Розділ «ЧАСТИНА III ЗЛІТ І ПАДІННЯ ТАБІРНО-ПРОМИСЛОВОГО КОМПЛЕКСУ 1940–1986»

Михаил Фроловский. Наше поколение.[1682]

…А тим часом, на всю Східну Європу, а в першу чергу на наші каторжні місця насувався сорок дев’ятий рік — рідний брат тридцять сьомого…

Євгенія Гінзбург. Крутий маршрут.[1683]

Закінчення війни принесло з собою паради, зворушливі зустрічі — і загальне переконання, що жити стане, має стати легше. Мільйони чоловіків і жінок зазнали жахливих страждань, наближаючи перемогу. Тепер вони хотіли кращого життя. На селі швидко поширювалися чутки про ліквідацію колгоспів. У містах люди відкрито скаржились на високі ціни на продукти за картками. Також під час війни мільйони радянських громадян, як військових, так і ув’язнених, дізналися про порівняно розкішне західне життя. Радянський режим більше не мав змоги переконливо заявляти, що на Заході трудящі живуть гірше, ніж у Радянському Союзі[1684].

Навіть багато людей у владі тепер вважали, що час переорієнтувати виробництво з озброєнь на товари широкого вжитку, яких гостро бракувало. У приватній телефонній розмові, записаній і збереженій для нащадків таємною поліцією, один радянський генерал говорив іншому: «Абсолютно всі відкрито говорять про те, що вони не задоволені життям. У поїздах, та всюди, це всі говорять»[1685]. Напевно, міркував генерал, Сталін це теж знає і скоро вживе відповідних заходів.

Навесні 1945 року в’язні також дуже сподівалися на зміни на краще. У січні того року було проголошено ще одну загальну амністію для жінок, що були вагітними або мали маленьких дітей; на липень за нею було звільнено багато ув’язнених — 734 785, якщо бути точним[1686]. Суворий режим воєнного часу послабився, в’язням знову було дозволено отримувати з дому продукти і одяг. Зміни у режимі переважно диктувалися не співчуттям. Амністія для жінок — яка, звичайно ж, не поширювалася на політичних ув’язнених, — не відображала зміни у ставленні; вона, швидше, була реакцією на величезне зростання кількості сиріт і пов’язані з цим проблеми безпритульності, хуліганства і поширення по всьому СРСР дитячих кримінальних банд: влада, хоч і з неохотою, але змушена були визнати, що матері можуть допомогти у вирішенні цих проблем. Зняття заборони на посилки зумовлювалося теж не добротою: воно було спробою пригамувати дію повоєнного голоду — табори не мали змоги прогодувати в’язнів, то чому не дати допомогти в цьому їхнім родинам. В одній із директив з центру суворо проголошувалося: «Щодо харчування і одягу в’язнів, посилки і грошові перекази мають розглядатися як важливий резерв»[1687]. Та, попри все, багато хто покладав на ці зміни сподівання, вважаючи їх провідниками нової, не такої суворої епохи.

Збутися їм, однак, не судилося. За рік після перемоги почалася холодна війна. Американські атомні бомби, скинуті на Хіросіму і Нагасакі, переконали радянське керівництво в тому, що радянська економіка має зосередити всі свої сили на військовому і промисловому виробництві, а не на виготовленні холодильників і дитячого взуття. Незважаючи на спустошення, спричинені п’ятьма з половиною роками війни, радянські плановики докладали більше, ніж будь-коли, зусиль для того, щоб зрізати кути і будувати якомога швидше — і застосовувати якомога більше примусової робочої сили[1688].

Нові загрози для Радянського Союзу відповідали власним цілям Сталіна: вони служили найкращим виправданням посиленню його влади над народом, що зазнав згубного впливу зовнішнього світу. Тож Сталін наказав своїм підлеглим «завдати потужного удару» по будь-яких розмовах про демократію — ще до того, як такі розмови набудуть поширення в суспільстві[1689]. Він також посилив і реорганізував НКВД, який розділив у березні 1946 року на дві структури. Міністерство внутрішніх справ — за російською абревіатурою МВД — продовжувало керувати ГУЛАГом і спецпоселеннями, фактично перетворившись на міністерство примусової праці. Інша, привабливіша на вигляд установа — МГБ, що пізніше отримає назву КГБ, — мала займатися контррозвідкою і розвідкою, а в кінцевому підсумку також і наглядом за опонентами режиму[1690].

Зрештою, замість того, щоб після війни ослабити репресії, радянське керівництво здійснило нові арешти, знову спрямовані на армію, а також на деякі національні меншини, зокрема на радянських євреїв. Таємна поліція «викривала» одну за одною антисталінські молодіжні організації майже у всіх великих містах країни[1691]. 1947 року було ухвалено нові закони, що забороняли радянським громадянам вступати у шлюб — а фактично у будь-які любовні стосунки — з іноземцями. Радянські вчені, які обмінювалися професійною інформацією зі своїми зарубіжними колегами, також стали об’єктом кримінального переслідування. 1948 року органи безпеки забрали близько 23 тисяч колгоспників. Усіх їх було звинувачено у невиконанні обов’язкової норми трудоднів за попередній рік і вислано до віддалених поселень без суду і слідства[1692].

Існують епізодичні свідчення про ще незвичайніші арешти кінця 1940-х років. Згідно з недавно розсекреченими протоколами допитів німецьких військовополонених, імовірно, що могли бути відправлені до таборів двоє американських льотчиків. 1954 року колишній військовополонений німець розповів американським слідчим, що він зустрічав двох службовців Військово-повітряних сил США у таборі для військовополонених у Республіці Комі неподалік міста Ухти 1949 року. Це були пілоти американського літака, який зазнав аварії в районі українського міста Харкова. Їх було звинувачено у шпигунстві і, як можна зрозуміти зі слів німця, відправлено на каторжні роботи. Один начебто загинув у таборі від рук тамтешніх кримінальних в’язнів. Іншого пізніше забрали, можливо в Москву[1693].

Приглушеніші і страшніші історії можна почути у Республіці Комі. За місцевою легендою, у 1940-х роках на одному з місцевих лагпунтктів — Седвож, теж поблизу Ухти, була група англійців (принаймні англомовних ув’язнених). Як розповідає один місцевий мешканець, то були англійські шпигуни, в кінці війни скинуті з парашутами на територію Німеччини. Їх взяли в полон, допитували, а потім відправили до таборів ГУЛАГу в обстановці суворої секретності — бо, все ж таки, Великобританія і СРСР під час війни були союзниками. Свідчень правдивості цієї історії небагато: місцева назва лагпунткту «Англійська колонія» і єдина згадка у Московському військовому архіві про «десятьох шотландців» у таборі для військовополонених у цій місцевості[1694].

Завдяки всім цим нововведенням після війни ГУЛАГ не почав занепадати. Навпаки, він розширився і досяг свого піку на початку 1950-х років. Згідно з офіційною статистикою, на 1 січня 1950 року в таборах і колоніях ГУЛАГу утримувався 2 561 351 в’язень — на мільйон більше, ніж за п’ять років до того, 1945 року[1695]. Зросла і кількість спецпоселенців — через великі депортації з Прибалтики, України і Молдавії, що мали на меті завершення «совєтизації» цих територій. Приблизно в цей же час НКВД, раз і назавжди, вирішило непросте питання майбутнього засланців — проголосивши, що всі депортовані переселяються «безстроково» («на постійне місце проживання») — разом з дітьми. На початок 1950-х років кількість засланців приблизно зрівнялася з кількістю в’язнів у таборах[1696].

У другій половині 1948-го — першій половині 1949 років на колишніх в’язнів ГУЛАГу чекала нова біда: арешти, чи точніше — повторні арешти, у першу чергу тих, кого було ув’язнено в 1937–1938 роках з десятирічними термінами і щойно звільнено. Ці повторні арешти були систематичними, ретельними і на диво безкровними. Рідко коли в цих нових справах проводилися слідства; щодо більшості арештованих вони були лише формальністю[1697]. В’язні у Колимському краї зрозуміли, що щось тут не так, дізнавшись, що арештовують «політичних», прізвища яких починаються першими трьома літерами алфавіту: очевидно, таємна поліція повторно арештовувала людей в алфавітному порядку[1698]. Ніхто не міг сказати, страшно це чи смішно. Євгенія Гінзбург пише, що коли «в тридцять сьомому воно — злодійство — виступало у монументально-трагічному жанрі… [то] тепер, у сорок дев’ятому, Змій Горинич, позіхаючи від пересичення і нудьги, не поспішаючи, складав алфавітні списки знищуваних…»[1699].

Повторно арештовані, як би це приголомшливо не звучало, згадують своє почуття байдужості. Перший арешт був шоком, але й наукою: багато хто таким чином вперше побачив, що насправді являє собою політична система їхньої країни. Другий арешт вже не супроводжувався таким відкриттям. «Тепер, у сорок дев’ятому, я вже знала, що страждання очищає тільки у певній дозі. Коли воно затягується на десятиліття і вростає у будні, воно вже не очищає. Воно просто перетворює на шматок дерева»[1700].

Коли по неї прийшли вдруге, Ольга Адамова-Сліозберг спершу пішла до комори, щоб узяти речі, а потім зупинилася. «Навіщо мені брати з собою речі? — подумала вона — Вони знадобляться дітям. Адже цілком ясно, що я не житиму. Вдруге це пережити?»[1701] Вдруге арештували і дружину Льва Разгона, він зажадав пояснення причин. Коли йому сказали, що її засудили за ті самі злочини, що й раніше, він зажадав подальших пояснень:

«— Адже вона відбула покарання за те, за що була арештована у тридцять сьомому.

А за законом хіба можна карати двічі за один і той самий злочин?

Полковник здивовано на мене подивився.

— По закону, звичайно, не можна. Але при чому тут закон?..»[1702]

Більшість повторно арештованих не посилали назад до таборів, а відправляли на заслання — зазвичай в особливо віддалені й малонаселені райони країни: на Колиму, у Красноярський край, Новосибірську область і до Казахстану[1703]. Там на них чекала неослабна нудьга і зневага з боку місцевих мешканців. Тут засланців вважали «ворогами», їм було тяжко знайти житло і роботу. Ніхто не хотів мати справи із шпигунами і саботажниками.