Розділ «ЧАСТИНА III ЗЛІТ І ПАДІННЯ ТАБІРНО-ПРОМИСЛОВОГО КОМПЛЕКСУ 1940–1986»

Масові вбивства відбувалися в усіх прикордонних районах. На початку радянського відступу НКВД залишило близько 21 тисячі в’язнів і звільнило ще близько семи тисяч. Проте під час фінального вибуху насильства відступаючі війська НКВД і Червоної армії вбили близько 10 тисяч осіб у багатьох десятках польських і прибалтійських міст і сіл, зокрема у Вільно (Вільнюсі), Дрогобичі й Пінську[1533]. Їх розстрілювали у камерах, у тюремних дворах, в сусідніх лісах. Відступаючи, війська НКВД також палили будинки і вбивали місцевих мешканців, іноді господарів будинків, у яких раніше розміщувалися[1534].

Далі від кордону, маючи більше часу на підготовку, керівництво ГУЛАГу намагалося організовувати евакуацію. Через три роки у своїй довгій і помпезній доповіді тодішній головний начальник ГУЛАГу Віктор Насєдкін називав евакуацію «планомірною». Її плани, за словами Насєдкіна, «розроблялися ГУЛАГом і були скоординованими з евакуацією промисловості», хоча «у зв’язку з добре відомими транспортними негараздами значна кількість в’язнів евакуювалася пішки»[1535].

Насправді жодних планів не було, а евакуація проводилася у панічному поспіху, часто під розриви німецьких бомб. Під «добре відомими транспортними негараздами» слід розуміти, що люди на смерть задихалися у переповнених залізничних вагонах, а самі ці вагони нищили ворожі бомби. В’язень-поляк Януш Пушиньський, арештований і депортований 19 червня, втік із заповненого в’язнями палаючого вагона разом з матір’ю і рідними:

«Якось пролунав сильний вибух, і поїзд зупинився. Люди почали вискакувати з вагонів… Я побачив, по поїзд стоїть у глибокому яру. Думав, що ніколи звідти не виберуся. Над головою пронизливо гули літаки, ноги здавалися ватяними. Мені вдалося якось видряпатися звідти, і я відбіг лісом метрів 200–250 від колії. Тоді я оглянувся назад і побачив на відкритому місці цілі юрби людей. Тут налетіла наступна група літаків, що почала стріляти по цьому натовпу…»[1536]

Бомби також влучили і в поїзд, на якому перевозили в’язнів з Коломийської тюрми; дехто загинув, проте приблизно трьом сотням це дозволило втекти. Конвойні спіймали близько 150 осіб, але потім знову відпустили. Як пояснювали вони самі, їм нічим було годувати і ніде тримати в’язнів. Усі тюрми цього району було евакуйовано[1537].

Однак пережити авіаналіт у тюремному поїзді довелося небагатьом — хоча б тому, що в’язнів рідко коли взагалі брали на евакуаційні поїзди. На поїзді, що їхав з одного табору, було стільки родичів і вантажу охоронців і адміністрації, що для в’язнів просто не вистачило місця[1538]. Всюди промислове устаткування мало більший пріоритет, ніж люди, що зумовлювалося як практичними, так і пропагандистськими міркуваннями. Розгромлене на заході, радянське керівництво обіцяло відбудуватися за Уралом[1539]. Внаслідок цього «значна кількість» в’язнів — насправді величезна їх більшість, — як сказав Насєдкін, «евакуювалися пішки». Розповіді про те, як їх безкінечно гнали, неминуче викликають у пам’яті вимушені переходи в’язнів нацистських концентраційних таборів чотирма роками пізніше: «Ми не маємо транспорту, — в одному випадку казав охоронець перед ешелоном ув’язнених під вибухи бомб. — Ті, хто можуть іти, йтимуть. Протестуйте, не протестуйте, йтимуть усі. Ті, хто не можуть іти, будуть розстріляні. Німцям нікого не залишимо… свою долю вирішувати вам самим»[1540].

І вони йшли — хоча багато кому до кінця дійти не довелося. Швидке просування німецьких військ змушувало НКВД нервувати, а коли НКВД нервувало, воно починало стріляти. 2 липня 954 в’язні з Чортківської тюрми у Західній Україні почали перехід на схід. По дорозі співробітник, який пізніше склав звіт, впізнав у 123 з них українських націоналістів, яких було розстріляно за «спробу бунту і втечі». Після більш як двох тижнів походу, коли до німецьких військ залишалося 15 чи 20 кілометрів, він застрелив тих, хто ще залишався живим[1541].

Іноді тим, кого не вбили, було не краще. Насєдкін писав, що «апарат ГУЛАГу в прифронтових районах був мобілізований на забезпечення того, щоб евакуаційні ешелони й етапи в’язнів мали належне медико-санітарне обслуговування і харчування»[1542]. А ось як згадує свою евакуацію з Кіровоградської тюрми ув’язнена-полячка М. Штейнберг, яку 1941 року було вдруге арештовано:

«Все заливало сліпуче сонячне сяйво. Опівдні воно ставало нестерпним. То була Україна, серпень місяць. Кожного дня близько 35 градусів. Ішла величезна кількість людей, а над цим натовпом висіла мутна хмара куряви. Дихати було нічим, дихати було неможливо…

У кожного в руках був вузол. У мене теж був. Я взяла з собою навіть пальто, бо в тюрмі вижити без пальта важко. Подушку, ковдру, покривало — все. У більшості тюрем не було ліжок, матраців, білизни. Але коли ми пройшли 30 кілометрів по спеці, я тихо поклала вузол при дорозі. Я знала, що не зможу його нести. Переважна більшість жінок зробили те саме. Ті, хто не залишив вузли після перших 30 кілометрів, залишили їх через 150. У кінці їх уже ні в кого не було. Ще через 15 кілометрів я зняла взуття і теж його кинула…

Коли пройшли Аджамку, я тягла за собою 30 кілометрів мою співкамерницю Соколовську. Це була стара жінка, більш як 70 років, зовсім сива… іти їй було дуже тяжко. Схилившись на мене, вона все говорила про свого 15-річного онука, з яким жила. Останнім страхом Соколовської був страх, що його теж арештували. Мені було тяжко її тягти, я сама почала спотикатися. Вона сказала, щоб я "трохи відпочила, а вона піде сама". Через півтора кілометра вона впала. Ми були останні у конвої. Коли я відчула, що вона за мною не йде, я повернулася назад, щоб її підняти — і побачила, як її вбивають. Вони закололи її багнетом. У спину. Вона навіть не бачила, що відбувається. Було ясно, що вони знають, як колоти. Вона навіть не поворухнулася. Пізніше я зрозуміла, що то була легка смерть, легша, ніж у інших. Вона не бачила багнета. Вона не мала часу лякатися…»[1543]

Всього НКВД евакуювало 750 тисяч в’язнів з 27 таборів і 210 трудових колоній[1544]. Ще 140 тисяч були евакуйовані з тюрем і поміщені у нові тюрми на сході[1545]. Значна частина цих в’язнів — хоча ми все ще не маємо точних даних — до нових місць ув’язнення не дісталися.

Розділ 20

«ЧУЖІ»

Ивы всюду ивы…

В инее как ты красива, алма-атинская ива.

Но если тебя забуду, сухая ива с улицы Розбрат,

Рука моя пусть отсохнет!

Горы всюду горы…

Тянь-Шань предо мною плывет лиловый