Розділ «ЧАСТИНА III ЗЛІТ І ПАДІННЯ ТАБІРНО-ПРОМИСЛОВОГО КОМПЛЕКСУ 1940–1986»

Навіть за такої умови багато депортованих не були ні психологічно, ні фізично підготовленими до життя в лісах чи в колгоспах. Чужим і страшним здавався сам ландшафт. Одна жінка записала у своєму щоденнику враження від того, що вона побачила з вікна поїзда: «Ми їдемо через безкінечний простір; просто величезна рівнина, на якій тільки іноді трапляються людські поселення. Незмінно бачимо убогі глиняні хати з солом’яними дахами і маленькими віконцями, брудні й похилені, без парканів і дерев…»[1559]

Після прибуття становище зазвичай погіршувалося. Багато засланців були юристами, лікарями, крамарями і торговцями, вони звикли жити у великих і малих містах у порівняно комфортних умовах. На новому місці умови були зовсім іншими. В одному архівному документі, датованому груднем 1941 року, засланці з «нових» західних територій, що живуть у переповнених бараках, описуються так: «Будівлі брудні, що відбивається у високих показниках захворюваності і смертності, особливо дитячої… більшість поселенців не мають теплого одягу і не звикли до холодної зими»[1560].

У наступні місяці й роки страждання тільки посилювалися, про що свідчить одна незвичайна збірка документів. Після війни тодішній польський уряд у вигнанні зібрав ряд дитячих «мемуарів» про депортацію. Вони краще за будь-яку розповідь дорослих відображають і культурний шок, і фізичні тяготи, які довелося переживати депортованим. Хлопчик-поляк, якому в момент його «арешту» було 13 років, згадував про кілька місяців заслання так:

«Їсти було нічого. Люди їли кропиву і від того пухли та йшли на той світ. Нас примусили ходити до російської школи, бо тим, хто не ходив до школи, не давали хліба. Нас навчали не молитися Богу, бо Бога немає, а коли уроки закінчилися, а ми всі встали і почали молитися, то комендант поселення замкнув мене в тюрмі»[1561].

Інші дитячі спогади відображають психологічну травму їхніх батьків. «Мама хотіла вбити себе і нас, щоб ми не жили в таких муках, але коли я сказав, що хочу побачити тата і що хочу повернутися до Польщі, вона стала веселіша», — писав інший хлопчик, якому в момент арешту було вісім років[1562]. Але не в усіх матерів настрій підіймався. Ще одна дитина, якій у момент депортації було 14 років, описує спробу матері накласти на себе руки:

«Мама зайшла у барак, взяла мотузку, трохи хліба і пішла до лісу. Я пішов за нею, але вона вдарила мене мотузкою і пішла геть. Через кілька годин маму знайшли на ялині, навколо шиї у неї була обмотана мотузка. Під деревом стояли якісь дівчата, мама думала, що то мої сестри, і хотіла їм щось сказати, але ті дівчата підняли шум і покликали начальника, який на поясі носив сокиру. І він зрубав ту ялину… Мама, вже не в собі, схопила сокиру і вдарила начальника в спину, а він упав на землю…

Наступного дня маму забрали в тюрму за 300 кілометрів від мене. Я розумів, що треба ходити на роботу і рубати ліс. Я мав коня, який падав разом зі мною. Я рубав ліс місяць, а потім захворів і не міг працювати. Начальник сказав роздавальнику, щоб не давав нам хліба, але той мав розуміння до дітей і давав нам хліб потайки… скоро мама повернулася з тюрми з обмороженими ногами і зморшками на обличчі…»[1563]

Та й виживали не всі матері, про що розповідає ще одна дитина:

«Ми прийшли в селище, і на другий день нас потягли на роботу з ранку до ночі. Коли через 15 днів прийшов день зарплати, то найбільше це було 10 рублів, їх не вистачало навіть на два дні на хліб. Люди вмирали з голоду. Їли мертвих коней. Ось так моя мама працювала і застудилася, тому що не мала теплого одягу, у неї було запалення легенів — 5 місяців, вона захворіла 3 грудня. А 3 квітня вона пішла до лікарні. У лікарні її не лікували зовсім, якби вона не пішла до лікарні, то, може, ще була б жива, вона прийшла до бараку у селищі і там померла, їсти не було чого, і вона померла з голоду 30 квітня 1941 року. Моя мама вмирала, а ми з сестрою були вдома. Тата не було, він був на роботі, мама померла, коли тато прийшов з роботи, тоді мама померла, то моя мама померла від голоду. А тоді настала амністія, і ми поїхали з того пекла»[1564].

Бруно Беттлгайм, коментуючи цю збірку, незвичайну з точки зору кількості історій та їх змісту, намагається характеризувати їхній особливий розпач:

«Оскільки писалися вони невдовзі після того, як діти опинилися на свободі і в безпеці, то, здається, діти природно мали б говорити про сподівання на повернення свободи, якщо таке сподівання було. Відсутність таких висловлювань вказує на те, що надії вони не мали. Цих дітей позбавили свободи, сильних і нормальних почуттів, примусили придушити в ім’я того, щоб просто пережити ще один день. Дитина, позбавлена будь-якої надії на майбутнє, — це дитина, що живе у пеклі…»[1565]

Не менш жорстокою була доля ще однієї групи засланців, які під час війни пішли тим самим шляхом, що й поляки і прибалти. То були представники радянських народів, яких Сталін або ж від початку війни вважав потенційною п’ятою колоною, або ті, на кого він вказав як на пособників німців пізніше. «П’ятою колоною» були німці Поволжя, народ, чиїх предків запросили до Росії у часи Катерини II (ще одна російська правительниця, яка дуже переймалася заселенням величезних просторів своєї країни), та фіномовна меншина, що населяла радянську Карельську республіку. Попри те що не всі поволзькі німці навіть уміли розмовляти німецькою, а карельські фіни — фінською, вони жили окремо і мали відмінні від сусідів-росіян звичаї. В умовах війни з Фінляндією і Німеччиною цього виявилося достатньо для того, щоб на них впали підозри. Після заплутаних навіть за радянськими стандартами міркувань усіх поволзьких німців було у вересні 1941 року засуджено як «прихованих ворогів»:

«За інформацією, яка заслуговує на довіру, отриманою військовою владою, серед німецького населення, що мешкає у районі Поволжя, є тисячі і десятки тисяч диверсантів і шпигунів, готових по сигналу з Німеччини до вчинення саботажу в області, населеній поволзькими німцями… [Разом з тим,] жоден німець поволзького району не повідомив радянському керівництву про наявність такої великої кількості диверсантів і шпигунів серед поволзьких німців; отже, німецьке населення Поволжя у своєму середовищі переховує ворогів радянського народу і Радянської влади»[1566].

Радянське керівництво мало «інформацію, яка заслуговує на довіру», про тисячі шпигунів, але про жодного шпигуна не повідомлялося. Отже, у переховуванні ворога винні всі.

До «пособників» було зараховано і кілька малих кавказьких народів — карачаївців, балкарців, чеченців та інгушів — а також кримських татар і калмиків та деякі інші національні меншини: турків-месхетинців, курдів і вірмен-амшенців та навіть ще менші групи греків, болгар і вірменів[1567]. З цих народів тільки депортації чеченців і татар за життя Сталіна відкрито визнавалися. Про їх примусове переселення, яке насправді відбувалося 1944 року, в газеті «Известия» повідомлялося як про подію червня 1946 року:

«Під час Великої Вітчизняної війни, коли народи СРСР героїчно захищали честь і незалежність Батьківщини у боротьбі проти німецько-фашистських загарбників, багато чеченців і кримських татар, підбурюваних німецькими агентами, добровільно приєдналися до організованих німцями загонів… У зв’язку з цим чеченців і кримських татар було переселено в інші райони СРСР»[1568].

Насправді доказів масового пособництва чеченців і кримських татар не існує, хоча німці активно вербували чеченців і татар, тоді як серед росіян така робота не велася. Німецькі війська були зупинені на західній околиці столиці Чечні Грозного, і лінію фронту перейшло не більше кількох сотень чеченців[1569]. В одному з тогочасних документів НКВД йдеться про наявність у республіці 335 «бандитів»[1570]. Аналогічно, хоча німці й окупували Крим, залучали кримських татар до служби окупаційному режимові і забирали татар до своїх збройних сил — так само, як забирали французів і голландців, — немає доказів того, що татари співробітничали з окупантами у більшій чи меншій мірі, ніж представники інших народів окупованої частини СРСР (чи Європи), або що татари брали участь у винищенні кримських євреїв. Один історик відзначає, що насправді проти німців у радянській армії воювало більше кримських татар, ніж проти радянської армії у німецькій[1571].

Справжньою метою Сталіна, принаймні у депортації кавказців і татар, ймовірно, була не помста за пособництво ворогу. Видається, що він скористався війною як слушною нагодою виправдати давно плановані етнічні чистки. Царі мріяли про звільнення Криму від татар з того часу, як Катерина II приєднала півострів до Російської імперії. Чеченці теж завдавали царям турбот, які стали ще більшими за радянської влади. У Чечні відбулося кілька антиросійських і антирадянських повстань, у тому числі після революції, після колективізації 1929 року. Ще одне повстання відбулося перед самою війною, 1940 року. Судячи з усього, Сталін просто хотів позбутися цього неспокійного, глибоко антирадянського народу[1572].

Як і депортація з Польщі, переселення поволзьких німців, кавказьких народів та кримських татар мали дуже великі масштаби. На кінець війни було депортовано 1,2 мільйона радянських німців, 90 тисяч калмиків, 70 тисяч карачаївців, 390 тисяч чеченців, 90 тисяч інгушів, 40 тисяч балкар і 180 тисяч кримських татар, а також 9 тисяч фінів та представників інших народів[1573].

Незважаючи на такі кількості, депортації проводилися з дивовижною швидкістю, що перевищувала навіть темпи депортації з Польщі і країн Прибалтики. Можливо, це було зумовлено набуттям НКВД великого досвіду в цих справах: уже не було сумнівів щодо того, кому і що дозволяти брати з собою, кого слід арештовувати і якими мають бути формальні процедури. У травні 1944 року 31 тисяча співробітників НКВД, солдатів і таємних агентів за три дні здійснили депортації 200 тисяч татар з використанням 100 легкових («віллісів») і 250 вантажних автомобілів та 76 поїздів. Заздалегідь підготовленими спеціальними наказами регламентувалася кількість речей, які могла брати з собою кожна родина. При тому, що на збори давалося 15–20 хвилин, більшість не могла взяти і половини дозволеного. Значну більшість татар завантажили на поїзди і відправили в Узбекистан — чоловіків, жінок, дітей, старих. Від 6 до 8 тисяч людей померло по дорозі[1574].