Розділ «ЧАСТИНА III ЗЛІТ І ПАДІННЯ ТАБІРНО-ПРОМИСЛОВОГО КОМПЛЕКСУ 1940–1986»

Чеченська операція була ще жорстокішою. Багато очевидців згадують, що НКВД у депортації чеченців використовувало американські вантажні машини «Студебекер», недавно отримані в рамках програми «ленд-лізу» через кордон з Іраном. Є також багато розповідей про те, як чеченців з цих «Студебекерів» знімали і саджали в опечатані вагони, у яких їм не давали не тільки води, як «звичайним» в’язням, а й їжі. Тільки в цих вагонах померло до 78 тисяч чеченців[1575].

Після прибуття на призначені місця заслання — до Казахстану, Середньої Азії, півночі Росії — депортованих, яких не було арештовано і відправлено до таборів, розміщували у спеціальних поселеннях, так само як і поляків та прибалтів. Їм було сказано, що спроба втечі каратиметься двадцятьма роками таборів. Життя теж було схожим. Вони були дезорієнтовані, вирвані зі своїх племінних і сільських громад, багатьом не вдавалося прижитися на новому місці. Місцеве населення зазвичай їх зневажало; часто вони не мали роботи, швидко втрачали сили і хворіли. Можливо, ще потужнішого удару завдавав їм незвичайний для них клімат: «Коли ми приїхали до Казахстану, — згадував один депортований чеченець, — там була мерзла земля, ми думали, що всі помремо»[1576]. На 1949 рік сотні тисяч кавказців і від третини до половини кримських татар справді померли[1577].

Однак з точки зору Москви між депортаціями воєнного часу і тими, що відбувалися раніше, існувала істотна відмінність: тут була обрана нова мета. Сталін вперше вирішив усунути не просто членів певної підозрюваної національності чи категорії політичних «ворогів», а цілі народи — чоловіків, жінок, дітей, стариків — і стерти їх з карти.

Можливо, ці депортації неправильно називати «геноцидом» — через відсутність масових страт. У подальші роки Сталін також шукатиме співробітників серед цих «ворожих» національних груп, тож його ненависть була не суто расовою. Однак у цьому випадку буде цілком правильним термін «культурний геноцид». Після переселення назви усіх депортованих народів зникли з офіційних документів — навіть із «Великої радянської енциклопедії». Влада стерла з карт їхні рідні краї — було скасовано Чечено-Інгуську Автономну Республіку, Автономну республіку німців Поволжя, Кабардино-Балкарську Автономну Республіку і Карачаївську автономну область. Кримську Автономну Республіку також було ліквідовано, а Крим став просто ще однією областю. Місцева влада руйнувала кладовища, перейменовувала міста і села й викреслювала колишніх їх мешканців з підручників історії[1578].

На новому місці усіх депортованих мусульман — чеченців, інгушів, балкарців, карачаївців і татар — примушували посилати своїх дітей до російських початкових шкіл. Створювалися перешкоди у вживанні рідної мови, сповідуванні релігії, стиралася історична пам’ять. Поза сумнівом, чеченцям, татарам, поволзьким німцям, меншим кавказьким народам — як, протягом тривалішого періоду, і полякам, і прибалтам — належало зникнути, поглинутися російськомовним радянським світом. У кінцевому підсумку ці народи «виникли знову» після смерті Сталіна, хоча це й відбувалося повільно. Незважаючи на те що чеченцям 1957 року було дозволено повернутися додому, татари не отримували такого дозволу до горбачовських часів. Їм повернули кримську «прописку» — законне право на проживання — тільки 1994 року.

Дехто висловлює здивування з приводу того, що в тогочасній атмосфері, в умовах жорстокої війни і ще одного спланованого геноциду всього за кілька сотень кілометрів на захід, чому Сталіну було просто не знищити фізично етнічні групи, які він так зневажав. На мою думку, його меті найкраще відповідало саме знищення культур, а не народів. Операція звільняла СРСР від того, що вважалося «ворожим» радянському суспільству: буржуазії, релігії і національних інституцій, здатних опиратися Сталіну, та освічених людей, які могли виступити проти нього. Водночас вона зберігала більше «трудових одиниць» для подальшого використання.

Однак історія «чужих» у таборах на чеченцях і поляках не закінчується. Для іноземців були й інші шляхи до ГУЛАГу — у найбільших кількостях вони потрапляли до таборів як військовополонені.

Формально Червона армія створила перші радянські табори для військовополонених 1939 року, після окупації Східної Польщі. Перший указ воєнного часу щодо військовополонених було видано 19 вересня, через два дні після того, як радянські танки перетнули кордон[1579]. На кінець вересня радянська армія взяла у полон 230 тисяч польських солдатів і офіцерів[1580]. Багатьох з них звільнили, зокрема молодших військовослужбовців. Проте декого — тих, що вважалися потенційними партизанами, — відправили у табори ГУЛАГу або до близько сотні таборів для військовополонених у глибині території СРСР. Після вторгнення німців ці табори було евакуйовано разом з іншими тюрмами на схід[1581].

Та дісталися до цих східних таборів далеко не всі польські військовополонені. У квітні 1940 року НКВД таємно вбило понад 20 тисяч полонених польських офіцерів за прямим наказом Сталіна; убивали їх пострілом у потилицю[1582]. За вбивством цих офіцерів стояли ті самі міркування, що й за наказом арештовувати польських священиків і вчителів — намір знищити польську еліту. Вбивство це старанно приховувалося. Незважаючи на величезні зусилля, польський уряд у вигнанні не міг встановити, що сталося з цими офіцерами, — поки їх не знайшли німці. Навесні 1943 року німецька окупаційна влада виявила у Катинському лісі 4 тисячі трупів[1583]. Попри те, що Радянський Союз відкидав звинувачення у масовому убивстві в Катані, і те, що союзники підтримали Радянський Союз, поляки з власних джерел знали, що відповідальним за це є НКВД. Ця справа підриватиме радянсько-польський «союз» не тільки під час війни, а й у наступні 50 років. Радянську відповідальність визнав тільки президент Росії Борис Єльцин 1991 року[1584].

Польські військовополонені будуть працювати у трудових загонах і таборах ГУЛАГу під час війни, та перші трудові табори у справді масових кількостях будувалися не для поляків. Коли Радянський Союз почав отримувати гору у війні, Червона армія, як видається, абсолютно несподівано, почала захоплювати в полон великі кількості солдатів і офіцерів німецької армії та армій інших країн, що воювали на боці Німеччини. На початку відступу німців після Сталінградської битви, яку часто згадують як переломний момент у війні, Червона армія взяла в полон 91 тисячу ворожих солдатів, для утримання і харчування яких не було жодних можливостей. Продуктів, що надходили через три-чотири дні, було дуже мало: «одна хлібина на десятьох, трохи юшки з води з кількома зернинами пшона і солона риба»[1585].

Умови у перші тижні полону були не набагато кращими, і не тільки для взятих у полон під Сталінградом. При просуванні радянських військ на захід полонених ворожих солдатів, як правило, виганяли у чисте поле і тримали там за мінімуму харчів і медичної допомоги, коли не просто розстрілювали. Без даху над головою, полонені спали один в одного на руках, заривалися в сніг і прокидалися замерзлими напівтрупами[1586]. У перші місяці 1943 року смертність серед військовополонених становила близько 60%, а 570 тисяч з них було офіційно оголошено такими, що померли в полоні — від голоду, хвороб і поранень, які не лікувалися[1587]. Справжні цифри можуть бути навіть ще більшими, оскільки багато в’язнів могли померти ще до того, як їх полічили. Схожі показники смертності були й серед радянських військових у німецькому полоні: нацистсько-радянська війна справді була війною не на життя, а на смерть.

Проте з березня 1944 року НКВД взялося за «поліпшення» становища, для чого було створено новий підрозділ виправно-трудових таборів, спеціально призначений для військовополонених. Хоча вони й перебували в юрисдикції таємної поліції, формально ці нові табори не належали ГУЛАГу — спочатку ними керувало Управління у справах військовополонених (УВП) НКВД, а потім, з 1945 року, — Головне управління у справах військовополонених та інтернованих (ГУВПІ)[1588].

Запровадження нових управлінь не обов’язково означало поліпшення становища полонених. Наприклад, на думку японських офіційних осіб, найтяжчою для полонених японців була зима 1945–1946 років, у радянському полоні померло близько 10% японців. Хоча, з огляду на своє становище, вони навряд чи мали можливість передавати якусь цінну військову інформацію, для полонених діяли суворі обмеження на листування з родичами: їм було дозволено писати додому тільки 1946 року — використовуючи спеціальні форми з позначкою «лист військовополоненого». Для перевірки цих листів було створено спеціальні цензурні органи, укомплектовані персоналом із знанням іноземних мов[1589].

Менш переповненими не стали і табори. Протягом останнього року війни і навіть після неї кількість полонених у цих нових таборах продовжувала зростати, досягаючи іноді приголомшливого рівня. За даними офіційної статистики, Радянський Союз у період 1941–1945 років взяв у полон 2 388 000 німецьких солдатів і офіцерів. Ще 1 097 000 осіб було взято в полон як солдати і офіцери армій країн, що воювали на боці Німеччини; то були переважно італійці, угорці, румуни й австрійці, також у незначних кількостях тут були представлені французи, голландці і бельгійці — та ще близько 600 тисяч японців, вражаюча кількість, якщо взяти до уваги те, що Радянський Союз вів бойові дії проти Японії порівняно недовго. На момент амністування військовополонених їх загальна кількість перевищували чотири мільйони[1590].

Проте ця цифра, хоч би якою великою вона була, не відображає всіх іноземців, відправлених у радянські табори за час наступу Радянської армії в Європі. НКВД, яке йшло за наступаючою армією, полювало на в’язнів інших категорій: тих, кого звинувачували у військових злочинах, шпигунстві (навіть на користь союзників СРСР), усіх, хто з будь-яких причин видавався антирадянськи настроєним, усіх, хто з будь-яких причин не сподобався співробітникам таємної поліції. Різновидів таких в’язнів було особливо багато у тих центральноєвропейських країнах, де НКВД планувало залишитися і після війни. Наприклад, у Будапешті було швидко арештовано близько 75 тисяч цивільних угорців, яких спочатку відправили до тимчасових таборів на території Угорщини, а потім до ГУЛАГу — до сотень тисяч угорських військовополонених, які вже там були[1591].

Арештувати могли майже будь-кого. Серед арештованих угорців, наприклад, був і шістнадцятирічний Дьйордь Б’єн. Разом з батьком його арештували за те, що вони мали радіоприймач[1592]. На іншому краї соціального спектру арештованих співробітниками НКВД був Рауль Валленберг, шведський дипломат, який цілеспрямовано рятував тисячі угорських євреїв від нацистських концентраційних таборів. Під час своїх переговорів Валленберг мав багато контактів як з фашистською владою, так і з представниками західних урядів. Крім того, він належав до знаменитої і багатої шведської сім’ї. Цього було досить, щоб у НКВД виникли підозри. Арештували його у січні 1945 року, разом з водієм. Обидва чоловіки зникли в радянських тюрмах — Валленберга зареєстрували там як «військовополоненого» — більше вістей від нього не було. У 1990-ті роки шведський уряд намагався щось дізнатися про долю Валленберга, проте марно. Вважається, що він загинув під час слідства чи був розстріляний невдовзі після арешту[1593].

У Польщі НКВД вибрало собі за мету уцілілих лідерів Армії Крайової. Ця партизанська армія до 1944 року воювала, як і радянські війська, проти німців. Однак після перетину Радянською армією колишнього польського кордону війська НКВД почали полювання на польських партизанів і їх роззброєння; НКВД також арештовувало лідерів Армії Крайової. Дехто з партизанів, переховуючись у лісах, продовжував воювати ще кілька років. Інших розстріляли. Решту депортували. Таким чином десятки тисяч громадян Польщі, як партизанів, так і цивільних, на яких упала підозра, опинилися в ГУЛАГу і поселеннях засланців після війни[1594].

Винятку не робилося для жодної з окупованих країн. Масові репресії після війни розгорнулися в Україні і країнах Прибалтики, так само як і в Чехословаччині, Болгарії, Румунії і — найбільше — в Німеччині та Австрії. Всіх, кого було знайдено у бункері Гітлера під час радянського наступу на Берлін, відправили до Москви для проведення слідства. В Австрії було арештовано кількох далеких родичів Гітлера. Серед них була і його двоюрідна сестра Марта Коопенштайнер, якій Гітлер колись був послав трохи грошей, а також її чоловік, брати і один братів син. Ніхто, навіть сама Марта, ніколи з 1906 року не бачили Гітлера. Всі вони померли в СРСР[1595].

У Дрездені НКВД також арештувало американського громадянина Джона Ноубла, якого під час війни тримали під домашнім арештом разом з його народженим у Німеччині батьком, натуралізованим американцем. Зрештою, через більш ніж дев’ять років Ноубл таки повернувся у США, провівши більшу частину цього часу на Воркуті, де товариші по ув’язненню називали його «американець»[1596].

Величезна більшість тих, кого арештовували таким чином, зрештою опинялися у таборах — або у таборах військовополонених, або в таборах самого ГУЛАГу. Відмінність між цими двома різновидами ніколи не була чіткою. Хоча формально вони належали до різних установ, адміністрація таборів для військовополонених швидко стала подібною до керівництва таборів примусової праці — такою подібною, що, досліджуючи історію таборів для військовополонених та історію ГУЛАГу, їх тяжко розмежовувати. Іноді в таборах ГУЛАГу створювалися спеціальні лагпункти для військовополонених, і в’язні цих двох категорій працювали поряд[1597]. Часом з неясних причин НКВД відправляло військовополонених прямо у табори ГУЛАГу[1598].