Розділ «ЧАСТИНА III ЗЛІТ І ПАДІННЯ ТАБІРНО-ПРОМИСЛОВОГО КОМПЛЕКСУ 1940–1986»

Довго не проіснували і чеські табори: свого піку вони досягай 1949 року, потім почали скорочуватися, аж поки не зникли взагалі. Угорський вождь Імре Надь ліквідував табори у своїй країні відразу після смерті Сталіна — у липні 1953 року. З іншого боку, болгарські комуністи зберегли кілька своїх трудових таборів аж до середини 1970-х років, вони набагато пережили навіть своїх радянських попередників. Один з найжорстокіших болгарських таборів Ловеч діяв з 1959 по 1962 рік[1677].

Можливо, несподівано, але «експорт» ГУЛАГу найтриваліший вплив справив не в Європі. На початку 1950-х років, під час найбільшого розквіту китайсько-радянського співробітництва, радянські «фахівці» надавали допомогу у створенні кількох китайських таборів та бригад примусової праці на вугільних копальнях поблизу Фушуня. Китайські табори — ляогай — існують і досі, хоча вони мало чим нагадують сталінські табори, які вони мали наслідувати. Це теж трудові табори — а після закінчення терміну ув’язнені часто мають відбувати ще й заслання, як за сталінської системи, — проте начальники таборів тут, здається, менше переймаються нормами і централізованими виробничими планами. Натомість їх увага зосереджена на суворому «перевихованні». Спокута і ритуальне приниження в’язнів перед партією, здається, мають не менше, а то й більше значення для влади, ніж ті товари, які вдається виробляти в’язням[1678].

У кінцевому підсумку деталі щоденного життя у таборах держав — сателітів Радянського Союзу і його союзників (для чого вони використовувалися, як довго проіснували, якими суворими чи безладними вони ставали, якими жорстокими чи ліберальними стали) залежали від конкретної країни і конкретної культури. Виявилося, що для інших країн було порівняно легко застосувати радянську модель для досягнення своїх власних цілей. Чи, мабуть, маю сказати: порівняно легко застосовувати і зараз. Наступна цитата зі збірника документів, опублікованого 1998 року, стосується навіть ще недавнішого досвіду концентраційних таборів в останній на Євразійському континенті комуністичній країні:

«У найперший день — мені було дев’ять років — я отримав завдання. Перша робота, яку я мав виконати, полягала в тому, щоб піти в гори, назбирати дров і принести велику в’язку до школи. Мені сказали зробити так десять разів. На кожний похід туди й назад з в’язкою дров мені потрібно було 2–3 години. Поки не наносив, додому не відпускали. Я працював вночі, а коли я закінчив, було вже за північ, і я впав на землю. Звичайно, діти, які тут пробули довше, могли впоратися швидше…

Серед інших робіт було промивання золота з піску; для цього використовувалася сітка, занурена в річку (там її треба було трясти). Це було набагато легше; часом могло поталанити, і норма виконувалася швидше, тоді можна було трохи погратися, а не казати вчителеві, що ти виконав норму…»[1679]

Письменник Чул Хван Конг утік з Північної Кореї 1992 року. До того він разом з усією сім’єю провів десять років у виправному таборі Йодок. За оцінкою однієї з сеульських правозахисних груп, у подібних таборах ув’язнено близько 200 тисяч мешканців Північної Кореї — за такі «злочини», як читання іноземних газет, слухання іноземних радіостанцій, розмови з іноземцями чи якесь інше «завдання шкоди владі» північнокорейського керівництва. Вважається, що в таких таборах загинуло близько 400 тисяч осіб[1680].

Північнокорейські табори не обмежуються лише територією самої Північної Кореї. 2001 року газета «The Moscow Times» повідомляла про те, що північнокорейський уряд сплачує борги перед Росією, посилаючи трудові бригади до суворо охоронюваних гірничих і лісових таборів у віддалених районах Сибіру. Ці табори — «держава у державі» — мають власні мережі розподілу продуктів, власні внутрішні тюрми і власних охоронців. За повідомленнями, працювало у них близько 6 тисяч осіб. Незрозуміло, чи отримували вони якусь плату, але можна бути певними, що залишати місця роботи їм не дозволялося[1681].

Тож, іншими словами, ідея концентраційного табору виявилася не тільки достатньо загальною для того, щоб її можна було експортувати, а й достатньо живучою для того, щоб вони існували й сьогодні.

Розділ 22

ЗЕНІТ ТАБІРНО-ПРОМИСЛОВОГО КОМПЛЕКСУ

Мы в семнадцать — учились любить,

В двадцать лет — умирать научились,

Знать, что если позволено жить,

То еще ничего не случилось.

В двадцать пять — научились менять

Жизнь на воблу, дрова и картофель…

Что ж осталось узнать к сорока? —

Мы так много страниц пропускали.

Разве только, что жизнь коротка. —

Так ведь это и в двадцать мы знали.