Розділ «ЧАСТИНА III ЗЛІТ І ПАДІННЯ ТАБІРНО-ПРОМИСЛОВОГО КОМПЛЕКСУ 1940–1986»

Водночас далі Чебриков визнає, що становище, можливо, змінилося. Потрібно уважно читати, щоб зрозуміти глибину цих змін: «Поточна демократизація усіх сфер суспільства і зміцнення єдності партії і суспільства дають можливість перегляду питання амністії»[1997].

Насправді він має на увазі, що дисиденти настільки ослаблені, що більше не можуть завдавати жодної шкоди — до того ж у будь-якому разі за ними пильно стежать, про що він вже говорив на засіданні політбюро, «щоб бути впевненими, що вони не продовжують своєї ворожої діяльності»[1998]. В іншому виступі він додав — це виглядає майже відмовкою, — що, за підрахунками КГБ, 96 осіб без належної на те причини утримуються в особливих психіатричних лікарнях. На його думку, ті з них, хто «не становить небезпеки для суспільства», також мають бути звільнені[1999]. Центральний комітет погодився, і в лютому 1987 року було звільнено 200 в’язнів, засуджених за статтями 70 та 190–1 кримінального кодексу. Ще більше в’язнів звільнили через кілька місяців з нагоди тисячоліття хрещення Русі. У наступні два роки з психіатричних лікарень було звільнено понад 2000 осіб — набагато більше за тих 96, про яких згадував Чебриков[2000].

Та навіть у цей час — можливо, через інерцію, можливо, через те, що влада зникала на очах КГБ разом з тюремним населенням, — КГБ дивовижно неохоче відпускав політичних в’язнів. Оскільки в’язнів формально було помилувано, а не амністовано, політичним, яких звільняли у 1986 і 1987 роках, пропонували підписати папір, у якому вони засвідчували свою відмову від антирадянської діяльності. Більшості дозволялося писати такий документ у довільній формі, уникаючи виправдань: «Через погіршення стану здоров’я я не буду надалі займатися антирадянською діяльністю», або «Я ніколи не був антирадянщиком, я був антикомуністом, а законів, що забороняють антикомунізм, не існує». Дисидент Лев Тимофєєв написав: «Я прошу мене звільнити. Я не маю наміру завдавати шкоди радянській державі, не мав я такого наміру і ніколи раніше»[2001].

Проте іншим знову наказували зрікатися своїх переконань або виїжджати з країни[2002]. Одного українського в’язня звільнили, але одразу ж відправили на заслання, де він мав дотримуватися комендантської години і кожного місяця звітувати у відділку міліції[2003]. Ще одного дисидента — грузина — протримали в таборі після розпорядження про звільнення ще шість місяців — просто тому, що він відмовлявся підписувати будь-які формулювання, які пропонували співробітники КГБ[2004]. Ще один відмовився подавати формальне прохання про помилування — «на тій підставі, що не вчинив жодного злочину»[2005].

Симптоматичною для того часу було становище, в якому опинився гірничий технік українець Богдан Климчак, арештований за спробу залишити СРСР. 1978 року, побоюючись, що його можуть арештувати за звинуваченням в українському націоналізмі, він перейшов радянсько-іранський кордон і попрохав політичного притулку. Іранці відправили його назад до СРСР. У квітні 1990 року він все ще був політичним в’язнем пермських таборів. Групі американських конгресменів вдалося його там відвідати; виявилося, що умови там майже не змінилися. В’язні так само скаржилися на лютий холод, їх так само садили у штрафні камери за такі «злочини», як незастібнутий верхній гудзик[2006].

Хай там як, але зі скрипом і деренчанням, зі стогонами і скаргами репресивний режим зрештою ламався остаточно — як і вся система в цілому. Справді, на момент, коли у лютому 1992 року було остаточно і назавжди закрито пермські табори, сам Радянський Союз уже перестав існувати. Усі колишні радянські республіки стали незалежними державами. У деяких з них — у Вірменії, Україні, Литві — вищі державні посади обійняли колишні в’язні. В інших до влади прийшли колишні комуністи, що втратили віру у радянські ідеали, пересвідчившись у правдивості розповідей про минуле[2007]. На зміну КГБ і МВД, хоч і не ліквідованим повністю, прийшли інші організації. Таємні агенти поліції почали займатися іншим видом діяльності — приватним бізнесом. Тюремні наглядачі прозріли і розважливо пішли працювати до місцевих органів влади. Новий російський парламент у листопаді 1991 року ухвалив «Декларацію прав і свобод особи», якою, серед іншого, гарантуються свобода пересування, свобода релігії і свобода не погоджуватися з владою[2008]. На жаль, новій Росії не судилося стати взірцем національної, релігійної і політичної терпимості, але це вже інша окрема історія.

Зміни відбулися з приголомшливою швидкістю — і, здається, ніхто не був так приголомшений ними, як той, хто розпочав процес розпаду Радянського Союзу. Бо саме цього, зрештою, і не зрозумів Михайло Горбачов. Хрущов це розумів, Брежнєв це розумів, а онук «ворогів народу» і автор «гласності» не зміг усвідомити — повна і відверта дискусія щодо радянського минулого зрештою підриває законність радянського режиму в цілому. «Зараз ми бачимо нашу мету наочніше, — говорив він у своєму новорічному зверненні 1989 року. — Це гуманний і демократичний соціалізм, суспільство свободи і соціальної справедливості»[2009]. Навіть тоді він не розумів, що «соціалізм» радянського різновиду стоїть на межі повного руйнування.

Не зміг він і через багато років побачити зв’язку між газетними викриттями епохи «гласності» і падінням радянського комунізму. Горбачов просто не зміг усвідомити, що, відкривши правду про сталінське минуле, неможливо підтримувати міф про велич Радянського Союзу. І в тому, і в тому надто багато жорстокості, крові і брехні.

Та якщо Горбачов так і не зміг зрозуміти своєї країни, то багато інших її розуміли. За двадцять років до того перший видавець Солженіцина Олександр Твардовський відчував силу прихованого минулого і знав, що може зробити з радянською системою відкриття того, що криється у пам’яті. Про це він писав у своєму вірші:

И даром думают, что память

Не дорожит сама собой,

Что ряской времени затянет

Любую быль,

Любую боль;

Что так и так — летит планета,

Годам и дням ведя отсчет…

Нет, все былые недомолвки

Домолвить ныне долг велит[2010].