Розділ «ЧАСТИНА III ЗЛІТ І ПАДІННЯ ТАБІРНО-ПРОМИСЛОВОГО КОМПЛЕКСУ 1940–1986»

«Раптом перестала грати музика, і ми почули голос Молотова, який говорив про "підступний напад" нацистів на Радянський Союз. Він сказав буквально кілька слів, і передача припинилася. У бараку було близько сотні людей, але можна було почути, як упала голка: всі дивилися один на одного. Василевий сусід сказав: "Тепер нам кінець"»[1510].

Політичні в’язні, які звиклися з думкою, що будь-яка велика політична подія означає для них щось погане, прислухалися до новин про війну з особливим страхом. І справедливо: «вороги народу» — яких тепер розглядали як потенційну п’яту колону, — в деяких випадках відразу ж ставали об’єктом посилених репресій. Декого — кількість досі невідома — було страчено. Штайнер пише, що на другий день війни скоротили пайки: «зовсім перестали давати цукор, наполовину скоротили навіть мило». На третій день війни всіх в’язнів-іноземців зібрали в одному місці. Штайнера як громадянина Австрії знову арештували і перевели з табору в тюрму. Табірний прокурор відкрив повторне слідство у його справі.

Те саме відбувалося і в усій системі таборів. В Устьвимлагу у перші дні війни начальство повністю заборонило листування, посилки і газети; також у таборі познімали гучномовці[1511]. Колимські начальники скасували право політичних в’язнів на листування та читання газет і теж припинили транслювання радіопрограм. Всюди посилилися обшуки, ранішні переклички стали довшими. Начальники лагпунктів для в’язнів німецького походження влаштували спеціальні бараки посиленого режиму. «А ну, хто на БЕРГИ, на БУРГИ, на ШТЕЙНИ всякі, — вліво давай! Які там взагалі різні Гін-ден-бур-ги чи Діт-ген-штейни…» — вигукував охоронець; він показав, щоб Євгенія Гінзбург ішла до них теж. Їй вдалося пробитися в обліково-розподільну частину і переконати інспекторку підняти дані щодо її національності та громадянства: «Вперше у світовій історії виявилося вигідним бути єврейкою»[1512].

Адміністрація Карлагу перевела всіх в’язнів-фінів і німців з деревообробної фабрики на лісоповал. Один в’язень з Америки, фін за національністю, згадує, що «через п’ять днів фабрика зупинилися, бо тільки фіни і німці знали, що і як потрібно робити… Не чекаючи дозволу з Москви, нас забрали назад на фабрику»[1513].

Найдраматичніше відбився на в’язнях відповідних категорій ще один наказ — виданий теж 22 червня 1941 року, — що забороняв усім в’язням, засудженим за «зраду Батьківщини, шпигунство, тероризм, диверсії, троцькізм, правий ухил і бандитизм» (іншими словами, усім політичним), залишати табори. В’язні називали цей наказ «додатковим терміном», хоча насправді він являв собою адміністративне розпорядження, а не судовий вирок. За офіційними даними, відразу ж під його дію потрапило 17 тисяч в’язнів. Пізніше до них додалися інші[1514]. Зазвичай не робилося жодних попереджень: у день, коли мало відбуватися звільнення, ті, хто підпадав під наказ, просто отримували документ, яким їм наказувалося залишатися за колючим дротом «на період війни»[1515]. Багато хто вважав, що насправді це означає — назавжди. «Тільки тоді стала зрозумілою уся трагічність мого становища», — згадував один в’язень[1516].

Ця трагедія більше, ніж на інших, позначилася на жінках з дітьми. Одна ув’язнена-полячка згадувала про жінку, яку примусили залишити своє немовля в яслах поза табором. Вона ні про що не могла думати, крім того, як забрати дитину назад. Потім, коли настав день звільнення, їй сказали, що її не відпускають, бо йде війна: «Вона відштовхнула роботу, впала на стіл і завила, як дикий звір»[1517].

Ольга Адамова-Сліозберг теж розповідає історію жінки, Наді Федорович, яку мали звільнити 25 червня 1941 року. Її син, що жив у далеких родичів, які прагнули його позбутися, чекав на неї. Вона писала йому, просила потерпіти. Коли вона дізналася, що її не відпустять, написала знову. Відповіді не було:

«Раптом взимку 1942 року отримує листа від незнайомого чоловіка, який підібрав Борю на полустанку десь біля Іркутська, із тяжким запаленням легенів, взяв до себе і виходив. Він докоряв Наді, що вона, звільнившись, забула про сина, що вона погана мати, мабуть, заміж вийшла і живе собі поживає, у той час як її 14-річний хлопчик, проїхавши зайцем з-під Рязані до Іркутська, помирає з голоду».

Надя хотіла зв’язатися з тим чоловіком, але марно: цензори більше не пропускали листів політичних в’язнів, особливо листів зі згадуваннями про невизначену тривалість їх термінів ув’язнення. Пізніше Надя почула, що її син пішов у банду. 1947 року він з п’ятирічним терміном об’явився на Колимі[1518].

Для всіх табірників з розгортанням війни життя ставало суворішим. Новими законами було запроваджено довший робочий день. Відмова працювати тепер була вже не просто незаконною, вона стала зрадою. У січні 1941 року тодішній керівник ГУЛАГу Василь Чернишов розіслав начальникам усіх таборів і колоній листа, в якому йшлося про долю 26 в’язнів. Їх судили, визнали винними у відмові від роботи і дали п’яти особам ще по десять років таборів. Решті присудили страту. Чернишов без зайвої риторики наказував своїм підлеглим «повідомити в’язнів усіх таборів і виправно-трудових колоній» про ці вироки[1519].

Звістка поширилася дуже швидко. Усі в’язні, як пише Густав Герлінг, добре знали, що «до найтяжчих злочинів, які можливо було вчинити у таборі після 22 червня 1941 року, належали поширення поразницьких настроїв і відмова від виходу на роботу, яка в рамках надзвичайного оборонного законодавства розцінювалася як саботаж оборони країни»[1520].

Усі ці заходи у поєднанні зі значним браком харчів мали жахливі наслідки. Хоча масові страти не набули таких масштабів, як у 1937 і 1938 роках, смертність серед в’язнів у 1942 і 1943 роках сягла найвищого рівня за всю історію ГУЛАГу. За даними офіційної статистики, які майже напевно є заниженими, 1942 року померло 352 560 осіб — чверть від загальної кількості. Одна п’ята загинула 1943 року — 267 826 осіб[1521]. Кількість хворих в’язнів, за офіційними даними, 1943 року становила 22%, а 1944-го — 18%; справжні цифри, ймовірно, були набагато більшими, оскільки у таборах лютували епідемії тифу, дизентерії та інших інфекційних хвороб[1522].

На січень 1943 року становище стало таким загрозливим, що радянський уряд створив для ГУЛАГу спеціальний продуктовий «фонд»: можливо, в’язні були «ворогами», однак вони також були необхідні для військового виробництва. Становище з продуктами поліпшилося, коли Радянський Союз почав перемагати у війні, та навіть з додатковими пайками харчові норми кінця війни передбачали менше калорій, ніж норми кінця 1930-х років[1523]. Загалом у роки війни у таборах і колоніях ГУЛАГу померли понад два мільйони людей; сюди не входять померлі, що перебували у засланні чи інших формах ув’язнення. Понад 10 тисяч осіб за наказами табірних прокуратур було розстріляно за зраду і саботаж[1524].

Для того щоб пояснити, в якій обстановці відбувалися ці зміни, слід сказати, що вільне населення Радянського Союзу під час війни теж зазнало страждань, а суворіші режим і розпорядок були запроваджені також і на цивільних підприємствах. Ще 1940 року, коли Радянський Союз ввів війська у Польщу і країни Прибалтики, Верховна Рада запровадила восьмигодинний робочий день і семиденний робочий тиждень для всіх підприємств і установ. Було ухвалено навіть ще суворіше рішення: заборонити працівникам залишати свої робочі місця. Залишення робочого місця стало злочином, що карався табірним терміном. Також злочином стало виробництво продукції «низької якості» («саботаж»), а інші злочини почали тягти за собою суворіші покарання. Працівники, які виносили з місць роботи запасні частини, інструменти, папір чи письмове приладдя, могли отримати рік таборів — або більше[1525].

Поза таборами люди потерпали від голоду так само, як і в таборах. Під час блокади німецькими військами Ленінграда хлібний пайок там становив всього 125 грамів на день, що було недостатнім навіть для того, щоб просто вижити; не було палива для обігрівання помешкань, що перетворювало північну зиму на тортури. Люди ловили птахів і пацюків, крали продукти в умираючих дітей, їли трупи і вбивали, щоб заволодіти продуктовими картками. Одна з уцілілих згадує: «У власних квартирах люди билися за життя, як полярники на краю загибелі»[1526].

Голодував не один Ленінград. У документах НКВД за квітень 1945 року йдеться про голод по всій Середній Азії, у Монголії і Татарській АРСР. Найбільше потерпали родини фронтовиків, що залишилися без годувальників. Голодомор повернувся в Україну: 1947 року повідомлялося про випадки канібалізму[1527]. У Радянському Союзі стверджувалося, що загалом під час війни країна втратила 20 мільйонів своїх громадян. У період 1941–1945 років братські могили з’являлися в СРСР не тільки у ГУЛАГу.

Відразу після оголошення війни прийшли не тільки суворіші правила і режим, а й хаос. Німецьке вторгнення просувалося вражаючими темпами. За перші чотири тижні операції «Барбаросса» було знищено майже всі з 319 радянських військових підрозділів, що вступили у бій[1528]. Восени нацистські війська вже заволоділи Києвом, обложили Ленінград і, здавалося, ось-ось займуть і саму Москву.

Перші дні війни приголомшили західні форпости ГУЛАГу. Керівництво зачинило бараки, що ще залишалися на Соловецьких островах 1939 року, і перевело всіх в’язнів у тюрми на материку: на їхню думку, табір був розташований надто близько до фінського кордону[1529]. (Після евакуації і фінської окупації архіви табору зникли. Ймовірно, вони були знищені за стандартними процедурами, проте існують чутки, які ніколи не підтверджувалися, що всі документи захопили фінські війська і вони досі зберігаються у таємному урядовому сховищі в Гельсінкі.)[1530] Центральна влада також віддала у липні 1941 року наказ про евакуацію Белбалтлагу, який обслуговував Біломорський канал; однак коней і худобу при цьому наказувалося віддати на потреби Червоної армії. Немає документів щодо того, чи вдалося військовим якось ними скористатися до того, як ці території захопили німецькі війська[1531].

Повсюди співробітників НКВД охопила паніка; панічні настрої були особливо сильними на нещодавно окупованих Радянським Союзом територіях Східної Польщі і країн Прибалтики, тюрми яких були переповнені політичними в’язнями. НКВД не мало часу для їх евакуації, проте не могло воно і залишати цих «анти-радянських терористів» у руках німців. 22 червня 1941 року, у день початку війни, НКВД почало розстрілювати в’язнів тюрем у Львові (українському місті поблизу радянсько-німецького кордону). Однак під час проведення цієї операції у місті спалахнуло українське повстання, яке змусило НКВД залишити тюрми. Частина осмілілих від несподіваного зникнення охоронців і звуків артилерійської канонади в’язнів тюрми «Бригідки» у центрі Львова вийшли назовні. Інші йти відмовилися, побоюючись, що за воротами охоронці, які тільки і чекають такої нагоди, щоб їх убити.

Ті, хто залишилися в тюрмі, заплатили за свою помилку дорогу ціну. 25 червня підсилені прикордонниками війська НКВД повернулися до «Бригідок», звільнили «звичайних» кримінальних в’язнів і розстріляли з кулеметів у підвалі тих політичних, що залишилися. Звуки розстрілу потонули у вуличному шумі. Схожою була доля в’язнів інших міських тюрем. Усього НКВД у Львові вбило близько 4 тисяч в’язнів; тіла кидали у братські могили, які за браком часу покривалися лише тонким шаром піску[1532].