Розділ 27. РЕЙД КАЛИНИ

- Чи наші є ще й в інших криївках, крім того шпиталю?

Громенко мовчки кивнув головою й показав Чумакові чотири пальці. Чумак догадувався, що там є багато бункерів, але не знав, чи в них знаходяться люди. Після твердження командира виходило, що наші є ще у п'ятьох підземеллях, і Чумак подумав, що краще було б не питати ні про що, бо тепер він переживатиме за долю й безпеку друзів.

Акції ворога зараз були дуже рухливі й масові. Чумак порівняв їх із німецько-большевицьким фронтом у 1941 році. Тоді на цьому терені було вдесятеро менше німецького війська, як тепер є польського й московського. Цікаво, як довго вони тут знаходитимуться? Хіба не можуть бути довше як кілька місяців, бо це ж відділи регулярної армії і в лісах та на полях довготерміново не стаціонуватимуть.

Командир Громенко застосував дуже мудру тактику: коли ворог лізе в наші терени, то на відпочинок ми йдемо до нього. Виспавшись, вояки почували себе набагато краще й гутарили між собою, аж раптом стійковий привів двоє десятилітніх дітей. Вони не боялися повстанців і почали розказувати Рубасі все про своїх батьків, про домашніх псів та котів, про міліцію, яка стаціонувала в селі, тощо. Про бандерівців чули й навіть бачили їх. Вони приходили до їхньої хати, і їхній тато мусив їм щось у місті купувати, а також давав їм «слоніну».

Рубаха забавляв дітей як міг, щоб тільки протягти час до вечора. Щойно з його наближенням діти пригадали собі, що їм пора до хати, й навіть почали плакати. Петя взяв їх за руки й попровадив до краю лісу, наказуючи по дорозі:

- Ви нікому не кажіть, що бачили бандерівців у лісі, а приходьте ще завтра. Будемо разом збирати ягоди й ловити білок та пташок.

Через годину сотня знову форсувала Сян, прямуючи до Грушівського лісу. Комендант Петя не дуже розраховував на підроблений із дітьми плян і мав слушність. На другий день стрільна польська артилерія перевертали дерева у Варському лісі…

Втрати в людях збільшувалися з кожним днем, але найбільше їх мали малі групи, виконуючи різні спеціяльні завдання. Часто потрапляли у ворожі засідки зв'язкові, постачальники харчів або санітари. Коли біля села Брижави друг Когут із двома стрільцями був післаний на обстеження місцевости, в міжчасі із протилежної сторони надійшов загін ворога. Звівши з ним короткий бій, сотня відступила, а Когут із друзями залишився у ворожому запіллі й уже ніколи більше не долучився до відділу. Його доля невідома. Із втратою Когута в рою Чумака забракувало не лише доброго вояка й патріота, але й повсякчасного гумориста. Група СБ Петі, яка тепер виконувала найнебезпечніші зв'язки, також утратила кількох вояків.

22-го травня 1947 року сотня таборувала в лісі біля села Нетребки. Вже в ранніх годинах ворог, який звідкілясь довідався про присутність повстанців у лісі, оточив його й почав концентричний наступ, ведучи сильний вогонь і кидаючи в лісову гущавину гранати. Поляки підходили дуже обережно вже на протязі кількох годин і своєю повільністю лише псували упівцям нерви. Стежі донесли, що ворог звертав найбільшу увагу на кожну височину чи гору, займаючи їх одну за другою.

Коли командир Громенко довідався про це, одразу зарядив зміну позицій. Сотня надійшла ближче до ворога й зайняла становища безпосередньо за горбком, на рівному місці, добре замаскувавшись. Над лісом безперервно кружляв малий московський літак і скидав листівки в українській мові.

Взявши одну з них до рук, чотовий Бартель іронічно відмітив.

- Ці комуністи ставляться до вас із повагою й далі, якщо скидають листівки в українській мові в той час, коли ціла адміністрація на Рідних Землях ведеться московською мовою. Та послухайте, як вони жаліють нас. Кажуть, що ми бідні, не маємо харчів, убрання, ані мила. Врешті додають, що війни з Америкою не буде, й закликають упістів, щоб не слухали наказів своїх командирів, а здалися в полон, покаялися й щасливо зажили в Совєтському Союзі. Аж дивно стає: Лемківщину хочуть віддати новій Польщі, а повстанцям пропонують щасливе життя в СССР, під «всесправедливим» і «добрим» батьком народу - Сталіном!

Ворожі постріли зближалися. Поляки зайняли поблизький горб й у цьому місці їхній перстень був до сотні найближче. Опинившися другий раз у смертельному кільці, вона нервово чекала початку акції. Кожний упівець мав зброю відбезпечену й заздалегідь приготував собі плян ведення наступу. Коли б ворог заліг, то на нього мусили б летіти гранати, а у противному випадку всі вже мали обраховані стрибки поміж окремими деревами. Та, як на злість, поляки посувалися дуже повільно й обережно, хоч шарудіння їм годі було уникнути. Воно все ближчало й навівало здогад, що сьогоднішні ворожі сили с. набагато більші, як звичайно.

Невдовзі за кількадесят кроків перед сотнею, на відтинку Бартлевої чоти, між рідкими кущами показалися ноги кількох ворожих вояків, які підходили так, що кожний їхній крок тривав кілька секунд. Треба було діяти, але як? У минулому тактика прориву завжди приносила успіх, проте сьогодні повстанці почували себе більше напруженими, бо положення було гірше, а ворог повільніший та обережніший. І хоч на становищах лежали, чекаючи страшного бою, добре загартовані вояки, котрі мали за собою десятки великих боїв, то кожному з них у гарячій молитві до Бога ворушилися уста. Між ними не було кар'єристів, які прагнули здобути медалі або ранги. Ці люди жертовно проливали кров і віддавали своє буйне молоде життя за свободу українського народу на його землі. Й часто, зовсім непоказні, вони проявляли велику скромність, не демонструючи свого безмежного патріотизму назовні навіть колись, у цивільному житті.

Коли згадати передвоєнні роки й переглянути колишні підготовчі кадри, то можна б ствердити, що інколи ті, на яких покладалися великі надії, на думку про ворожий фронт, забували за своє завдання й виїжджали в чужину. Правда, багато з них їхало виконувати накази або творити зв'язки, одначе далеко не всі.

Напруження зростало, й бажання кожного повстанця було дочекатися вечора чи бодай наближення його, бо в цій порі ворог був би змушений залишити ліс. А тут всі стрілки на годинниках показували дванадцяту годину, сонце ніби застигло в небі й ніяк не хотіло рухатися з місця. Так, нічка - це неправду повстанська мати, але хто з вояків дочекає до неї?… Кожний сподівався, що сьогоднішнього заходу сонця не побачить.

Ось на відтинку Бартлевої чоти затріскотів кулемет, і його підтримала всіми наявними вогневими засобами ціла сотня, зриваючись до атаки. Кулеметні серії та автоматні черги змішалися з криками «Слава!» й «Гур-рра!». Розпочався жахливий бій, і сотня залягла знову. Голосна команда сотенного «Вперед!» пригадала друзям, що коли вони сильним ударом не прорвуть кільця смерти, то згинуть усі. Тому рвонулися в наступ левами.

Крики й зойки поранених залунали по обидвох сторонах. Пробили першу лінію атакуючих і, перескакуючи через тіла ворогів, побігли далі. Зав'язався кривавий бій із другою ворожою лінією. Бук заліг біля вбитого поляка, спер на його тіло десятизарядку й бив із неї на всі заставки. Ще хвилину тому якийсь «Зигмунт» був небезпечним, а тепер став Букові у пригоді своїм мертвим тілом, як охорона.

Довкілля зарясніло ворожими трупами. Спереду ще одна ворожа лінія, а звідкілясь чутно брудну московську лайку. «Старший брат», оточений кількома відданими польськими політруками - московськими яничарами - підганяв автоматом поляків до бою.

Пробій затягався. Ворог поставив сильний спротив, а деяких польських вояків, які почали втікати, затримала серія з автомата московського підганяча. Ситуація виглядала безвихідною, і власне у цьому моменті командир Громенко звівся на повним зріст. За ним пішла ціла сотня й ударила на ворога з такими силами й упевненістю, що ворожий перстень тріснув, і вона вирвалася з оточення. На цей раз п'ятеро повстанців залишилися навіки у цьому лісі, між ними добрий сотенний господар, а три легко поранені вояки пішли із сотнею.