб настільки ж міцними й здоровими, як і їхні чоловіки, а сила батьків передається їхнім дітям.

Шлюб у германців був досить міцним. Кожен воїн мав одну дружину, і лише в рідкісних випадках найбільш уславлені вожді, воїни-герої отримували право на декілька дружин. Це було знаком особливої поваги до їхніх заслуг. Оскільки германцям довелося жити в дуже неспокійний час, коли війни і військові сутички були звичайним, буденним явищем, то й викуп за наречену, який вносив молодий, повинен був складатися не з абияких речей, наприклад, жіночих прикрас, а з биків, коня, щита, списа і меча. Майбутня дружина у відповідь зобов'язана була подарувати чоловікові також яку-небудь зброю.

Тацит пише: «В їх очах це найбільш міцні зв'язки, це — священні таїнства, це — боги подружнього життя. Щоби жінка не вважала себе сторонньою щодо думок про звитяжні подвиги, сторонньою щодо мінливостей війни, все це означає вступ її до небезпечного життя чоловіка і в мирний час, і в битві, долати те ж і наважуватися на те ж, що і він; про це свідчить їй упряж з биками, це — підготовлений кінь, це — вручена їй зброя. Так треба жити, так треба і померти: вона отримує те, що в цілості і збереженості вона передасть синам, що пізніше отримає її невістка і що буде віддано в свою чергу її онукам».

Вступаючи у шлюб, жінка пов'язувала свою долю з долею чоловіка-воїна, будучи завжди напоготові підтримати його в тяжку годину воєнної небезпеки. Приміром, К.Тацит зазначає: «Неодноразово було, що їх війську, яке вже було готове до втечі і яке вже було у відчаї, не давали змоги ганебно втекти саме жінки, які невідступно молилися, б'ючи себе в оголені груди, не віддавати їх до полону, думка про який, скільки би його не боялися для себе воїни, для германців була ще жахливішою, коли мова йшла про їхніх жінок… Тому що германці вважають, що в жінках є щось священне, і вони мають здатність пророкувати, тому вони не залишають без уваги їхні поради, не зневажають їхнім пророцтвом».

У мирний же час саме на жіночі плечі лягає весь тягар важкої домашньої і сільськогосподарської праці, оскільки хоробрі, войовничі і мужні чоловіки-воїни в мирний час лише багато полюють, а ще більше часу проводять відпочиваючи, насолоджуючись сном і їжею, не маючи більше жодних обов'язків. Саме жінка піклувалася про житло, вела домашнє господарство, виконувала різноманітні сільськогосподарські роботи, ростила дітей, виступаючи, таким чином, справжньою берегинею сім'ї і сімейного вогнища.

У стародавніх германців існувало явище так званих берсеркерів — воїнів-звірів, які були професійними воїнами, що становили кістяк протолицарської ватаги стародавніх германців. У берсеркерів було своєрідне ставлення до жінок: вони зоставались неодруженими і, траплялося, що викрадали жінок. Витоки цих звичаїв вкорінені у незапам'ятну давнину й пов'язані з первісними чоловічими військовими громадами, що стали прототипами ранньосередньовічних лицарських ватаг. Саме в цих громадах існувала сувора заборона доступу жінок у їхні ряди.

Тому для задоволення своїх фізіологічних потреб воїни-звірі нерідко викрадали жінок, — традиція, що виявилися досить живучою. Так, у скандинавських сагах є згадки про берсеркерів, що в нападах шаленої люті тероризують місцеве населення, чинять різні насильства, викрадають жінок.

Отже, в стародавніх германців у час зародження первісних європейських лицарських ватаг (І—IV ст. н. е.) бачимо неоднакове ставлення чоловіка-воїна до жінки-дружини. В одному випадку, коли чоловік-воїн — людина сімейна, воно характеризується коханням, повагою до жінки-коханки, жінки-матері, жінки-господині. Причому подібне ставлення до жінки як до рівноправної поважної особи домінує в архетипі стародавніх германців. В іншому випадку, коли чоловік-воїн — насамперед професійний вояк, так званий берсеркер, воїн-звір, у його ставленні до жінки переважають тенденції жорстокості, зневаги, насильства. Ці два підходи й розвиваються у західноєвропейському лицарстві, причому на ранньому етапі панував другий підхід, на пізньому — перший.

У ранню лицарську епоху в VIII–X ст., ще до хрестових походів, жінка займала принизливе становище в сім'ї, цілковито підкоряючись своєму чоловіку-лицарю. Цих воїнів-грубіянів зовсім не приваблювало тихе сімейне життя, і на жінку вони звертали дуже мало уваги. Так, наприклад, барон при одруженні намагався лише зміцнити свої зв'язки й придбати по можливості більшу кількість ленів (землі з селянами, за яку він ніс службу); для цього він прагнув одружитися на багатій нареченій, і ані краса її, ані кохання не відігравали тут ніякої ролі.

У свою чергу, великі сеньйори бажали передати свої лени сильному лицарю, здатному ефективно нести військову службу, й тому примушували удовиць і дочок-спадкоємиць швидше виходити заміж, у багатьох випадках насильно нав'язуючи їм своїх улюбленців. І на найвищих рівнях спостерігалась ідентична ситуація: король радо віддавав вільні лени разом із їхніми спадкоємицями баронам, котрі бездоганно слугували йому. Тому лицарі вважали своїх жінок необхідним тягарем, оскільки жінки мали народити їм синів-спадкоємців. Ось як звертається барон до своєї жінки в одному з лицарських романів: «Ідіть же у ваші золочені розписні покої, відправляйтеся до себе і там робіть, що вам завгодно: пийте, їжте, вишивайте килими, розшивайте їх шовком і пам'ятайте, що вам нема діла ні до чого іншого».

І дійсно, тогочасні жінки проводили свій час у жіночих кімнатах за вишиванням, виходячи на люди лише у святкових випадках. Законодавство не вважало їх повноправними членами суспільства. Так, вони не мали жодної можливості ані виступати в суді, ані укладати контракти без згоди своїх чоловіків. Чоловік же був повноправним господарем жінки, і траплялися випадки, коли навіть за законом він одержував право завдавати їй побоїв. Так, у лицарському епосі нерідко оповідається, як залізні руки лицаря розбивали до крові ніжне обличчя своєї дружини.

Проте й жінки у ті далекі часи були під стать своїм грубіянам-чоловікам. Різкі, нестримні, палкі у своїх захопленнях, вони були істинними дочками свого часу. Так, наприклад, одна з них зверталася до свого імператора: «Мій чоловік помер, до чого ж тут траур. Вже з часів Мойсея існує такий порядок, що одні живуть, інші помирають. Найдіть мені чоловіка, котрий був би могутнім, він мені необхідний, щоб захищати мої володіння».