Розділ «ЧАСТИНА III ЗЛІТ І ПАДІННЯ ТАБІРНО-ПРОМИСЛОВОГО КОМПЛЕКСУ 1940–1986»

Жертвам сталінський план видавався доволі ясним: нікому з вироком за шпигунство, саботаж чи політичну опозицію у будь-якій формі ніколи не буде дозволено повернутися додому. Навіть у разі звільнення їм видадуть «вовчі білети», які заборонятимуть селитися поблизу великих міст, а самих їх будуть постійно арештовувати[1704]. ГУЛАГ і система поселень, яка його доповнювала, більше не була тимчасовим покаранням. Для тих, хто до сюди потрапляв, вони ставали способом життя.

Проте війна дійсно справила на систему таборів значний вплив, хоча цей вплив і тяжко виразити кількісно. Правила і розпорядок у таборах після перемоги не лібералізувалися — та змінилися самі в’язні, і особливо політичні.

По-перше, їх стало більше. Демографічні зміни, спричинені війною, і амністії, які не поширювалися на політичних в’язнів, призвели до помітного зростання частки політичних в’язнів у таборах. На 1 липня 1946 року понад 35% усіх ув’язнених у таборах мали вироки за «контрреволюційні» злочини. У деяких таборах ця частка була навіть ще більшою, вона набагато перевищувала 50%[1705].

Хоча ця загальна частка у подальші роки знову зменшилася, змінилося і саме становище політичних в’язнів у таборах. Це були політичні в’язні нового покоління, люди з іншим досвідом. «Політичні», арештовані у 1930-ті роки — і особливо арештовані у 1937 і 1938 роках, — були інтелектуалами, членами партії і звичайними робітниками. Для більшості з них арешт був шоком, вони були психологічно не готові до тюремного життя і фізично не готові до тяжкої примусової праці. На відміну від цього у перші повоєнні роки серед політичних з’явилися колишні радянські військові, офіцери польської Армії Крайової, українські і прибалтійські партизани, німецькі і японські військовополонені. Ці чоловіки і жінки мали досвід війни, конспірації і командування військами. Дехто з них пройшов німецькі концтабори; інші воювали у партизанських загонах. Багато з них мали відверті антирадянські чи антикомуністичні настрої. Те, що вони опинилися за колючим дротом, не викликало у них жодного здивування. Як згадує один в’язень, «вони дивилися в очі смерті, пройшли вогонь і пекло війни, пережили голод і величезні трагедії — тож вони, порівняно із в’язнями довоєнного періоду, являли собою зовсім інше покоління»[1706].

Майже відразу після своєї появи у таборах в кінці війни в’язні цієї нової категорії почали створювати проблеми для влади. 1947 року професійним злодіям було вже не так легко над ними панувати. Серед різних національних і кримінальних груп, що домінували в табірному житті, з’явилася нова: «червоні шапочки». Як правило, це були колишні військові або партизани, які об’єднувалися для боротьби проти панування злодіїв — і поширювали свою боротьбу на адміністрацію, яка потурала злодіям. Ці групи продовжували діяти й у наступному десятилітті, незважаючи на всі зусилля їх роз’єднати. Зимою 1954–1955 років Віктор Булгаков, що тоді був в’язнем Інти, шахтарського табору в північному Воркутинському краї, був свідком спроби адміністрації «зламати» політичних в’язнів — керівництво прислало до табору «контингент» із 60 злодіїв. Вони озброїлися і готувалися напасти на політичних:

«Зненацька у них з’явилася "холодна зброя", чого і слід було чекати в такій ситуації… ми дізналися, що вони вкрали гроші й речі в одного старшого чоловіка. Ми попросили їх віддати, але вони віддавати щось не звикли. Тож близько другої ночі, відразу після того, як вимкнулося світло, ми з усіх боків оточили їхній барак і напали на них. Ми почали їх бити, і били, поки вони вже не могли встати. Один вискочив у вікно… побіг на вахту і впав на порозі. Але коли з’явилися охоронці, нас уже нікого не було… Злодіїв із зони забрали»[1707].

Про схожий випадок у Норильську згадує інший в’язень:

«Партія злодіїв прибула на один лагпункт, де всі в’язні були політичними, і почала встановлювати свої порядки. В’язні, всі — колишні армійські офіцери, розірвали їх на шматки, навіть без зброї. З дикими криками решта злодіїв побігла до охоронців, благаючи про допомогу»[1708].

Змінилися навіть жінки. Стомлена залякуваннями, одна ув’язнена-політична сказала групі злодійок, які вкрали гроші: «Ми викинемо і вас, і ваше ганчір’я, так що будете сьогодні ночувати за дверима». Гроші повернули[1709].

Звичайно, злодії не завжди зазнавали поразки. Під час однієї сутички у Вятлагу між злодіями і політичними дев’ятьох політичних було вбито. Злодії вимагали з кожного в’язня по 25 рублів і просто вбивали тих, хто відмовлявся платити[1710].

Але влада зауважила зміну. Якщо політичні в’язні можуть об’єднуватися для боротьби зі злодіями, вони також можуть об’єднуватися і для боротьби з табірною адміністрацією. 1948 року, передбачаючи можливість повстань, московське начальство ГУЛАГу наказало перевести всіх «особливо небезпечних» політичних до нових — «особливих» — таборів. Вони були спеціально створені для ув’язнення «шпигунів, диверсантів, терористів, троцькістів, правих уклоністів, меншовиків, есерів, анархістів, націоналістів, білоемігрантів і членів інших антирадянських організацій», а насправді являли собою продовження каторги з багатьма притаманними їй рисами: смугастою уніформою, номерами на кашкетах, спинах і грудях, загратованими вікнами, замиканням бараків на ніч. В’язням дозволялися лише мінімальні контакти із зовнішнім світом, у деяких випадках один-два листи на рік. Листування з будь-ким, крім членів сім’ї, суворо заборонялося. Робочий день тривав десять годин, в’язням було заборонено виконувати будь-яку іншу роботу, крім тяжкої фізичної. Медичну допомогу було зведено до мінімуму: у цих «особливих» табірних комплексах «інвалідних таборів» не було[1711].

Як і каторжні лагпункти, на які вони невдовзі почали накладатися, ці особливі табори розташовувалися виключно у найсуворіших районах країни, в Інті, Воркуті, Норильську та на Колимі — все це гірничовидобувні табори біля Полярного кола, — а також у казахських пустелях і дрімучих мордовських лісах. Фактично це були табори в таборах, оскільки більшість з них створювалися в уже існуючих табірних комплексах. Відзначалися вони лише одним. Адміністрація ГУЛАГу всім їм давала напрочуд поетичні назви, пов’язані з ландшафтом: зокрема, Мінеральний, Гірський, Дібровний, Степовий, Береговий, Річковий, Озерний, Піщаний, Луговий. Мета, наскільки можна судити, полягала у секретності — приховати сутність цих таборів, — тому що дубів у Дібровному таборі не було, і вже точно не було морського берега у Береговому. Звичайно, за радянським звичаєм дуже скоро ці назви було скорочено — до Мінлагу, Горлагу, Дубравлагу, Степлагу і т. д. На початок 1953 року у десяти особливих таборах утримувалося 210 тисяч в’язнів[1712].

Однак ізоляція не робила цих «особливо небезпечних» політичних в’язнів слухнянішими. Навпаки, особливі табори звільняли політичних від постійних конфліктів із кримінальними в’язнями і від заспокійливого впливу з боку інших в’язнів. Залишені самі на себе, вони почали ще ворожіше ставитися до системи: це був 1948-й, а не 1937 рік. Зрештою вони розгорнули тривалу, рішучу і безпрецедентну боротьбу проти влади.

Нове закручування гайок репресивної системи позначилося не тільки на політичних в’язнях. Тепер, коли продуктивність стала як ніколи значущою, начальство ГУЛАГу почало переглядати своє ставлення до професійних злодіїв. Їхня зіпсованість, лінь і небезпечна поведінка щодо охорони шкодила табірному виробництву. Тепер, коли вони більше не контролювали політичних в’язнів, не могли вони приносити і ніякої іншої вигоди. Хоча кримінальні в’язні ніколи не викликали такої ворожості, як політичні, а охорона з ними ніколи не поводилася з такою ненавистю, повоєнне керівництво ГУЛАГу вирішило покласти край пануванню кримінальних у таборах — і викорінити злодіїв у законі, які відмовлялися працювати.

На практиці війна ГУЛАГу зі злодіями велася як у відкритій, так і у прихованій формі. По-перше, найнебезпечніших, найзатятіших злодіїв просто відділили від інших в’язнів і дали їм довші терміни — 10, 15, 25 років[1713]. Взимку 1948 року було створено групу кримінальних лагпунктів суворого режиму для рецидивістів. Згідно з московськими вказівками, тільки найдисциплінованішим і «психічно най-здоровішим» охоронцям дозволялося у них працювати; оточували їх особливо високі посилені огорожі. Окремі вказівки стосувалися подальших деталей. ГУЛАГ наказував негайно створити 27 таких таборів, розрахованих більш як на 115 тисяч в’язнів[1714].

На жаль, про щоденне життя на цих штрафних лагпунктах відомо дуже мало; невідомо навіть, чи всі заплановані було дійсно створено: якщо звичайні кримінальні в’язні мемуарів не писали, то ще менш імовірно, щоб їх залишили в’язні цих таборів — якщо їм вдалося їх пережити. Втім, на практиці у більшості таборів практикувалася та чи та форма відділення особливо небезпечних злодіїв; через один особливо поганий поворот долі Євгенія Гінзбург протягом короткого часу побувала такою ув’язненою: на лагпункті Ізвєстковая на Колимі. Вона була там єдиною політичною ув’язненою серед жінок-злодійок.

Під час свого короткого перебування на Ізвєстковій Гінзбург працювала у вапняковому забої; вона не могла виконати норми і тому взагалі не отримувала їжі. Перші кілька вечорів вона «просиділа на вузлі в кутку барака», бо на нарах місця не було, спостерігаючи, як переважно голі жінки пили у спеці барака сурогатний алкоголь. Потім одна з жінок, що виявилася знайомою Гінзбург, хвора на сифіліс в останній стадії, дала їй місце, щоб лягти, проте полегшення виявилося невеликим. «Густий запах гниття» від проваленого носа сифілітички буквально душив. «На Ізвєстковій, як у справжнісінькому пеклі, не було не тільки дня і ночі, але й середньої, придатної для існування температури. Або крижаний холод вапнякового забою, або інфернальна спека барака».

У цьому таборі Гінзбург ледве уникла згвалтування. Одного вечора охоронці, які були «дуже далеко від начальства», увірвалися в барак і почали нападати на жінок. Іншого разу один з них несподівано кинув їй хлібину. Керівництво табору, яке чекало на перевірку, побоювалося, що вона може померти. «Наше воїнство, очуміле від глухомані, від обжерливості і спирту, від постійної гризні з дівками, зовсім втратило орієнтацію і не дуже розуміло, за що саме йому може перепасти. У будь-якому разі, акт про смерть їм був до приїзду начальства ні до чого»[1715].

Але їй вдалося втекти з Ізвєсткової. Друзі допомогли, щоб її перевели в інший табір; для цього знадобився вплив аж самої прибиральниці помешкання начальника Сєввостлагу. Іншим таланило менше.

Проте суворіший режим і довші терміни ув’язнення були не єдиною зброєю адміністрації у війні проти панування криміналітету. У Центральній Європі сила Радянського Союзу як держави-окупанта полягала у здатності підкуповувати місцеві еліти, перетворювати їх представників на своїх пособників, які свідомо і добровільно гнобили власний народ. Ці самі прийоми застосовувалися і для контролювання кримінальної еліти у таборах. Метод був прямолінійний: привілеї і особливе ставлення гарантувалося тим професійним злодіям — злодіям у законі, які відмовляться від своїх «правил» і співпрацюватимуть з владою. Ті, хто на це погоджувалися, отримували повну свободу гнобити своїх колишніх товаришів, навіть катувати і вбивати їх — охорона на це закривала очі. Ці суцільно продажні злодії — пособники влади отримали назву «суки»; між ними і тими професійними злодіями, що залишилися вірними своєму «кодексу честі», розгорілися криваві битви — «війна сук із злодіями».