Розділ «Юрій Фігурний. ІСТОРИЧНІ ВИТОКИ УКРАЇНСЬКОГО ЛИЦАРСТВА»

Отже, кобзарство, як і саме козацтво, зародилося не на порожньому місці, а на міцному підґрунті військово-лицарського дружинного епосу Київської Русі, яка, в свою чергу, наслідувала стародавні індоєвропейські культурні традиції.

Головна роль кобзарства — уславлення козацького війська та залучення до лав козацтва молоді, охорона і збереження святих козацьких традицій. Недаремно історик XIX ст. А.Скальковський вважав, що бандуристи були істинними скальдами війська запорозького.

Українське козацтво з огляду на політичні умови того часу було змушене постійно провадити проти ворогів бойові дії як наступального, так і оборонного характеру. А кобзарі охоче оспівували бойові походи запорожців, їхній героїзм, самопожертву, хоробрість, відвагу, завзяття, сміливість, військову доблесть і героїчну смерть.

На жаль, ми маємо дуже мало відомостей про кобзарів XVI–XVII ст. Та все ж окремі джерела свідчать, що вже у XVI ст. вони користувались неабиякою повагою в Україні і Польщі. Скажімо, польський поет XVI ст. М.Коберніцький у поезії «Плач… Якубові Струсові, старості Хмельницькому, загиблому за Вітчизну від рук татар, з жалем писані» (Краків, 1589) писав:

Геть відійди від мене, веселий лютнисте, А підійди до мене з кобзою, жалібний кобзарю, Заграй мені думу смутку про загиблого Струса, Щоб утішити серце, смертю розхвильоване, Почитайте про нього пісні, нехай його слава Віднині й повік не змовкне.

Д.Яворницький зазначав, що на війну козаки, бувало, йдуть з радістю, а з війни повертаються з музиками та піснями, і чи поб'ють турка, чи пошарпають ляха, зараз же і пісню складуть на той випадок. Польський історик XVI ст. Папроцький повідомляв, що, відпочиваючи, козаки витворювали дивовижні штуки: стріляли, співали та грали на кобзах. Хорватський письменник і громадський діяч Юрій Крижанич згадує, що в часи його дитинства (перша половина XVII ст.) у хорватів і сербів існував звичай за бенкетним столом слухати героїчні пісні про славні подвиги предків. Зокрема, він писав: «Я бачив, як вельможі та воєводи сиділи на бенкеті, а воїни, котрі стояли у них за спинами, оспівували славу предків».

На думку вченого О.Фамінцина, схожу картину являли собою і старовинні козацькі бенкети, на яких прославлялись імена найбільш хоробрих козаків-лицарів, які загинули за віру і вітчизну чи здобули визначні та звитяжні перемоги над ворогами. Ці слова підтверджує і Пантелеймон Куліш. Він згадував, як йому неодноразово доводилося чути від старих людей, що в старовину з'являлися іноді на котромусь бенкетному чи іншому зібранні подорожні співці. Вони впродовж декількох годин, а нерідко й усього дня, займали громаду піснями про колишні часи, торкалися постатей одного гетьмана за іншим, оповідаючи про старовинні війни та пригоди. Проте, на превеликий жаль, як зазначав П.Куліш, ці випадкові свідки таких явищ не розуміли їм ціну чи були ще надто малими і лише згодом могли здогадатися, що перед ними в той час відбувалося.

Наведений яскравий приклад уможливлює проведення паралелей між козацькими бенкетами, де їх учасники слухали героїчні пісні у виконанні кобзарів, бенкетами Володимира Святославовича з вірними дружинниками-лицарями, на котрих виконували свої звитяжні пісні дружинні співці, та аналогічними явищами в мілітарній культурі Західної Європи, наприклад, бенкетами короля Артура з лицарями Круглого столу, де лунали войовничі пісні бардів. У всіх цих випадках простежується стала індоєвропейська традиція. Усі військові співці, в тому числі і скальди, і барди, і кобзарі, були невід'ємною складовою частиною індоєвропейського мілітарного культурного комплексу, який у кожному окремому випадку виявлявся через конкретну етнічну традицію.

П.Куліш наголошував на важливій ролі кобзи-бандури і звитяжної молодецької пісні в козацькому житті. Зокрема, він описав цікавий випадок, як один запорозький козак продав свою восьмиструнну бандуру заможному діду-сліпцю Ригоренку, що жив на Харківщині. Ця бандура була нерозлучною супутницею життя козака до і після зруйнування Січі. Він розлучився з нею лише внаслідок великої грошової скрути і прощався з нею зі слізьми і причитаннями, мов за мерцем. Так, він голосив: «Ти ж була моєю втіхою, ти ж розважала мене у всякій пригоді. Багато людей вельможних, багато лицарства славного і всякого народу православного слухали твоїх пісень! Де ти не бувала, якої пригоди не зазнавала?».

У деяких дослідженнях про кобзарів стверджується, що більшість З них були сліпими (втративши зір у результаті бойових дій чи від природи), і зрячі кобзарі, отже, являли собою поодинокі винятки. Проте, за переконанням О.Фамінцина, це не витримує критики. ВінДоводив що гравцями на бандурі (кобзі) в українському фольклорі зазвичай постають зрячі козаки (воїни чи молоді юнаки) а про сліпців-бандуристів не зустрічається жодних згадок. Таким чином, це підтверджує, що творцями героїчного козацького епосу, котрий виконувався під звуки кобзи-бандури, були козацькі військові співці-кобзарі, а не професійні сліпці-бандуристи, які, ймовірно, перейняли свої пісні від останніх кобзарів. Хоча сліпі бандуристи — це явище більш пізнє (XIX ст.), проте й вони зіграли надзвичайно важливу роль у збереженні козацько-лицарських традицій в Україні, не тільки прийнявши зі слабнучих рук останніх козаків-кобзарів їхні бандури, але й не давши загинути козацькому слову і лицарській пісні. їхній тужливий спів збудив душі багатьох українців, у тому числі — Тараса Шевченка, котрий з великою повагою ставився до кобзарів-бандуристів, неодноразово підкреслюючи, що він виховувався на патріотичних, високохудожніх думах і кобзарських піснях. Саме тому він і свою першу збірку поезій назвав «Кобзар», тож можна вважати, що кобзарський епос становив фундамент усієї творчості Тараса Шевченка. А.Луначарський, підкреслюючи неперебільшуваний вплив талановитих співців-кобзарів на формування творчого обличчя Шевченка, писав: «Українська музика та поезія є найбільш розкішною, найбільш запашною з усіх гілок на дереві світової народної творчості… Українські думи, що через століття передавалися Гомерами України — кобзарями, світять своїми фарбами, почуваннями, лицарством в любові і ворожнечі, розмахом козацької відваги та філософською вдумливістю».

Отже, всі індоєвропейські народності мали у своїх мілітарно-культурних комплексах співців героїчної військової слави. Витоки цієї традиції вперше були зафіксовані у Рігведі. Імовірно, віддаленими пращурами середньовічних співців бойової слави можна вважати індо-арійських ріші, які своїми гімнами схиляли на бік воїнів-кшатріїв прихильність богів і ставали між ними посередниками. Кобзарство не лише своїм ядром генетично пов'язане з праіндоєвропейською культурною традицією, але й саме є часткою лицарського культурного метакомплек-су середньовічної Європи. Його невід'ємним елементом були співці, які вславляли свого ватажка і його військову дружину. На цьому поживному ґрунті у XII–XIV ст. у Європі розквітла лицарська поезія, звитяжний лицарський епос, лицарський роман, що зініціювали динамічний поступ європейської літератури XVI–XVII ст., оскільки лицарська поетична творчість була однією з підвалин формування європейського менталітету, а європейське лицарство — стрижнем, навколо якого вибудовувалася європейська цивілізація.

Кобзарство увібрало в себе звитяжні традиції співців військових дружин Київської Русі і відіграло велику роль у формуванні українського етносу. З часом відбулася трансформація кобзарства від співців вузькостанових інтересів козацтва до співців усієї України, усього українського народу — і своєрідно вилилася в середині XIX ст. у мистецьких вивершеннях Великого Кобзаря — Тараса Шевченка.

Безперечно, що однією із засад формування української ментальності були кобзарська пісня та дума, а кобзарство відіграло визначну роль у творенні української культури як прояву європейської культури.

Червоний колір у символіці українського козацтва

У військово-культурному комплексі українського козацтва червоний колір та різні його відтінки, в тому числі й малиновий, посідають почесне місце. Як свідчать археологічні, письмові та фольклорні джерела, українськими козаками поважався і широко використовувався цей колір у повсякденному житті (одяг), у військових походах (прапори, бойове спорядження), під час поховань загиблих козаків (покривання мертвого лицаря-козака червоною китайкою та встановлювання бойового червоного прапора в головах). Але чому саме червоному кольору віддавали перевагу козаки? Не виключено, що через те, що червоний колір є домінуючою барвою війни, всеспопеляючого червоного вогню, людської крові, а звідси — ознакою провідної діючої особи війни — воїна і військової верстви воїнів-професіоналів у цілому. Його витоки сягають тисячолітніх пластів праіндосвропейської спільноти.

Власне кажучи, вже у V тис. до н. е. пращури середньостогівців — племена дніпро-донецької культури — засипали свої поховання червоною вохрою. Це так звані колективні могильники маріупольського типу, притаманні часопростору цієї спільноти. Ця традиція була продовжена пращурами індоєвропейців — воїнами-скотарямн середньостогівської культури, котрі мешкали в українських степах 5–6 тис. років тому (друга половина IV — початок III тис. до н. е.). На думку Б.Рибакова, червону вохру, якою покривали скорчені кістяки, слід уважати не символом вогню, а чимось іншим, наприклад, символом крові. Отже, стародавні індоєвропейці, котрі мешкали 5–6 тис. років тому в українських степах, вже наділяли червоний колір символічним змістом (чільна барва військових сутичок, пролитої крові і жалоби за небіжчиком, відзнака воїнів та їхньої військової доблесті).

В арійських племен, котрі розпочали завойовувати територію сучасної Індії в середині II тис. до н. е., червоний колір вже став атрибутом військової верстви воїнів-професіоналів. Як відомо, суспільство аріїв, за Рігведою, розмежовувалося на три стани-«варни» (кольори): жерці-брахмани, військова аристократія — кшатрії, рядові общинники — вайш'ї. Саме червоний колір і був кольором-ознакою воїнів-кшатріїв. Індоарії вірували, що їхніх ворогів знищують безпосередньо боги, насамперед бог блискавки і війни Індра, котрий своєю бойовою палицею-блискавкою руйнував ворожі фортеці й міста, а також бог вогню Агні, котрий спопеляв ворогів аріїв своїм небесним червоним полум'ям. Арії шукали підтримки цих богів і обов'язково перед початком військового походу здійснювали жертвоприношення. А щоб боги не забували про них і під час воєнних дій, арії брали з собою певні відзнаки, що мали на меті символізувати присутність богів на полі бою і їхню безпосередню допомогу. Можливо, саме червоні бойові прапори і міфо-логізувались символами богів Агні та Індри. Це відповідало уявленню аріїв про те, що прапор та його червоний колір, як уособлення Індри та Агні, зміцнює на полі бою арійських воїнів, спрямовуючи їх до перемоги. У стародавній Індії подібні бойові червоні прапори вивозили на колісницях, а згодом — і на слонах.

В часи Гомера серед грецьких племен існувало подібне ставлення до червоного кольору як до символу війни, вогню, ознаки панівної військової аристократи. У багатьох піснях «Іліади» бій, кровопролитна сутичка з ворогом порівнювалися з пожежею, що нищить все довкола. Грецький воїн-герой Ахілл, наче могутня непереможна пожежа, знищує троянських воїнів. Коли ж Ахілл потрапив у скрутне становище, на допомогу йому прийшов бог вогню і ковальства Гефест, своїм бурхливим червоним полум'ям винищуючи троянців та їхніх союзників і забезпечуючи грекам перемогу.

Грецька військова аристократія віддавала перевагу червоному кольору і особливо його пурпурному відтінку як ознаці військового стану і свого панівного становища в суспільстві. Так, грецький легендарний герой Ясон мав прекрасне пурпурове вбрання, яке йому виткала і подарувала непереможна воїтелька, богиня Афіна.

Про те, що червоний колір як атрибут воїнів-професіоналів — не випадковість, а закономірність загальноіндоєвропейської військової традиції, свідчать численні приклади. Червоний бойовий одяг носили спартанські гопліти та римські легіонери; в кровопролитні бої їх вели за собою також червоні знамена. В Москві, у Державному музеї образотворчих мистецтв ім. О.С.Пушкіна експонується римський бойовий прапор — вексиллюм (штандарт кінноти і загонів особливого призначення). Цей прапор являє собою невелике полотнище пурпурного кольору, на якому золотисто-жовтою фарбою нанесено зображення богині перемоги Вікторії. У червоних плащах воювали також кельти. Археологічні знахідки свідчать, що й скіфи фарбували бойовий панцир і зброю у червоний колір. їхні родичі сармати («обперезані мечем») теж вважали червону барву кольором військової верстви, про що свідчить, зокрема, поховання сарматського воїна на Вінниччині. Кістяк воїна лежав у саркофазі, випростаний на спині, з розкинутими ногами (в археології ця поза класифікується «позою вершника»). Археологам вдалося зафіксувати, що небіжчика було одягнуто у червоне шкіряне вбрання, гаптоване золотими прикрасами, а на поясі золотими пряжками було пристебнуто меч.