Розділ «ЧАСТИНА III ЗЛІТ І ПАДІННЯ ТАБІРНО-ПРОМИСЛОВОГО КОМПЛЕКСУ 1940–1986»

Візит Воллеса відбувся у період найвищого піднесення радянсько-американської дружби воєнного часу, коли стосунки між двома державами були найтеплішими, а в американських газетах Сталіна зазвичай називали «дядьком Джо». Через те, мабуть, Воллес був схильний з теплотою дивитися на Радянський Союз ще до того, як він туди приїхав. На Колимі він знайшов підтвердження усім своїм думкам про Радянський Союз. Між Росією і США він відразу ж побачив багато подібного: дві великі «нові» країни, позбавлені аристократичного тягаря європейського минулого. Господарям він висловив переконання, що «Радянська Азія» — це насправді «Дикий Захід» Росії. На його думку, «жодні дві країни не є такими схожими, як СРСР і США»: «Величезні простори вашої країни, її дрімучі ліси, широкі ріки і величні озера, всі кліматичні зони — від тропічної до полярної, її невичерпні багатства нагадують мені мою батьківщину»[1628].

Вразили гостя не тільки пейзажі, а й промислова міць країни. Супроводжував Воллеса у його поїздці по околицях колимської столиці Магадана начальник Дальстрою Нікішов, знаменитий своєю продажністю і потягом до розкошів. Американцеві цей високопоставлений співробітник НКВД здався чимось схожим на американського капіталіста: «Тут він заправляє всім. З ресурсами, які має Дальстрой, він — мільйонер». Воллес радів товариству свого нового друга «Івана», дивився на те, як він «скаче» по тайзі, «отримуючи від чудового повітря величезне задоволення». Також він уважно прислухався до розповідей «Івана» про те, як будувався Дальстрой: «Багато треба було попрацювати, щоб це все стало до ладу. 12 років тому сюди прийшли перші поселенці і звели з готових деталей вісім будинків. Сьогодні у Магадані 40 тисяч жителів, усі вони мають добре житло».

Звичайно, Нікішов не згадав, що ці «перші поселенці» були в’язнями і що більшість із нинішніх 40 тисяч становили засланці, яким було заборонено звідси виїздити. Так само не знав Воллес і про те, ким були працівники колимської промисловості — майже поголовно в’язні. Він схвально пише про видобувачів золота, пригадуючи, що всі вони були «здорові молоді хлопці», вільні трудівники, що працювали набагато краще за політичних в’язнів, які, на його думку, були на Далекій Півночі за царського режиму: «Сибіряки — це витривалий енергійний народ, і не тому, що їх до цього примушують силою»[1629].

Звичайно, начальство Дальстрою хотіло, щоб Воллес саме так і думав. Як ідеться у звіті, пізніше поданому Нікішовим Берії, Воллес просив, щоб йому показали табір, але цього не сталося. Також Нікішов завіряв своє начальство, що Воллес бачив тільки вільнонайманих, а не в’язнів. Багато з тих, з ким зустрічався американець, насправді могли бути комсомольцями і комуністами, яких одягли шахтарями перед самим приїздом Воллеса і навчили, що відповідати, коли той щось запитає. «З деякими з них я розмовляв, — пізніше згадував Воллес. — Вони пристрасно прагнули перемоги у війні»[1630].

Пізніше Воллес бачив і справжніх в’язнів, не здогадуючись про це: то були артисти і музиканти, багато з яких до арешту виступали у московській і ленінградській опері, а тепер — у магаданському театрі. Гостеві сказали, що ці артисти — «аматорський армійський хор» частини, розквартированої в місті, і він щиро дивувався, як непрофесіонали можуть досягати таких вершин мистецької майстерності. Насправді всіх цих артистів було попереджено: «Одне слово чи знак, що ви — в’язні, і це буде вважатися зрадою»[1631].

Воллес також бачив зразки рукоділля в’язнів, хоча знову ж таки не знав правди про їх авторів. Нікішов повів його на виставку вишивки і сказав, що це роботи «групи місцевих жінок, які постійно збираються разом довгими зимовими вечорами і вишивають». Звичайно ж, в’язні все це робили спеціально, в рамках підготовки до візиту Воллеса. Коли Воллес у захопленні зупинився перед однією з робіт, Нікішов зняв її зі стіни і віддав йому. На його величезне здивування, дружина Нікішова, та сама сумнозвісна Гридасова, скромно дала зрозуміти, що це вона сама вишивала цю чудову річ. Пізніше ув’язнена Віра Устьєва довідалася, що її робота була однією з двох подарованих Воллесу на пам’ять про візит. «Наша начальниця отримала листа від дружини американського віце-президента з подякою за її подарунок; вона писала, що повісила вишивку на стіні у своєму помешканні», — пише вона[1632]. Про подарунки у своїх мемуарах згадує і Воллес: «Ці два гобелени зараз передають гостям мого вашингтонського будинку багаті враження про красу російських сільських пейзажів»[1633].

Візит Воллеса майже збігся у часі з прибуттям на Колиму «американських подарунків». За американською програмою ленд-лізу, яка мала на меті передачу союзникам Америки озброєння і військової техніки для допомоги у війні проти Німеччини, американські трактори, вантажні автомобілі, бульдозери й інше обладнання потрапили на Колиму, що зовсім не відповідало задумові уряду США. Це принесло і ковток повітря із зовнішнього світу. Запасні частини були загорнуті у старі газети, і саме з них Томас Сговіо дізнався про війну на Тихому океані. До того він, як і більшість в’язнів, гадав, що воює сама лише Радянська армія, а Америка, крім постачання, нічого не робить[1634]. Воллес сам помітив, що колимські гірники (чи комсомольці, що вдавали із себе гірників) взуті в американські черевики, також отримані за програмою ленд-лізу. Коли він про це запитав — не передбачалося, що продукція, отримана за програмою ленд-лізу, використовуватиметься у гірничій галузі, — його господарі відповіли, що купили черевики за готівку[1635].

Велика частина одягу зі Сполучених Штатів зрештою осідала у табірних начальників і їхніх дружин, хоча дещо потім використовувалося у постановках табірних театрів, а якась частина м’ясних консервів дійшла навіть до самих в’язнів. Їли їх з насолодою; до того дехто взагалі не бачив м’яса у консервних банках. Ще краще було те, що з цих бляшанок потім можна було робити чашки, гасові лампи, димарі й навіть гудзики — така винахідливість навряд чи може викликати здивування, коли згадати, що саме в цій країні консервні банки і було винайдено[1636].

Перед від’їздом Воллеса Нікішов влаштував щедрий бенкет на його честь. Подавалися дивовижні страви, приготовані за рахунок скорочення пайків в’язнів; виголошувалися тости за Рузвельта, Черчілля і Сталіна. Сам Воллес виголосив промову, в якій були й такі пам’ятні слова:

«І росіяни, і американці — власними шляхами — шукають такого способу життя, який дасть змогу пересічній людині, де б вона не жила, отримувати якнайбільше від сучасної техніки. У наших цілях і прагненнях немає нічого непримиренного. Ті, хто це стверджує, свідомо чи несвідомо шукають війни — а це, на мою думку, злочин»[1637].

Розділ 21

АМНІСТІЯ ТА ЇЇ НАСЛІДКИ

Багато метафор, якими описувалася радянська репресивна система — «м’ясорубка», «конвеєр», — підкреслюють її безжальність, невблаганність, безкомпромісність. Разом з тим система не була статичною: вона рухалася, крутилася і видавала нові сюрпризи. Це правда, що період 1941–1943 років приніс мільйонам радянських в’язнів смерть, хвороби і трагедії, але так само правда і те, що війна багатьом мільйонам інших принесла свободу.

Амністії здорових чоловіків призовного віку почалися вже за кілька днів після початку війни. Вже 12 липня 1941 року Верховна Рада СРСР зобов’язала ГУЛАГ звільнити певні категорії в’язнів і відправляти їх прямо до Червоної армії: «засуджених за прогули, за звичайні й незначні адміністративні правопорушення і господарські злочини». Цей наказ повторювався ще кілька разів. Всього за перші три роки війни у ГУЛАГу було звільнено 975 тисяч в’язнів, разом з кількома сотнями тисяч колишніх куркулів-спецпоселенців. Амністії тривали аж до самого наступу на Берлін[1638]. 21 лютого 1945 року, за три місяці до закінчення війни, було видано нові накази щодо звільнення в’язнів: ГУЛАГ зобов’язувався підготовити їх до вступу в армію до 15 березня[1639].

Масштаби цих амністій справили величезний вплив на демографічне становище в таборах під час війни, а отже, на життя тих, хто там залишався. До таборів прибували нові в’язні, інших звільняли під час масових амністій, мільйони вмирали; все це робить табірну статистику воєнного періоду особливо ненадійною. Дані за 1943 рік свідчать про очевидне зменшення кількості в’язнів — з 1,5 до 1,2 мільйона осіб. Проте, за статистичними даними, того ж року через табори пройшло 2 421 000 в’язнів — як арештовані, звільнені, переведені до інших таборів, померлі[1640]. Втім, незважаючи на щомісячне прибуття до таборів нових в’язнів, загальна кількість населення ГУЛАГу найбільше скоротилася у період з червня 1941-го по липень 1944 року. Кілька лісових таборів, поспіхом побудованих для напливу нових в’язнів 1938 року, так само швидко були ліквідовані[1641]. Робочі дні в’язнів, що залишалися, ставали дедалі довшими, та навіть за таких умов відчувався гострий брак робочої сили. На Колимі в роки війни навіть від вільних вимагалося відпрацьовувати додатковий час після роботи на добуванні золота[1642].

Це не означає, що звільнялися всі в’язні: накази щодо амністій чітко виключали з числа тих, хто підлягає звільненню, і «кримінальних рецидивістів» — тобто професійних злодіїв, і політичних в’язнів. Винятків робилося дуже мало. Можливо, усвідомивши шкоду, завдану армії арештами провідних воєначальників у кінці 1930-х років, влада швидко звільнила невелику кількість офіцерів з політичними вироками після радянського вторгнення у Польщу. Серед них був і генерал Олександр Горбатов, якого викликали до Москви з віддаленого колимського лагпункту взимку 1940 року. Після прибуття Горбатова слідчий, якому доручили переглядати його справу, ще раз подивився на його фото до арешту і відразу ж почав ставити запитання. Він намагався зрозуміти, чи може скелет, що перед ним стояв, справді бути одним із найталановитіших молодих офіцерів: «Ватні брюки залатані. Ноги обгорнуті онучами і взуті у шахтарські калоші (черевики). Була на мені ще й ватяна фуфайка, що лисніла від бруду. На голові — пошарпана й брудна шапка-вушанка…»[1643] Горбатова було остаточно звільнено у березні 1941 року, перед нападом Німеччини. Навесні 1945 року, як уже зазначалося, він був одним із керівників взяття радянськими військами Берліна.

Для простих солдатів амністія не гарантувала виживання. Багато хто дотримується думки — хоча архівні документи поки що цього не підтверджують, — що в’язні, яких з таборів забирали до Радянської армії, потрапляли у «штрафні батальйони», які кидали на найнебезпечніші ділянки фронту. Радянська армія зажила поганої слави за свою готовність жертвувати людськими життями, і тяжко не повірити в те, що ще з більшою готовністю вона жертвувала життями колишніх в’язнів. Колишній в’язень дисидент Абрам Шифрін стверджує, що його забрали до штрафного батальйону через те, що він був «сином ворога народу». Він згадує, що його самого і його товаришів відправили прямо на фронт, незважаючи на брак зброї: «Ваша зброя у руках фашистів, — сказав їм офіцер. — Йдіть і заберіть її». Шифрін вижив, хоча й мав два поранення[1644].

В’язні, які вступали в Радянську армію, часто проявляли в боях героїзм. Хоч як це дивно, але дуже мало хто мав заперечення проти того, щоб воювати за Сталіна. Генерал Горбатов не сумнівався жодної миті щодо повернення до армії чи щодо того, що він воюватиме за Комуністичну партію, яка безпричинно зробила його в’язнем. Коли він почув про німецький напад, першою його думкою було, як йому поталанило зі звільненням: він міг віддати свої відновлені сили батьківщині. Також він з гордістю пише про «радянську зброю», яку мали солдати «завдяки індустріалізації нашої країни», не згадуючи про те, як здійснювалася ця індустріалізація. Правда, іноді він висловлює зневагу до армійських «політичних працівників» — військової таємної поліції, — за їхнє втручання у справи солдатів; раз чи два він мав неприємні розмови зі співробітниками НКВД, які багатозначно бурмотіли щось на кшталт «Колима тебе небагато чому навчила». Але у щирості його патріотизму сумніватися тяжко[1645].

Здається, що те саме можна сказати і про багатьох інших звільнених в’язнів, принаймні якщо судити за документами з архівів НКВД. У травні 1945 року керівник ГУЛАГу Віктор Насєдкін склав довгий, майже хвалькуватий звіт про патріотизм і бойовий дух колишніх в’язнів, які вступили до Радянської армії; у документі наводилися розлогі цитати з листів, які солдати присилали до своїх таборів. «Передусім повідомляю, що я в госпіталі у Харкові, поранений, — йдеться в одному. — Я захищав мою улюблену Батьківщину, не шкодуючи свого життя. Мене теж було засуджено за погану роботу, але наша улюблена Партія дала мені можливість віддати борги суспільству, досягши перемоги на фронті. За моїми власними підрахунками, я вбив своїми сталевими кулями 53 фашистів».

Ще один висловлює вдячність так: