Розділ «ЧАСТИНА III ЗЛІТ І ПАДІННЯ ТАБІРНО-ПРОМИСЛОВОГО КОМПЛЕКСУ 1940–1986»

Пена из света, камень из красок, блекнет и тает —

но если тебя забуду, вершина Татр далеких,

Белый Поток, где с сыном о плаваньях мы мечтали,

а нас провожал улыбкой наш добрый домашний ангел, —

Пусть превращусь я в тянь-шаньский камень!..

Если Тебя я забуду…

Если я Вас забуду…

Александр Ват. Ивы в Алма-Ате. 1942.[1546]

У таборах ГУЛАГу від самого заснування системи утримувалося доволі багато в’язнів-іноземців. Переважно це були західні комуністи і члени Комінтерну, хоча також тут були й англійські і французькі дружини радянських громадян та ексцентричні бізнесмени, які приїздили до Радянського Союзу. До них ставилися як до дивовиж, до цікавих екземплярів, проте їхні комуністичні переконання та досвід радянського життя допомагали їм уживатися з іншими в’язнями. Лев Разгон пише:

«Всі вони були своїми, тому що або народилися і виросли тут, або ж приїхали і жили у нашій країні зі своєї власної волі. Навіть у тому разі, коли вони дуже погано говорили російською, а то і взагалі не говорили, — вони були своїми. І в табірному казані вони дуже швидко розчинялися і переставали здаватися чужорідними. Ті з них, хто вижив у перші рік-два табірного життя, виділялися серед нас, "своїх", хіба що поганою мовою»[1547].

Зовсім іншими були іноземці, що з’явилися після 1939 року. Без жодного попередження НКВД виривало цих нових в’язнів — поляків, прибалтів, українців, білорусів і молдаван — з їхніх буржуазних або селянських світів після радянського вторгнення у багатонаціональні Східну Польщу, Бессарабію і держави Прибалтики, а потім у великих кількостях відправляло їх у табори та на заслання. На відміну від «наших» іноземців Разгон називає їх «чужими». На Далеку Північ Росії «їх принесло рікою подій, вони тікали від пожежі, не думаючи, куди потраплять», їх можна було миттєво впізнати за якістю їхніх речей: «Про їх прибуття до Устьвимлагу, ще до їхньої появи на Першому лагпункті, сигналізувала поява екзотичного одягу у блатних: молдаванських кошлатих високих шапок і кольорових поясів, буковинських розшитих хутряних безрукавок, модних піджаків у талію з високо піднятими плечами»[1548].

На окупованих територіях арешти почалися відразу після радянського захоплення Східної Польщі у вересні 1939 року; тривали вони і після вторгнення на території Румунії і прибалтійських держав. Цілями НКВД була як безпека — вони прагнули запобігти повстанням і появі п’ятої колони, так і совєтизація. І тому головною їхньою мішенню стали люди, що найімовірніше могли чинити опір радянському режиму. До їх числа входили не тільки представники колишньої польської влади, а також і підприємці та торговці, поети і письменники, заможні селяни і власники землі — будь-хто, чий арешт здавався корисним у посиленні психологічного удару по мешканцях Східної Польщі[1549]. Ціллю НКВД також були біженці з окупованої Німеччиною Західної Польщі, а серед них — тисячі євреїв, які тікали від Гітлера.

Пізніше критерії арештів стали точнішими — принаймні такими точними, як були найточніші з радянських критеріїв арешту. В одному документі від травня 1941 року щодо усунення «соціально ворожих» елементів з країн Прибалтики, окупованої частини Румунії і окупованої частини Польщі, серед іншого, вимагалося арештовувати «активних членів контрреволюційних організацій» — тобто політичних партій; колишніх співробітників поліції і пенітенціарної системи; провідних капіталістів і буржуа; колишніх офіцерів; членів родин усіх вищезгаданих; будь-кого, хто прибув з території Німеччини; біженців з «колишньої Польщі»; а також злодіїв і проституток[1550].

Інші вказівки, видані новим керівництвом окупованої Литви у листопаді 1940 року, вимагали включення до списків депортованих разом з усіма вищезгаданими: «осіб, які часто подорожують за кордон, ведуть листування з іноземцями чи мають зв’язки з представниками іноземних держав; есперантистів; філателістів; співробітників Червоного Хреста; біженців; контрабандистів; виключених з лав Комуністичної партії; священиків і активних членів релігійних громад; знать, землевласників, багатих торговців, банкірів, промисловців, власників готелів і ресторанів»[1551].

Усі, хто порушував радянські закони, включно із законами, якими заборонялася спекуляція — будь-яка форма торгівлі, — могли бути арештованими, як і всі ті, хто робив спроби перетнути радянський кордон, щоб утекти в Угорщину або Румунію.

Через масштаби арештів радянська окупаційна влада невдовзі перестала дотримуватися навіть видимості законності. Дуже небагато схоплених НКВД на нових західних територіях поставали перед судом і отримували судові вироки. Замість них застосовувалася відроджена війною «адміністративна депортація» — та сама процедура царських часів, яку раніше використовували проти куркулів. Кучерявий вираз «адміністративна депортація» насправді означає просту процедуру. Солдати НКВД або конвойні заходили до помешкання і казали тим, хто у ньому жив, що їх забирають. Іноді на збори давався день, іноді кілька хвилин. Тоді приїжджала вантажна машина, забирала людей на залізничну станцію, і їх вивозили. Не було ні арешту, ні суду, ні жодних формальностей взагалі.

Таким чином було депортовано величезну кількість людей. За оцінкою історика Олександра Гур’янова, на території Східної Польщі було арештовано і відправлено в табори 108 тисяч осіб, ще 320 тисяч відправлено у заслання — іноді це були поселення, засновані куркулями, — на Далеку Північ і в Казахстан[1552]. До цього слід додати 96 тисяч арештованих і 160 тисяч депортованих у країнах Прибалтики та ще 36 тисяч молдаван[1553]. Війна і депортації справили руйнівний вплив на демографічну ситуацію у прибалтійських країнах: з 1939 по 1945 рік населення Естонії скоротилося на 25%[1554].

Історія цих депортацій, як і історія виселення куркулів, виходить за межі історії самого ГУЛАГу, і, як уже відзначалося, вповні цього масового переміщення цілих родин відобразити в рамках цієї книжки неможливо. Проте вона не є і цілковито відмінною. Чому НКВД відправляло одного жити на засланні, а іншого арештовувало і відправляло в табори, часто зрозуміти важко, оскільки минуле арештантів і висланих часто було однаковим. Іноді якщо чоловіка відправляли в табори, то дружину з дітьми — на заслання. Або якщо сина арештовували, то його батьків депортували. Деякі арештовані відбували свої вироки в таборах, а після того мусили жити на засланні, іноді разом із депортованими раніше членами своєї сім’ї.

Крім каральних функцій, депортації чудово відповідали великому плану Сталіна заселити північні райони Росії. Як і табори, поселення висланих навмисно розташовувалися у віддалених місцевостях, і здавалося, що вони будуть тут завжди. Співробітники НКВД недвозначно говорили багатьом депортованим, що вони ніколи не повернуться додому; перед посадкою в поїзди перед депортованими навіть виголошувалися промови, в яких їх вітали як «нових громадян», що їдуть на постійне місце проживання до Радянського Союзу[1555]. У селищах висланих місцеві начальники часто нагадували новоприбулим, що Польща, поділена між Радянським Союзом і Німеччиною, ніколи більше не існуватиме. Один учитель-росіянин говорив своїй учениці-полячці, що відродження Польщі так само ймовірне, як те, «що у тебе на долонях волосся виросте»[1556]. Тим часом у містах і селах, які залишили депортовані, нова радянська влада конфісковувала і перерозподіляла майно висланих. Їхні будинки перетворювалися на громадські установи — школи, лікарні, пологові будинки, а домашні речі (які не вкрали сусіди чи НКВД) від давалися дитячим будинкам і дитсадкам[1557].

Депортовані зазнавали таких самих, як і їх відправлені до таборів земляки, страждань — коли не більших. У таборах принаймні були пайки і спальні місця. Засланці часто не мали ні того, ні іншого. Влада часто відправляла їх у глухі ліси чи маленькі села — у Північній Росії, Казахстані, Середній Азії, — і залишала там самим добувати собі харчі, іноді без жодних засобів для цього. Під час першої хвилі депортацій охоронці багатьом забороняли брати будь-що з собою — жодного кухонного начиння, одягу, інструментів. Тільки у листопаді 1940 року адміністративний орган воєнізованої охорони на своєму засіданні переглянув це рішення: навіть радянська влада зрозуміла, що депортування людей без речей призводить до високих показників смертності; солдатам, які здійснювали депортації, була дана вказівка казати депортованим брати з собою, як уже зазначалося вище, теплого одягу на три роки[1558].