Розділ «ЧАСТИНА III ЗЛІТ І ПАДІННЯ ТАБІРНО-ПРОМИСЛОВОГО КОМПЛЕКСУ 1940–1986»

«Перш за все пишу, щоб щиро подякувати за моє перевиховання. В минулому я був рецидивістом, якого вважали небезпечним для суспільства, і тому мене не раз садили в тюрму, де я навчився працювати. Тепер Червона армія мені ще більше довіряє, вона навчила мене бути хорошим командиром і довірила мені бойових товаришів. З ними я сміливо іду в бій, вони мене поважають за те, що турбуюся про них, і за вірність у виконанні поставлених нам бойових завдань».

Часом до таборів писали і офіцери. «Під час штурму Чернігова товариш Колісниченко командував ротою, — писав один капітан. — Колишній в’язень виріс у грамотного, стійкого бойового командира».

За винятком того, що п’ятеро колишніх в’язнів отримали найвищу військову відзнаку — стали Героями Радянського Союзу, немає якихось окремих документів про інші їхні бойові нагороди. Проте певне уявлення можна отримати з листів, які колишні зеки писали до своїх таборів: 85 стали офіцерами, 34 отримали рекомендації до вступу у Комуністичну партію, 261 було нагороджено медалями[1646]. Хоча, ймовірно, це не можна вважати типовою вибіркою колишніх в’язнів, водночас немає підстав вважати, що ці автори листів були якимись особливо винятковими. Війна викликала підйом патріотизму в СРСР, і в’язням було дозволено його проявити[1647].

Можливо, більш дивним видається те, що в’язні, які відбували свої терміни в таборах, часом також проявляли патріотизм. Навіть новий суворіший розпорядок і скорочення харчування не обов’язково перетворювали зеків на найнепримиренніших супротивників радянського режиму. Навпаки, багато хто пізніше згадував, що найгіршим у концентраційних таборах у червні 1941 року було те, що не можна було піти на фронт. Лютувала війна, їхні товариші воювали, а вони, палаючи патріотизмом, сиділи далеко в тилу. Всіх в’язнів-німців відразу ж почали називати «фашистами», охоронцям дорікали тим, що вони не на фронті, й переповідали одне одному чутки про війну. Як згадує Євгенія Гінзбург, «ми [були] готові все забути і простити перед лицем всенародного нещастя. Будемо вважати, що нічого несправедливого з нами не зробили»[1648].

У деяких випадках в’язні таборів, розташованих ближче до лінії фронту, отримували нагоду проявити свій патріотизм на практиці. Колишній співробітник Сороклагу (табору у Карелії, розташованого поблизу фінського кордону) Покровський у своїй розповіді, — яку він вважав своїм внеском в історію Великої Вітчизняної війни, — описує випадок, що стався під час спішної евакуації табору:

«Наближалася колона танків, становище ставало критичним, коли один з в’язнів… вскочив у кабіну вантажної машини і на максимальній швидкості помчав до танка. Врізавшись у танк, в’язень-герой загинув разом з автомобілем — але танк також зупинився і загорівся. Дорогу було перекрито, інші танки розвернулися і поїхали у протилежному напрямку. Становище було врятовано, стала можливою евакуація решти колонії».

Покровський також пише про те, як група з понад 600 звільнених в’язнів, затриманих у таборі відсутністю поїздів, добровільно пішла на роботу — будувати укріплення біля міста Біломорська:

«Всі вони одностайно погодилися і відразу ж розбилися на бригади, вибравши своїх бригадирів і десятників. Ця труна в’язнів працювала на будівництві укріплень більш як тиждень з особливою завзятістю, з раннього ранку до пізнього вечора, по 14–16 годин на день. Єдине, чого вони за це попросили, це щоб хтось проводив з ними політбесіди і повідомляв новини про становище на фронті. Я свідомо поставився до виконання цього завдання»[1649].

Патріотизм заохочувався табірною пропагандою, яка загалом посилилася під час війни. Як і всюди в Радянському Союзі, в таборах вивішували плакати, демонстрували фільми про війну, читали лекції. В’язням казали: «Тепер ми маємо працювати навіть ще більше, бо кожен грам видобутого нами золота — це удар по фашизму»[1650]. Звичайно, неможливо дізнатися, наскільки ефективною була ця пропаганда, — так само як і неможливо визначити, чи взагалі пропаганда має якийсь ефект. Однак, можливо, адміністрація ГУЛАГу серйозніше взялася за неї, коли виробничі потужності ГУЛАГу несподівано стали життєво важливими для потреб фронту. У своїй брошурі про перевиховання «Повернення до життя» співробітник КВЧ Логінов пише, що гасло «Все для фронту, все для перемоги» знаходило «теплий відгук» у серцях тих, хто працював у тилу в таборах ГУЛАГу: «Ізольовані від суспільства в’язні подвоювали і потроювали темпи роботи. Самовіддано працюючи на заводах, будівництвах, у лісах і полях, вони віддавали всю свою високопродуктивну працю на прискорення поразки ворога на фронті»[1651].

Поза сумнівом, ГУЛАГ зробив свій виробничий внесок у військово-економічну діяльність. У перші 18 місяців війни 35 «колоній» ГУЛАГу було перепрофільовано на виробництво боєприпасів і військового спорядження. Багатьом лісовим таборам належало почати виробництво продукції для фронту. Щонайменше 20 таборів шили солдатську форму, тоді як інші виробляли польові телефони, було виготовлено понад 1,7 мільйона протигазів, 24 тисячі мінометних установок. Більш як мільйон в’язнів працювали на будівництві залізниць, автошляхів і аеродромів. Де б не виникала несподівана нагальна потреба у будівельниках — прокладати трубопровід чи залізничну гілку, — зробити це зазвичай наказували ГУЛАГу. Як і в минулому, Дальстрой видобував фактично все радянське золото[1652].

Але як і щодо мирного часу, статистичні дані про ефективність цієї праці здаються оманливими. «З перших днів війни ГУЛАГ організував свою промисловість для задоволення потреб фронту», — писав Насєдкін. Чи не краще з цим завданням могли б упоратися вільні працівники? В іншому місці він пише, що виробництво деяких видів військової продукції зросло в чотири рази[1653]. Наскільки більше цієї військової продукції можна було б виробити, якби патріотично настроєним в’язням було дозволено працювати на звичайних заводах? Тисячі солдатів, які могли б воювати на фронті, в тилу охороняли ув’язнену робочу силу. Тисячі співробітників НКВД займалися тим, що арештовували і знову відпускали поляків. Їм теж можна було знайти краще застосування. Отже, ГУЛАГ робив свій внесок у військове виробництво — і, ймовірно, водночас його підривав.

Поряд з генералом Горбатовим та небагатьма іншими військовими також було зроблено виняток для набагато більшої кількості людей із загальної заборони амністувати політичних в’язнів. Незважаючи на те що говорили польським засланцям співробітники НКВД, у кінцевому підсумку їх переміщення у віддалені райони СРСР виявилося не вічним. 10 липня 1941 року, через місяць після початку операції «Барбаросса», лідер лондонського уряду Польщі у вигнанні генерал Сікорський і радянський посол у Лондоні Майський підписали угоду про перемир’я. Цей пакт Сікорського-Майського був покликаний відновити польську державу — у поки що невизначених кордонах; він оголошував амністію «всім польським громадянам, що зараз позбавлені волі на території СРСР».

Офіційно звільнялися і в’язні таборів, і засланці, їм дозволялося вступати у новий підрозділ — дивізію польської армії, який мав формуватися на території СРСР. У Лубянській тюрмі в Москві польський генерал Владислав Андерс, який сидів там уже 20 місяців, дізнався, що його призначено командиром нової дивізії, під час несподіваною зустрічі з самим Берією. Генерал Андерс виїхав з тюрми в автомобілі НКВД з водієм, у сорочці і брюках, але босий[1654].

З польського боку лунало багато заперечень щодо вживання Радянським Союзом слова «амністія» для позначення звільнення невинних людей, але сварки тоді були не на часі: стосунки між двома новими «союзниками» бажали кращого. Радянське керівництво відмовилося брати будь-яку відповідальність за «солдатів» нової армії — всі вони мали дуже поганий стан здоров’я — і не давало генералу Андерсу ні харчів, ні жодних інших припасів. Одному офіцерові було сказано: «Ви — поляки, то хай вас Польща й годує»[1655]. Деякі начальники таборів навіть зовсім відмовлялися звільняти польських громадян. Густав Герлінг, який був у таборі і в листопаді 1941 року, гадав, що «не доживе до весни», якщо його не звільнять; для того, щоб його таки відпустили, йому потрібно було оголосити голодування[1656].

Через кілька місяців після проголошення амністії радянське керівництво ще більше ускладнило справу, заявивши, що вона поширюється не на всіх колишніх громадян Польщі, а тільки на етнічних поляків: етнічні українці, білоруси і євреї мали залишатися на території СРСР. Це викликало значну напруженість. Багато осіб названих національностей намагалися видати себе за поляків, та їх відразу викривали поляки справжні, котрі побоювалися, що їх самих знову арештують, коли розкриється національність їхніх «фальшивих» товаришів. Пізніше пасажири одного з польських евакуаційних поїздів, що їхав до Ірану, намагатимуться вигнати з поїзда групу євреїв: вони боялися, що поїзд не випустять з СРСР із пасажирами «неполяками»[1657].

Інших в’язнів-поляків звільняли з таборів і спецпоселень, проте їм зовсім не давали грошей і не говорили, куди їм іти. Один колишній в’язень згадував, що «радянське керівництво в Омську не хотіло нам допомагати, кажучи, що вони нічого не знають ні про яку польську армію, а замість того нам запропонували знайти собі якусь роботу поблизу Омська»[1658]. Герлінгу співробітник НВКД дав список місць, де йому дозволялося проживати, але сказав, що теж нічого не знає про польську армію[1659]. Звільнені в’язні-поляки, дізнаючись новини з чуток, на попутних машинах і поїздах, їздили по Радянському Союзу, шукаючи польську армію.

Родині Стефана Вайденфельда, депортованій у Північну Росію, взагалі нічого не сказали про польську армію і не надали ніяких можливостей виїхати: просто сказали, що вони можуть іти куди хочуть. Щоб вибратися з села, де вони жили, вони побудували пліт і вирушили вниз по місцевій річці до «цивілізації» — містечка із залізничною станцією. Багато місяців пройшло до того, як їхні блукання скінчилися: у чайній у місті Чимкенті на півдні Казахстану Стефан впізнав свою польську однокласницю. Лише вона сказала, де можна знайти польську армію[1660].

Незважаючи на все це, колишні зеки і їхні дружини й діти поволі знаходили дорогу до Куйбишева, де розташовувалася штаб-квартира польської армії, та до інших її баз на території Радянського Союзу. Після прибуття багатьох приголомшило віднайдення «Польщі», про що пише Казимир Зарод: «Всюди навколо нас, в усіх напрямках польська мова, знайомі польські обличчя! Я сам зустрів кількох старих знайомих; з радістю і щастям чоловіки й жінки вітали одне одного обіймами і цілунками»[1661]. У день прибуття генерала Андерса інший колишній зек Януш Ведов написав вірша «Вітання вождю»:

Серце моє! Знову ти б’єшся так сильно, так щасливо,

А я вже думав, що ти зачерствіло і вмерло в грудях…[1662]