Розділ «МЕСОПОТАМІЯ»

Леонардо Вуллі так уявляв собі похоронний ритуал о Урі: "Яскраво зодягнена процесія урочисто сходила в прикрашену циновками яму. Золото й срібло блищали на тлі червоних тунік: Тут були не бідолашні раби, яких забивали, немов биків, а знатні люди в своїх найкращих, парадних убраннях, і йшли вони на жертву, скоріше всього, добровільно. В їхньому розумінні най моторошний ритуал був усьогонавсього переходом з одного світу в інший. Вони залишали цей світ слідом за своїм володарем, щоб служити Йому в іншому світі так само, як вони робили це на землі".

У 1922 р. Леонардо Вуллі розкопав поблизу Ура стародавнє поселення Ель-Убейд, убогі рештки якого деякі вчені пов’язують зі слідами до шумерської культури в Південній Месопотамії.

У 30-х роках голландські та французькі археологи відкрили руїни Ешнунни та Марі. Найцікавіші знахідки чекали їх у Марі, де було розкопано храм богині Іштар, просторий царський палац, у якому налічувалося понад 260 помешкань, багато скульптурних пам’яток, яскраві фрески, виконані в синтезованому шумеро-семітському стилі, й, що найбільше порадувало вчених,— великий царський архів (понад 25 тис. клинописних документів). Розкопки Марі тривають.

У 40-х роках учені розширити часовий і просторовий ареал археологічного дослідження Месопотамії. Вони почали розкопки на всій території країни та за її межами, виявили там сліди перебування найдавнішої людини. Так, було знайдено ряд палеолітичних, неолітичних та мезолітичних стоянок, серед яких однією з найцікавіших була палеолітична стоянка в печері Шанідар, виявлена американцем Р. С. Сблецькі. Англійці продовжили розкопки Німруда — пагорба, під яким, як уже згадувалося, лежали руїни ассирійської столиці Калах (Кальху). Там вони виявили царський "арсенал" ("Форт Салманасара") та художні шедеври зі слонової кістки. Наприкінці 80-х років у Німруді в одній із царських гробниць знайдено понад 200 речей хатнього вжитку та прикрас, у тому числі із золота й самоцвітів, а на північний схід від сирійського міста Хассаке — руїни Шабат Енліль — столиці ранньоассирійської держави.

Найцікавіші археологічні знахідки за післявоєнний період зроблено на суміжних з Месопотамією територіях — у Північній Сирії та Східній Аравії. Зокрема, в Північній Сирії італійські археологи віднайшли в 70-х роках руїни міста-держави Ебла, й серед них — великий архів (близько 15 тис. клинописних документів, здебільшого шумерського походження). Еблські документи середини III тис. до н. е. настільки важливі, що, за прогнозами вчених, після введення їх у науковий обіг стародавню історію Близького Сходу доведеться переписувати заново. Тоді ж датські археологи розкопали у Східній Аравії та на Бахрейні низку поселень убеїдського типу. Ця знахідка стосується проблеми етногенезу шумерів та виникнення шумерської цивілізації.

Доводиться з жалем констатувати, що великої, часом непоправної шкоди виявленню та збереженню для науки месопотамських старожитностей нині завдають розкрадання їх приватними колекціонерами та прадавня звичка тамтешніх селян удобрювати свої поля "сміттям" зі зруйнованих городищ.

Хронологія та періодизація історії Стародавньої Месопотамії

Надійне датування історичних подій — одна з найскладніших

проблем у шумерології та ассиріології. В системі літочислення, яка склалася в Стародавній Месопотамії, не існувало ери. У різних частинах Месопотамії літочислення велося неоднаково. У Південній Месопотамії, зокрема, календарному рокові просто давали назву чогось примітного в житті суспільства, наприклад: "Рік, коли обійняв посаду верховний жрець богині Інанни". У Північній Месопотамії календарний рік називався ім’ям особливого чиновника-епоніма лімму. Списки цих ассирійських чиновників дійшли до нас із пропусками. До того ж тривалість календарного року залежала від того, скільки часу перебував чиновник на цій посаді. Попервах лімму виконував свої службові обов’язки впродовж лише шести місяців, тому календарний рік, названий його ім’ям, також тривав півроку, що, звісно, не полегшує вченим датування тогочасних історичних подій. І це ще не все. Месопотамський календар був місячний, рік у ньому на кілька діб відставав від астрономічного. Щоб узгодити свій календарний рік із роком астрономічним, його доповнювали час від часу тринадцятим місяцем, проте до середини І тис. до н. е. робили це безсистемно.

Як вирішують учені в таких умовах проблему датування подій в історії Стародавньої Месопотамії? Для цього вони нерідко пов’язують ці події з сонячними затемненнями, які нині точно вираховуються. Завдяки такій прив’язці, а також тій обставині, що північно месопотамські дату вальні списки І тис. до н. е. збереглися відносно непогано, абсолютну хронологію для І тис. до н. е. вдалося скласти досить точно, можливі погрішності при цьому не перевищують кількох років. Гірша ситуація із встановленням дат для II тис. до н. є. Астрономічну прив’язку тогочасних подій удається зробити лише на основі стародавніх недосконалих записів фаз Венери. Датувальні списки її тис. до н. е. досить фрагментарні. Тому погрішність у датуванні подій історії II тис. до н. е. сягає вже кількох десятків років. Залежно від того, як оцінюють учені можливу помилку стародавніх астрономів, вони склали для II тис. до н. е. кілька хронологічних систем: коротку, середню й довгу. Радянські ассиріологи користувалися середньою системою хронології, яку розробили американські вчені С. Сміт і М. Свідерській. За відправну точку в ній узято роки царювання шостого царя І Вавилонської династії Хаммурапі — 1792—1750 до н. е. Вона довша за коротку й коротша за довгу на 64 роки. Події III тис. до н. е. вчені датують з різницею більш як у 100 років. Для IV тис. до н. е. хронології взагалі не складено, бо вона була б дуже неточною.

Упродовж останніх десятиріч учені використовують для складання хронології досягнення природничих наук — радіо-вуглецевий і дендрохронологічний методи. Проте й ці новітні методи не ідеальні й потребують обережного застосування.

Непросто вирішується також проблема періодизації старомесопотамської історії. Нині існує кілька таких леріодизацій, проте жодна з них не є універсальною. Найчастіше трапляється розбивка історії Стародавньої Месопотамії на такі періоди:

Природно-кліматичні умови

Топонім "Месопотамія" перекладається як "Межиріччя", Його залишили нам у спадок стародавні греки, які так називали спільну заболочену долину річок-близнюків — Тігру і Євфрату. Територія Месопотамії географічно окреслена на півночі Вірменським нагір’ям, на сході — горами Загроса, на півдні — Перською затокою, на заході — горбистою Аравійською пустелею. Існує гіпотеза, що в сиву давнину Месопотамська долина була на 120—150 км коротша, ніж у наш час, оскільки через наноси мулу південна окраїна теперішньої алювіальної рівнини була з тих пір відвойована в моря, тобто затока поступово відступила, залишивши людям на згадку про свою колишню присутність малозаселену територію озер і боліт. Однак не всі геологи погоджуються з таким висновком. Деякі з них вважають, що відкладення наносів у дельті врівноважувалося просіданням корінної породи і що берегова лінія, таким чином, за історичний період істотно не змінилася.

Територія Месопотамії, яку Біблія називає "рівниною Санаар", поділяється на дві географічні зони — Північну (Верхню) й Південну (Нижню) Месопотамію, географічний кордон між якими проходить приблизно по 43-му меридіану.

Південна Месопотамія, яку вчені ще називають Вавилонією, лежить у зоні пустельного клімату. З середини березня до кінця листопада, особливо в липні — серпні, там стояла пекельна спека, температура повітря в тіні не опускалася нижче + 30 *С, часом перевищуючи + 50 "С. Нерідко шаленіли пилові й піщані бурі, які вмить укривали поля і гаї мертвим піщаним саваном. Дощу не бувало впродовж восьми місяців. Узимку нерідко налітали ураганні зливи, які перетворювали долину на суцільну трясовину. Під час такої зливи люди боялися виходити за поріг будинку, бо можна було прямо біля порога потонути. Сонячний диск, який кидав на землю не промені — розпечений свинець, швидко висушував землю, однак після цього на ґрунті залишався шар солі. Засолюваність полів була справжнім бичем месопотамських хліборобів, наслідком їхнього недбалого господарювання. Солончакові болота з’явилися спершу на крайньому півдні долини й згодом поширились у північному напрямку до самого Вавилона. Через них упродовж другої половини III тис. до н. е. у Вавилонії істотно скоротилися посіви пшениці, став гірше родити ячмінь. Шумери, таким чином, подали перший приклад нерозумного поводження з природою. Картина природнокліматичних умов Вавилонії була б неповною, якби ми не згадали про міріади комарів у тамтешніх очеретах річок та озер і про болотяну пропасницю.

Люди змогли поселитися у Вавилонії й перетворити її негостинну територію на квітучий оазис лише завдяки Тігру та Євфрату, які витікали з гір Вірменії (неподалік від озера Ван). Нині річища Тігру і Євфрату на широті Багдада розходяться у південному напрямку врізнобіч, а потім знову зближуються і зливаються в одну річку (Шатт ель-Араб), що впадає в Перську затоку. У давнину ж обидві ріки текли майже паралельно, кожна з них мала своє гирло, тому їх називали ріками-близнюками. Мілкуватий Євфрат (Його середні глибини не перевищували 2—3 м) менш повноводний, ніж Тигр, спокійно ніс свої голубуваті води й був придатніший для судноплавства. Тігр же, скутий на території Вавилонії високими берегами, мав бурхливу течію; для регулювання Його каламутних вод потребувалися водоналивні пристрої, які з’явилися в Месопотамії лише в І тис. до н. е. Тому люди селилися у Вавилонії вздовж Євфрату та його рукавів, а також у долині Діяли, за Тигром.

Тігр і Євфрат не тільки несли в пустелю життєдайну вологу, а й щороку відкладали в долині близько 3 млн. т. мулу, створюючи дуже родючі алювіальні ґрунти Месопотамії. Месопотамський алювій, на думку одних дослідників, був менш родючий, ніж нільський, на думку інших — давав найщедріші врожаї на Близькому Сході. Так чи інакше, середні врожаї у Вавилонії становили для зернових "сам = 36 — 50", а в урожайні роки досягали "сам = 80". Про такі фантастичні врожаї нинішньому населенню Іраку годі й мріяти.

Розлив Євфрату припадав на квітень — червень, Тігру — на березень — квітень, причому він іноді відбувався й узимку внаслідок випадання дощів у басейні Тігру та його при токів. Розливи обох річок залежали від танення снігів у горах Вірменії, тому були нестабільні. На відміну від паводку в Нільській долині, найбільший розлив Тігру і Євфрату наставав ще до визрівання хлібів, тому землеробам Месопотамії доводилося, перш ніж приступати до посіву, спочатку відводити надлишки води в канали й басейни, звідки потім її використовували для поливу озимини. Русла обох річок поступово замулювались і піднімалися, тому ці ріки блукали час від часу по алювіальній рівнині, змінюючи свої русла й розгалужуючись на рукави. Через це деякі стародавні міста Месопотамії, що раніше стояли на берегах річок-близнюків, нині, за словами археолога, являють собою "гігантські руїни на високих полях, загублені в безводній пустині". До того ж весняні повені іноді були катастрофічними. їхні масштаби можна краще уявити собі, якщо згадати, що нині, коли населення Іраку вже навчилося приборкувати Тігр і Євфрат, води цих річок часом піднімаються на 10—12 м вище ординара. Отож немає нічого дивного в тому, що саме в Месопотамії виникла моторошна легенда про "всесвітній потоп".

Щоб перетворити південно месопотамські болота на райський куточок, тамтешньому населенню довелося голими руками будувати складну іригаційну систему, здатну забезпечити поля потрібною кількістю вологи й рятувати країну від катастрофічних повеней. Початок іригаційного землеробства був пов’язаний у Вавилонії з дренажними роботами. Родючий мул погано доходив до полів, натомість постійно замулював канали і водоймища, тому населенню доводилося регулярно здійснювати каторжні роботи по ремонту дамб і очищенню каналів. Досить було іригаційній системі через напад чужинців чи недбалість у зрошенні полів вийти з ладу, як цілі області між Тігром і Євфратом перетворювалися на пустелю.