Розділ «ЧАСТИНА III ЗЛІТ І ПАДІННЯ ТАБІРНО-ПРОМИСЛОВОГО КОМПЛЕКСУ 1940–1986»

Проте за кілька місяців оптимізм розвіявся. Армії не вистачало харчів, ліків, спорядження. Її солдатами були переважно хворі, виснажені, напівголодні люди, що потребували догляду і медичної допомоги. Один офіцер пригадує жах, який він відчув, коли зрозумів, що «величезний потік людських істот, які залишили місця свого ув’язнення і заслання… зараз стікається у голодуючі райони Узбекистану, щоб будувати військову організацію, яка сама винищується голодом і хворобами»[1663].

До того ж поганими залишалися стосунки з радянським керівництвом. Співробітників посольства Польщі, відправлених у різні райони країни, могли арештовувати без пояснення причин. Побоюючись подальшого погіршення становища, генерал Андерс у травні 1942 року змінив свої плани. Замість того щоб іти до лінії фронту на захід, він добився дозволу евакуювати свої війська з Радянського Союзу. То була масштабна операція: 74 тисячі польських військових і ще 41 тисячу цивільних, серед яких було багато дітей, на поїздах вивезли до Ірану.

Через поспішний відхід генерал Андерс залишив у Радянському Союзі тисячі поляків, а також їхніх колишніх співгромадян єврейського, українського та білоруського походження. Дехто з них зрештою вступив у дивізію Костюшка, польське з’єднання Радянської армії. Інші мали чекати повернення на батьківщину до кінця війни. Ще інші так додому і не повернулися. Їхні нащадки досі живуть у польських етнічних громадах у Казахстані та на півночі Росії.

Ті, хто виїхали з СРСР, продовжили боротьбу. Після перепочинку в Ірані армії Андерса вдалося приєднатися до союзників у Європі. Діставалися вони до театру воєнних дій через Палестину, а дехто навіть через Південну Африку; потім вони брали участь у визволенні Італії, зокрема у битві за Монтекассіно. Під час війни польські цивільні громадяни розпорошилися по різних частинах Британської імперії. Польські діти потрапили до сиротинців у Індії, Палестині й навіть у Східній Африці. Більшість з них так ніколи і не повернулися до окупованої Радянським Союзом повоєнної Польщі. І сьогодні у Західному Лондоні діють польські клуби, історичні товариства і ресторани як свідчення повоєнного вигнання[1664].

Поляки, що виїхали з Радянського Союзу, зробили неоціненну послугу своїм колишнім товаришам по ув’язненню і засланню, яким поталанило менше. В Ірані й Палестині польська армія і уряд у вигнанні провели кілька опитувань серед військових та їхніх родин з метою з’ясувати, що ж саме відбувалося з поляками, вивезеними до Радянського Союзу. Оскільки евакуація армії Андерса була єдиним випадком, коли великій групі ув’язнених і засланців було дозволено залишити Радянський Союз, матеріали, отримані в цих опитуваннях, протягом півстоліття залишалися єдиним значним свідченням існування ГУЛАГу. З певними застереженнями ці матеріали також виявилися дивовижно точними: незважаючи на відсутність справжнього розуміння історії ГУЛАГу, цим в’язням-полякам вдалося передати величезні масштаби системи таборів і її географічну обширність — усе, що було потрібно, це згадати назви місцевостей, куди їх вивозили, — та жахливі умови життя.

Після війни ці свідчення поляків стали основою звітів про систему таборів примусової праці в Радянському Союзі, підготовлених Бібліотекою Конгресу США та Американською федерацією праці. Їхні прямі свідчення про рабську працю в Радянському Союзі шокували багатьох американців, які не мали нагоди задумуватися над цим з часу бойкотів радянської деревини 1920-х років. Ці звіти широко публікувалися, і 1949 року, намагаючись переконати Організацію Об’єднаних Націй провести слідство щодо використання рабської праці в країнах — членах ООН, АФП надала ООН значну кількість свідчень її використання в Радянському Союзі:

«Менш як чотири роки тому трудящі світу здобули свою першу перемогу — перемогу над нацистським тоталітаризмом у війні, яка потребувала величезних жертв — війні проти нацистської політики поневолення народів, які зазнали нападу нацистів…

Та, незважаючи на перемогу союзників, світ великою мірою стурбований повідомленнями, які, як видається, свідчать про те, що зло, за викорінення якого ми боролися і для перемоги над яким загинуло так багато людей, і сьогодні лютує у різних частинах світу…»[1665]

Почалася холодна війна.

Життя у таборах часто являло собою віддзеркалення і відлуння життя у Радянському Союзі в цілому; особливо це стосується останніх років Другої світової війни. Коли поразка Німеччини стала очевидною, думки Сталіна зосередилися на проблемі післявоєнного порядку. Конкретизувалися його плани втягнути Центральну Європу до сфери радянського впливу. Тож невипадково, що саме в цей час в НКВД також вступає у фазу власної «інтернаціоналістської» експансії. «Ця війна не така, як війни минулого, — зауважив Сталін у розмові з Тіто, записаній югославським комуністом Мілованом Джиласом, — Той, хто захоплює територію, встановлює там і свій суспільний лад. Кожен встановлює свій суспільний лад настільки далеко, наскільки може досягти його армія»[1666]. Концентраційні табори були фундаментальною частиною радянського «суспільного ладу», і з наближенням кінця війни радянська таємна поліція почала експортувати свої методи і особовий склад до окупованої Радянським Союзом частини Європи, навчати своїх нових іноземних васалів основ табірного режиму і методів, у яких вони досягли майстерності вдома.

Серед таборів, створених на територіях майбутнього східноєвропейського «радянського блоку», мабуть, найжорстокішими були табори у Східній Німеччині. Радянська військова адміністрація почала створювати їх уже під час просування Радянської армії Німеччиною; зрештою всього було створено 11 таких «спеціальних» концентраційних таборів — «спецлагерей». Два з них — Заксенхаузен і Бухенвальд — розташовувалися на місці колишніх нацистських концтаборів. Усі вони безпосередньо підпорядковувалися НКВД, яке їх організувало і ними керувало так само, як і таборами ГУЛАГу вдома — з нормами виробітку, мінімальними пайками і переповненими бараками. Здається, що у повоєнні голодні роки ці табори на території Німеччини були ще страшнішими за радянські. За п’ять років їхнього існування через них пройшло майже 240 тисяч переважно політичних в’язнів. Вважається, що 95 тисяч — більш як третина — померли. Якщо життя радянських в’язнів ніколи не були важливими для радянської влади, то життя німецьких «фашистів» важили ще менше.

У переважній своїй більшості в’язні таборів у Східній Німеччині не були високопоставленими нацистами чи воєнними злочинцями, вина яких була доведеною. Таких в’язнів, як правило, забирали в Москву, допитували і спрямовували до таборів для військовополонених ГУЛАГу. «Спецтабори» виконували ту саму функцію, що і польські та балтійські депортації: їх було створено, щоб зламати хребет німецькій буржуазії. У результаті в них сиділи не нацисти чи воєнні злочинці, а судді, адвокати, підприємці, лікарі й журналісти. Серед них була навіть незначна кількість супротивників Гітлера, яких Радянський Союз — хоч як це дивно — теж боявся. Той, хто наважився боротися з нацистами, зрештою, міг наважитися боротися і з Радянською армією[1667].

Осіб тих самих категорій НКВД забрало у табори і в Угорщині, і в Чехословаччині. Вони були створені місцевими таємними поліціями за радянськими настановами після того, як комуністичні партії остаточно зосередили владу у своїх руках у Празі 1948-го, а в Будапешті 1949 року. Можна сказати, що арешти проводилися за «карикатурною» радянською логікою: одного угорського метеоролога було арештовано після того, як він сказав у повідомленні про «надходження морозного повітря з північно-східного напрямку, з Радянського Союзу» у день прибуття до Угорщини радянської дивізії; одного чеського підприємця посадили в табір після того, як його сусід повідомив, що той щось сказав про «того дебіла Сталіна»[1668].

Та самі табори зовсім не були карикатурними. У своїх спогадах про найзловісніший угорський табір Речк угорський поет Гіоргій Фалуді подає нарис системи, яка здається майже точною копією ГУЛАГу, аж до «туфти» і пошуків голодними угорськими в’язнями диких ягід і грибів у лісах[1669]. Чеська система теж мала свою особливість: 18 лагпунктів навколо уранових копалень у Яхімові. Сьогодні зрозуміло, що політичних в’язнів з довгими термінами — еквівалент радянської каторги — посилали сюди на смерть. Вони працювали на видобуванні урану для створення радянської атомної зброї без спеціального одягу і взагалі без будь-якого захисту. Відомо, що смертність тут була високою — хоча якою саме високою, невідомо і досі[1670].

У Польщі ситуація була складніша. На кінець війни значна частина населення Польщі перебувала у таборах того чи того різновиду — таборах для переміщених осіб (євреї, українці, колишні в’язні нацистських таборів), таборах для інтернованих (німці й поляки, які заявляли про своє німецьке походження) чи таборах-в’язницях. Радянська армія на території Польщі розмістила деякі свої табори для військовополонених, які заповнювалися не тільки німецькими солдатами й офіцерами, а й бійцями польської Армії Крайової, які чекали тут своєї черги на депортацію до СРСР. 1954 року в Польщі все ще утримувалося 84 200 політичних в’язнів[1671].

Були табори і в Румунії, Болгарії та — незважаючи на «антирадянську» репутацію — тітовській Югославії. Як і центральноєвропейські, ці балканські табори починалися як копії ГУЛАГу, проте з часом набували власних відмінних рис. Більшість з них створювалися місцевою поліцією за радянськими порадами і, до певної міри, настановами. Видається, що румунська таємна поліція «Секурітате» працювала безпосередньо за наказами радянських колег. Можливо, з цієї причини румунські табори найбільше нагадували ГУЛАГ — аж до його абсурдності і схильності до гігантських проектів, які в Радянському Союзі так полюбляв сам Сталін. Здається, найзнаменитіший серед них, канал Дунай — Чорне море, не мав узагалі ніякої економічної цінності. Досі кожний його метр так само порожній, як і Біломорський канал, на який він дуже схожий. Пропагандистське гасло проголошувало, що «канал Дунай — Чорне море — могила румунської буржуазії!». З огляду на дані, за якими на його будівництві загинуло до 200 тисяч людей, це дійсно могло бути справжньою його метою[1672].

У болгарських і югославських таборах панував інший дух. Болгарська поліція, здається, менше переймалася виконанням плану, а більше тим, щоб мучити в’язнів. Болгарська актриса, яку було ув’язнено в одному з цих таборів, згадувала, як її ледь не до смерті побили після того, як вона від спеки втратила свідомість:

«Мене вкрили старим ганчір’ям і залишили. Наступного дня всі пішли на роботу, а мене на цілий день замкнули — без їжі, без води і без ліків. Встати я не могла через синці і все те, що пережила вчора. Мене жорстоко побили. 14 годин я була в комі й вижила тільки дивом»[1673].

Вона також була свідком того, як батька й сина забили до смерті на очах одне одного, просто із садистського задоволення тих, хто бив. Інші в’язні болгарських таборів згадували тортури спекою, холодом, голодом і побиттям[1674]. Південніше розташування цих таборів також диктувало й інші види тортур: серед найзловісніших югославських таборів був табір на острові Святого Григорія на Адріатиці, де через брак води найчастіше для катування використовували спрагу[1675].

На відміну від ГУЛАГу більшість цих таборів довго не проіснували і були закриті ще до смерті Сталіна. Східнонімецькі «спецтабори» фактично були закриті 1950 року, переважно через те, що вони сприяли подальшому зниженню популярності й без того непопулярної місцевої комуністичної партії. Для поліпшення образу нового режиму — і щоб запобігти все ще можливим масовим втечам на Захід — східнонімецька таємна поліція перед звільненням в’язнів відгодовувала і видавала їм новий одяг. Відпускали, однак, не всіх: тих, хто вважався найзатятішими політичними супротивниками нового порядку, як і поляків, відправляли до Радянського Союзу. Довелося депортувати також і членів поховальних команд «спецтаборів». В іншому разі вони могли б розповісти про братські могили, розташування яких було невідоме до 1990-х років, як не було відомим і те, хто саме у них похований[1676].