Розділ «ЧАСТИНА III ЗЛІТ І ПАДІННЯ ТАБІРНО-ПРОМИСЛОВОГО КОМПЛЕКСУ 1940–1986»

На кінець війни пайки військовополонених і кримінальних в’язнів були майже однакові, як і бараки, в яких вони жили, і робота, яку вони виконували. Як і зеки, військовополонені працювали на будівництвах, у шахтах, на заводах, на прокладанні автошляхів і залізниць[1599]. Як і зеки, дехто з освічених військовополонених опинялися на шарашках, де вони конструювали нову техніку для Радянської армії[1600]. Мешканці деяких московських районів досі з гордістю говорять про будинки, в яких вони живуть — їх, за своїми високими стандартами, начебто будували вправні німецькі полонені.

Також як і зеки, військовополонені зрештою стали об’єктом радянської «політосвіти». 1943 року НКВД почало організовувати «антифашистські» школи і курси у таборах військовополонених. Ці курси мали на меті переконати своїх слухачів «вести боротьбу за демократичну відбудову у своїх країнах і викорінювати залишки фашизму» після їх повернення до Німеччини, Румунії чи Угорщини — і, звичайно, готувати грунт для подальшого радянського панування у цих країнах[1601]. Багато колишніх військовополонених німців справді потім працювали у поліції комуністичної Східної Німеччини[1602].

Та навіть для тих, хто добре себе проявляв перед новим режимом, повернення додому не було швидким. Хоча СРСР повернув на батьківщину 225 тисяч в’язнів ще у червні 1945 року — то були переважно хворі або поранені рядові, — повна їх репатріація затягнулася більш як на десять років: 1953 року, коли помер Сталін, у СРСР залишалося ще 20 тисяч війьковополонених[1603]. Сталін, як і раніше переконаний в ефективності рабської праці, вбачав у праці військовополонених форму репарації і вважав, що їх тривалий полон є цілком виправданим. У 1940-ві й 1950-ті роки — а насправді й пізніше, як свідчить справа Валленберга, — радянське керівництво продовжувало приховувати проблему в’язнів-іноземців за плутаниною, пропагандою і контрпропагандою, звільняючи людей, коли це було владі вигідно, заперечуючи, що вона хоч щось про них знає, коли це було їй невигідно. Наприклад, у жовтні 1945 року Берія просив Сталіна схвалити звільнення угорських військовополонених у рамках підготовки до виборів в Угорщині: американці й англійці вже відпустили своїх в’язнів, додавав він, маючи на увазі, що Радянський Союз погано виглядатиме, якщо цього не зробить[1604].

Десятки років ця тема тонула у мряці. У перші кілька післявоєнних років посли з усього світу привозили в Москву списки громадян своїх країн, зниклих під час окупації Радянською армією Європи, або тих, які з різних причин опинилися у таборах військовополонених чи ГУЛАГу. Знайти відповідь було нелегко, оскільки й саме НКВД могло не знати, де вони знаходяться. Врешті-решт радянське керівництво створило спеціальні комісії для з’ясування того, скільки іноземних громадян перебувають у полоні в Радянському Союзі, і для вивчення питання їхнього звільнення[1605].

Складні випадки чекали свого рішення роками. Французький комуніст Жак Россі, який народився у Ліоні, відправлений до таборів після того, як він протягом кількох років працював викладачем у Москві, все ще намагався повернутися додому і 1958 року. Отримавши відмову у французькій візі, він спробував отримати польську, де, як він заявив, жили його брат і сестра. Йому було відмовлено[1606]. З іншого боку, часом влада раптово знімала всі заперечення і несподівано дозволяла іноземцям їхати додому. Одного разу 1947 року, коли післявоєнний голод сягнув своєї найвищої точки, НКВД несподівано звільнило кілька сотень тисяч військовополонених. Цей крок не мав жодної політичної причини: просто радянське керівництво дійшло висновку, що не має вдосталь їжі, щоб їх прогодувати[1607].

Репатріація йшла не в одному напрямку. Якщо великі кількості мешканців Західної Європи кінець війни зустрічали в Росії, то так само великі кількості росіян опинилися в Західній Європі. Навесні 1945 року понад 5,5 мільйона радянських громадян перебували за кордонами СРСР. Одні були солдатами, взятими у полон і ув’язненими німцями. Інших забрали у трудові табори в Німеччині й Австрії. Невелика кількість цих людей стали співробітничати з німцями під час окупації і пішли разом з відступаючою німецькою армією. До 150 тисяч були «власовцями», радянськими солдатами, які воювали — чи яких, частіше, примусили воювати — проти Радянської армії під командуванням генерала Андрія Власова, полоненого офіцера-росіянина, який перейшов на бік Гітлера, або ж в інших військових з’єднаннях. Деякі з них, хоч як це дивно звучить, взагалі не були радянськими громадянами. Розкиданими по Європі були також і емігранти-антикомуністи, велика їх частина мешкала в Югославії — це були колишні білогвардійці, які після перемоги більшовиків оселилися на Заході. Сталін прагнув повернути додому і їх: ніхто не мав уникнути більшовицької відплати.

І зрештою вони таки поплатилися. Серед багатьох інших суперечливих рішень Ялтинської конференції, що відбулася у лютому 1945 року, Рузвельт, Черчілль і Сталін дійшли згоди, що усі радянські громадяни, незалежно від їхніх конкретних обставин, мають бути повернуті до Радянського Союзу. Підписаний у Ялті протокол прямо не вимагав від союзників повертати радянських громадян на батьківщину проти їхньої волі, та насправді сталося саме це.

Дехто хотів повернутися додому. Леонід Сітко, солдат радянської армії, який побував у нацистському концентраційному таборі, а пізніше протягом тривалого часу побував і в радянському, згадує, що вибрав повернутися додому. Пізніше він написав про цей вибір у віршах:

Дороги четыре — страны четыре.

В каждой из трех — покой и уют.

В четвертой, я знал, поломают лиру,

А меня, наверно, убьют.

И что же? Трем странам сказал я: Адью!

И Родину выбрал свою.[1608]

Інші, хоч вони і побоювалися того, що могло на них чекати, піддалися на переконання співробітників НКВД, які їздили по таборах військовополонених і переміщених осіб, розкиданих по всій Європі. Енкаведисти прочісували табори, шукаючи росіян, малюючи їм світлі картини прекрасного майбутнього. Вони казали, що їм усе простять: «Зараз ви для нас — справжні радянські громадяни, незважаючи на те, що вас примусили вступити до німецької армії…»[1609]

Дехто ж, особливо ті, хто до того побував у ролі підсудних і в’язнів, природно, зовсім не хотіли повертатися. «На батьківщині вистачить місця всім», — говорив радянський військовий аташе у Великобританії групі радянських солдат у таборі для військовополонених у Йоркширі. «Ми знаємо, що то буде за місце», — відповів один в’язень[1610]. Незважаючи на це, офіцери союзних військ мали наказ відправляти їх — що вони і робили. У Форт-Діксі, штат Нью-Джерсі, 145 радянських в’язнів, яких захопили в німецькій формі, забарикадувалися в бараку, щоб їх не відправили додому. Коли американські солдати застосували сльозогінний газ, ті, хто ще не наклав на себе руки, кинулися назовні з кухонними ножами і уламками меблів; кількох американців було поранено. Пізніше в’язні казали, що хотіли змусити американців їх розстріляти[1611].

Ще гірше траплялося з жінками і дітьми. У травні 1945 року британські війська за, як їм сказали, прямим наказом Черчілля розпочали репатріацію понад 20 тисяч козаків, які у той час перебували в Австрії. То були колишні учасники антибільшовицьких повстань; деякі з них вступили до гітлерівських збройних сил, щоб воювати проти Сталіна. Багато хто з них залишили СРСР після революції, і більшість не мали радянських паспортів. Після довгого умовляння і обіцянок доброго до них ставлення англійцям нарешті вдалося їх обдурити. Козаків-офіцерів запросили на «конференцію» і передали радянським військам, а наступного дня забрали їхні сім’ї. Під час одного особливо потворного випадку у таборі поблизу австрійського міста Лінца британські солдати багнетами і прикладами заганяли тисячі жінок і дітей у поїзди, які мали везти їх до СРСР. Щоб не їхати, матері викидали немовлят з мостів, а потім вистрибували самі. Один чоловік убив дружину і дітей, акуратно поклав їхні тіла на траву, а потім вчинив самогубство. Звичайно, козаки знали, що на них чекає в СРСР: розстрільні команди або табори[1612].

Навіть ті, хто повертався додому з власної волі, могли викликати до себе підозру. Незважаючи на те, залишали вони Радянський Союз добровільно, чи їх вивозили силою, чи співробітничали вони з ворогом, чи потрапили у полон, чи поверталися вони з власної волі, чи під страхом покарання у вагонах для худоби, при перетині кордону всі вони мали заповнювати форму, у якій стояло запитання: чому вони співробітничали з німцями? Тих, хто зізнавалися (а були й такі), і тих, хто викликав підозру — зокрема, численних радянських військовополонених, незважаючи на всі страждання, які їм довелося пережити у німецьких таборах, — затримували для подальшого слідства у фільтраційних таборах. Ці створені на початку війни табори виглядом і порядками були подібні до таборів ГУЛАГу. Їх оточував колючий дріт, а в’язні у них були в’язнями-роботягами в усьому, крім назви.

Насправді НКВД спеціально створювало багато фільтраційних таборів неподалік промислових центрів, щоб «підозрювані» могли віддавати свою вільну працю на благо батьківщини, поки розслідували їхні справи[1613]. У період з 27 грудня 1941 року по 1 жовтня 1944 року НКВД провело розслідування 421 199 справ затриманих у фільтраційних таборах. У травні 1945 року в них усе ще перебувало понад 160 тисяч затриманих, зайнятих примусовою працею. Більш як половина з них працювали на вугільних шахтах[1614]. У січні 1946 року НКВД ліквідувало фільтраційні табори і перевело ще 228 тисяч осіб до СРСР для подальшого розслідування[1615]. Вважається, що багато з них зрештою потрапили до таборів ГУЛАГу.

Проте навіть серед військовополонених були особливі випадки. Можливо, через те, що НКВД засуджувало до примусової праці в таборах радянських громадян і військовополонених — людей, які насправді не вчинили жодного злочину, — влада винайшла новий вид покарання для справжніх воєнних злочинців, осіб, котрі, як стверджувалося, були справжніми злочинцями. Ще у квітні 1943 року Верховна Рада СРСР повідомила, що Радянська армія в ході визволення території Радянського Союзу виявила «акти нечуваного звірства і жахливого насильства, вчинені німецькими, італійськими, румунськими, угорськими і фінськими фашистськими бузувірами, гітлерівськими агентами, а також шпигунами і зрадниками з числа радянських громадян»[1616]. У відповідь НКВД оголосило, що засуджені воєнні злочинці отримуватимуть 15-, 20- і навіть 25-річні терміни, які вони відбуватимуть на особливих лагпунктах. Відповідно до рішення ці лагпункти було збудовано у Норильську, на Воркуті і на Колимі — у трьох табірних комплексах з найсуворішим північним кліматом[1617].