Розділ «ЧАСТИНА III ЗЛІТ І ПАДІННЯ ТАБІРНО-ПРОМИСЛОВОГО КОМПЛЕКСУ 1940–1986»

Боротьба політичних за виживання і війна між злодіями були визначальними рисами табірного життя повоєнної епохи. Хоча конфлікти між кримінальними групами відбувалися й раніше, вони не відзначалися такою озлобленістю, не були так очевидно і відверто спровокованими: низка таких битв вибухнули одночасно по всьому ГУЛАГу 1948 року, що не залишає сумнівів щодо ролі у них керівництва[1716]. Дуже і дуже багато авторів спогадів пишуть про цю боротьбу, хоча, знову ж таки, більшість тих, хто пише про ці події, не брали у них безпосередньої участі. Вони були наляканими спостерігачами й іноді жертвами. «Ворожнеча між суками і злодіями була смертельна», — пише Анатолій Жигулін:

«Злодії, що потрапляли на сучий лагпункт, якщо їм не вдавалося відразу ж після приходу етапу сховатися в БУРі [барак посиленого режиму], часто опинялися перед дилемою: померти чи стати суками — зсучитися. І навпаки, у разі приходу великого злодійського етапу суки ховалися у БУРах, влада змінювалася, лагпункт ставав злодійським… При таких змінах влади… часто траплялися криваві сутички»[1717].

Один злодій говорив сторонньому в’язневі, що всі суки «вже мертві, їм решта нас винесли вирок, і за першої нагоди блатний його вб’є»[1718]. Ще один в’язень став свідком такої битви:

«Години через півтори злодіїв привели назад і кинули на землю. Їх було не впізнати. Весь їхній добрий одяг порвали і познімали. Натомість їм дали подрані табірні фуфайки, а замість черевиків — онучі. Їх по-звірячому били, багатьом вибили зуби. Один не міг підняти руки: її зламали залізною трубою»[1719].

Леонід Сітко був очевидцем початку особливо жорстокої битви:

«Коридором з криком "Війна! Війна!" пробіг охоронець, від чого всі в’язні, яких було менше, ніж сук, побігли ховатися до штрафного ізолятора. Суки побігли за ними, кількох убили. Тоді охоронці допомогли решті заховатися — вони не хотіли, щоб вбили всіх, а потім наступного дня потайки відправили їх з табору»[1720].

Некримінальні в’язні часом теж брали участь у цих битвах, особливо коли адміністрація надавала більше повноважень сукам. Хоча й «не варто романтизувати злодіїв і їхній закон, як це вони самі робили в житті та своєму фольклорі», Жигулін далі пише:

«Але суки в тюрмах і таборах для простого зека були особливо страшні. Вони вірно служили табірному начальству, працювали нарядчиками, комендантами, буграми (бригадирами), спиногризами (помічниками бригадирів). Вони по-звірячому знущалися над простими роботягами, обдирали їх до крихти, роздягали до нитки. Суки не тільки були стукачами за наказами табірного начальства, вони вбивали кого завгодно. Тяжким було життя ув’язнених на лагпунктах, де влада належала сукам».

Проте в нову повоєнну епоху політичні в’язні не були безсилими перед такою наругою. У таборі, де відбував ув’язнення Жигулін, групі кількох колишніх військових вдалося побити почет ненависного суки — пахана лагпункту, а потім і вбити його самого, прив’язавши до пилорами. Коли решта сук закрилися в своїх бараках, політичні послали їм листа з пропозицією зберегти їм життя, якщо вони покажуть у вікно відрізану голову «заступника» зарізаного на пилорамі. Вони це зробили. «Власне життя виявилося, звичайно, дорожчим за голову ватажка»[1721].

Відкриті бойові дії стали такими нестерпними, що навіть влада зрештою від цього стомилася. 1954 року МВД запропонувало начальникам таборів створити «окремі табори для утримання рецидивістів конкретних категорій», а також убезпечити «утримуваних окремо в’язнів» від загрози з боку інших. Єдиним способом уникнути кровопролиття було «ізолювання ворогуючих груп». Війна почалася через прагнення влади контролювати злодіїв, а припинилася через те, що влада не могла контролювати війну[1722].

На початку 1950-х років господарі ГУЛАГу опинилися у парадоксальному становищі. Вони прагнули приборкати злодіїв-рецидивістів, збільшити продуктивність і забезпечити нормальне функціонування табірних підприємств. Вони прагнули ізолювати контрреволюціонерів — для того, щоб вони не могли справляти згубного впливу на інших в’язнів. Однак, тугіше затягуючи репресивну гайку, вони самі ускладнювали собі завдання. Бунтівні настрої політичних в’язнів і війни між злодіями наближали ще глибшу кризу: зрештою, влада зрозуміла, що табори є марнотратними, корумпованими і, що найгірше, економічно неефективними.

Чи, точніше, це стало зрозумілим для всіх, крім Сталіна. Знову ж таки, маніакальна пристрасть Сталіна до репресій і його переконаність в ефективності економіки, грунтованої на рабській праці, так добре відповідали одна одній, що сучасним коментаторам тяжко сказати, чи то він збільшував кількість арештів, щоб будувати більше таборів, чи будував більше таборів для того, щоб було де тримати більше арештантів[1723]. Протягом 1940-х років Сталін наполягав на наданні МВД ще ширших економічних повноважень: 1952 року, за рік до смерті Сталіна, МВД контролювало 9% капіталовкладень в країні, більше, ніж будь-яке інше міністерство. За п’ятирічним планом на 1951–1954 роки передбачалося зростання цього показника більш як удвічі[1724].

І знову Сталін розпочав реалізацію ряду гігантських будівельних проектів, схожих на ті, які він підтримував у 1930-х роках. На особисту вимогу Сталіна МВД побудувало новий азбестовий завод, це виробництво вимагало високого технічного рівня — саме того, що погано вдавалося ГУЛАГу. Також Сталін особисто відстоював будівництво ще однієї залізничної лінії у полярній тундрі, від Салехарда до Ігарки — це будівництво отримало назву «Дорога смерті»[1725]. Кінець 1940-х років був також ерою каналів — Волго-Донського, Волго-Балтійського і Головного Туркменського — та Сталінградської і Куйбишевської гідроелектростанцій, остання з них є найбільшою в світі. У 1950-х роках МВД також розпочало будівництво тунелю і залізничної лінії до острова Сахалін; на цьому проекті мали працювати десятки тисяч в’язнів[1726].

Цього разу не було Горького, щоб оспівати нові сталінські будови. Навпаки, ці нові проекти багато хто вважав гігантоманією та марнуванням сил і коштів. За життя Сталіна ніхто відкрито не висував щодо них заперечень, однак кілька з них, зокрема і «Дорогу смерті» та сахалінський тунель, було припинено вже через кілька днів після його смерті. Кричуща безглуздість цих величезних затрат робочої сили добре усвідомлювалася, про що свідчать архіви самого ГУЛАГу. Одна з перевірок 1951 року встановила, що ціла 90-кілометрова гілка залізниці на Далекій Півночі, в яку було вкладено великі гроші і яка забрала багато людських життів, жодного разу не використовувалася протягом трьох років. Ще одна вкрай дорога у будівництві залізниця завдовжки 400 кілометрів не використовувалася півтора року[1727].

1953 року ще одна перевірка, проведена за вказівкою Центрального комітету КПРС, виявила, що кошти, що витрачаються на утримання таборів, набагато перевищують будь-яку користь, отримувану від праці ув’язнених. 1952 року держава субсидіювала ГУЛАГ на суму у 2,3 мільярда рублів, що становило понад 16% видатків державного бюджету[1728]. Один російський історик зауважив, що доповідні МВД Сталіну щодо розширення системи таборів часто починалися словами «Згідно з Вашими побажаннями…», наче підкреслюючи легке заперечення авторів[1729].

Московське начальство ГУЛАГу також добре знало про поширення невдоволення і неспокою у таборах. 1951 року масові відмови виходити на роботу як з боку кримінальних, так і політичних в’язнів, сягнули кризового рівня: того року МВД підрахувало, що воно втратило більш як мільйон робочих днів через страйки і протести. 1952 року ця цифра подвоїлася. За власними статистичними даними ГУЛАГу, 32% в’язнів 1952 року не виконували норм[1730]. Список великих страйків і акцій протесту за 1950–1952 роки, складений самим керівництвом, вражає своєю довжиною. Серед інших, тут і збройне повстання на Колимі взимку 1949–1950 років; збройна втеча з Краслагу в березні 1951 року; масові голодування в Ухтіжемлагу та Екібастузі 1951 року; страйк в Озерлагу 1952 року[1731].

Становище було таким поганим, що у січні 1952 року начальник Норильського табірного комплексу надіслав тодішньому керівникові ГУЛАГу генералові Івану Долгіх листа зі списком заходів, яких він вжив для відвернення повстання. Він вважав за доцільне ліквідувати великі робочі зони, де не можна було забезпечити належного нагляду над в’язнями, подвоїти кількість охоронців (що, як він визнавав, було нелегко) та ізолювати різні угруповання в’язнів одне від одного. Це теж тяжко, писав він, «при тому, що великі кількості в’язнів належать до тих чи тих ворогуючих угруповань, нам пощастить, якщо ми зможемо просто ізолювати їхніх лідерів». Також він пропонував відділити вільнонайманих робітників від в’язнів на місцях роботи — і наприкінці додавав, що корисним було б негайно звільнити 15 тисяч в’язнів, оскільки вони принесли б більше користі як вільнонаймані працівники. Не треба казати, що ці міркування непрямо ставили під сумнів саму логіку примусової праці[1732].

З цим погоджувався і дехто з представників найвищої радянської ієрархії. «Зараз нам потрібна першокласна техніка», — визнавав тодішній керівник МВД Круглов: очевидно, що техніка третього сорту, якою тоді був устаткований ГУЛАГ, уже не вважалася достатньою. Пленум Центрального комітету партії 25 серпня 1949 року був повністю присвячений обговоренню листа від освіченого в’язня на прізвище Жданов. «Найбільшим недоліком системи таборів, — пише Жданов, — є те, що вона грунтується на примусовій праці. В інших умовах праці наполовину менше людей могли б зробити удвічі більше від того, що роблять в’язні зараз»[1733].

У відповідь на цей лист Круглов пообіцяв підвищити продуктивність праці в’язнів, головним чином через повернення оплати праці для в’язнів, що добре працюють, і відновлення політики скорочення термінів для в’язнів, що добре працюють. Здається, ніхто не відзначив того, що обидві ці форми «заохочення» було ліквідовано в кінці 1930-х років — остання особисто Сталіним — саме на тій підставі, що вони ведуть до зниження економічної ефективності таборів.

Результати були незначні, бо мало що насправді змінювалося. Дуже мало грошей врешті-решт доходило до кишень в’язнів: слідство, проведене після смерті Сталіна, виявило, що ГУЛАГ та інші установи незаконно конфіскували 126 мільйонів рублів з особистих рахунків в’язнів[1734]. Та навіть ті незначні суми, які таки опинялися в руках в’язнів, ймовірно, більше шкодили, ніж допомагали. У багатьох таборах кримінальні авторитети запровадили систему «збору податків» в обмін на «захист», примушуючи в’язнів, які стояли нижче у табірній ієрархії, платити за привілей — щоб їх не били чи не вбили взагалі. Також стала можливою «купівля» за гроші легшої роботи[1735]. У політичних таборах в’язні пускали свої нові «зарплати» на хабарі охоронцям. За грошами до таборів прийшла горілка, а потім наркотики[1736].