Розділ «Вступ»

И за одной чертой закона

Уже равняла всех судьба:

Сын кулака иль сын наркома,

Сын командарма иль попа…

Клеймо с рожденья отмечало

Младенца вражеских кровей.

И все, казалось, не хватало

Стране клейменых сыновей.

Александр Твардовский. По праву памяти.[1]

Це — історія ГУЛАГу: історія величезної системи трудових таборів, колись розкиданих по всій території Радянського Союзу, від островів Білого до берегів Чорного морів, від Полярного кола до рівнин Середньої Азії, від Мурманська через Воркуту до Казахстану, від московського центру до ленінградських передмість. Буквально слово «ГУЛАГ» являє собою акронім назви «Главное управление лагерей» — «Головне управління таборів». З часом це слово також почало означати не тільки управління концентраційних таборів, а також і саму систему рабської праці в Радянському Союзі у всіх її формах і різновидах: трудові табори, каральні табори, кримінальні і політичні табори, жіночі табори, дитячі табори, пересильні табори. Слово «ГУЛАГ» набуло навіть ще ширшого значення — самої радянської репресивної системи, системи заходів, яку в’язні колись називали «м’ясорубкою»: арешти, слідства, транспортування в неопалюваних вагонах для худоби, примусова праця, руйнування родин, роки в неволі, передчасні смерті.

ГУЛАГ мав попередників у царській Росії, у системі каторжної праці в Сибіру, яка діяла від XVII століття до початку XX. Відтоді вона набула сучасної знайомої форми, майже відразу після Російської революції, ставши невід'ємною частиною радянського державного устрою. Масовий терор проти реальних і гаданих опонентів був частиною революції від самого початку — і вже влітку 1918 року провідник революції Ленін вимагав, щоб «непевні елементи» були ізольовані в концентраційних таборах за межами великих міст[2]. Відповідно до цієї вимоги було ув’язнено багатьох аристократів, купців та інших людей, визнаних потенційними «ворогами». 1921 року існувало вже у 24 областях 48 таборів, створених переважно для «реабілітації» цих перших ворогів народу.

Від 1929 року табори отримали нове значення. Того року Сталін вирішив використати примусову працю як для прискорення індустріалізації Радянського Союзу, так і для розробки природних ресурсів на радянській півночі, з її майже нестерпними для людського життя умовами. Того року радянська таємна поліція (термін «таємна поліція» автор вживає для загального позначення усіх різноманітних державних каральних і наглядових органів, які існували в Радянському Союзі упродовж всієї його історії — перекл.) також почала перебирати контроль над радянською пенітенціарною системою, поволі витягуючи табори і тюрми з судової системи. З масовими арештами 1937–1938 років табори увійшли в період стрімкого зростання. На кінець 1930-х років вони вже були у кожному з 12 часових поясів Радянського Союзу.

Всупереч поширеному уявленню ГУЛАГ не припинив зростання у 1930-ті роки, його розширення тривало під час Другої світової війни і далі у 1940-ві; найвищої точки свого розвитку ГУЛАГ досягнув на початку 1950-х. У той час табори відігравали центральну роль у радянській економіці. Тут вироблялася третина радянського золота, більша частина вугілля і деревини та велика частина майже всього іншого. За роки існування Радянського Союзу у країні з’явилося щонайменше 476 самостійних табірних комплексів, до складу яких входили тисячі окремих таборів, у кожному з яких були ув’язнені від кількох сотень до багатьох тисяч людей[3]. В’язні працювали мало не у всіх мислимих галузях: у лісовій промисловості, на шахтах, на будівництвах, на заводах і фабриках, у сільському господарстві, конструювали літаки і гармати — і жили, по суті, у державі в державі, майже не маючи зв’язку з цивілізацією. ГУЛАГ мав власні закони, власні звичаї, власну мораль, навіть власну мову. Він породив власну літературу, власних злодіїв, власних героїв і залишив свій знак на всіх, хто через нього пройшов, — і на в’язнях, і на вартових. Ті, хто колись були мешканцями ГУЛАГу, через багато років після звільнення часто могли на вулиці впізнати колишніх товаришів просто «по очах».

Зустрічі такі траплялися часто, бо через табори проходило багато людей. Арешти відбувалися постійно, але так само постійно відбувалися і звільнення. В’язнів звільняли через закінчення терміну, тому що їх забирали в Червону Армію, тому що вони були інвалідами чи жінками з малими дітьми, тому що вони з в’язнів перетворювалися на охоронців. Унаслідок всього цього загальна кількість в’язнів у таборах становила близько двох мільйонів осіб, проте загальна кількість радянських громадян, які мали певний табірний досвід політичних або кримінальних в’язнів, є набагато більшою. З 1929 року, коли ГУЛАГ увійшов у період свого найбільшого зростання, і до 1953-го, коли помер Сталін, за найдостовірнішими оцінками, близько 18 мільйонів людей пройшли через цю величезну систему. Ще близько шести мільйонів осіб було вислано й депортовано до казахських пустель і сибірських лісів. Зобов’язані залишатися у своїх поселеннях, ці люди також були зайняті примусовою працею, нехай навіть вони й не перебували за колючим дротом[4].

Як система масової примусової праці мільйонів людей табори зникли після смерті Сталіна. Усе своє життя він вважав ГУЛАГ необхідною умовою зростання радянської економіки, однак його політичні наступники добре розуміли, що насправді табори були джерелом відсталості й марнування коштів. Уже через кілька днів після смерті Сталіна його наступники почали їх руйнувати. Прискорили цей процес три великі табірні повстання та численні менші, проте так само небезпечні події.

Незважаючи на це, табори повністю не зникли. Вони еволюціонували. Протягом 1970-х і початку 1980-х років кілька з них перебудували і стали використовувати як тюрми для нового покоління прихильників демократії, націоналістів, що виступали проти Радянського Союзу, і злочинців. Завдяки радянським дисидентам і міжнародному правозахисному рухові новини з цих постсталінських таборів регулярно з’являлися на Заході. Поступово вони почали відігравати важливу роль у дипломатії доби холодної війни. Навіть у 1980-ті роки на порядку денному переговорів президента США Рональда Рейгана і його радянського колеги Михайла Горбачова стояли питання радянських таборів. І тільки 1987 року Горбачов — який сам був онуком табірників — таки розпочав процес повного знищення політичних таборів.

І незважаючи на те що табори існували стільки, скільки й сам Радянський Союз, а пройшли через них мільйони людей, правдива історія концентраційних таборів у Радянському Союзі донедавна була зовсім невідомою. У певному сенсі невідома вона й сьогодні. Навіть самі факти, наведені вище, хоча вони і знайомі вже більшості західних дослідників радянської історії, так і не проникли у західну масову свідомість. «Людське знання, — писав колись французький історик комунізму П’єр Ріголо, — не накопичується, як цеглини у стіні, що постійно росте завдяки роботі муляра. Його зростання, як також і застій чи скорочення, залежить від суспільних, культурних і політичних умов»[5].

Можна твердити, що до сьогодні суспільні, політичні й культурні умови, необхідні для знання ГУЛАГу, не досягли належного рівня.

Про цю проблему я вперше задумалася кілька років тому, коли йшла Карловим мостом, однією з головних пам’яток Праги, яка тоді щойно стала демократичною. Міст був повний вуличних музикантів і шахраїв, через кожні п’ять метрів хтось продавав саме те, що й можна чекати в такому привабливому для туристів місці. Продавалися картини, що зображали відповідно привабливі вулиці, поряд з ними — прикраси і брелоки для ключів. Серед цих дрібниць можна було купити і радянську військову атрибутику: кашкети, значки, пряжки від ременів, а ще значки з Леніним і Брежнєвим — перші з них радянські школярі колись носили на шкільній формі.