Розділ «ЄГИПЕТ ДОБИ НОВОГО ТА ПІЗНЬОГО ЦАРСТВ: РОЗКВІТ І ЗАНЕПАД»

Релігійно-політична реформа Ехнатона не дістала в суспільстві належної підтримки. Фараон не зумів переконати народ, що настала пора зректися язичеської релігії, яка стала способом життя єгиптян. Фараон явно поспішив знищити дуже популярний в країні культ Озіріса, який обіцяв нужденним і пригнобленим царство справедливості бодай на тому світі. Сонцепоклонницька реформа не зняла соціальну напругу в суспільстві, навпаки, посилила її, принісши народу нові економічні тягарі (будівництво столиці й храмів Атону обернулося для єгиптян новими податками та примусовими роботами), розв’язала руки чиновникам для масових службових зловживань. За 17 років мирного царювання фараона-реформатора підупав і міжнародний престиж Єгипту, через що культ Атона став для патріотично настроєних єгиптян символом приниження їхньої держави. Тому сонцепоклонницька реформа не прижилася на єгипетському грунті. Коли 41-річний фараон назавжди спочив від земних турбот, народ, либонь, полегшено зітхнув, а нові володарі, які "не мали ні авторитету їхнього попередника, ні його фанатизму й волі, ні самого бажання продовжувати його справу", заходилися вводити суспільне життя у звичне русло. Так, Ехнатонів зять Сменхкар, який царював зовсім недовго і помер молодим при загадкових обставинах, відновив загальнодержавний культ Амона. Потім царська влада дісталася шести чи дев’ятирічному зятю Ехнатона Тутанхатону, який, зрозуміло, став іграшкою в руках великодосвідчено-гофіванського жрецтва. Тутанхатон ("Живий образ Атона") ліквідував загальнодержавний культ Атона, перейменував себе на Тутанхамона і перебрався з Ахетатона в Мемфіс*. Останній крок у напрямі ліквідації реформи зробив Ехнатонів воєначальник Хоремхеб, який задля зміцнення своєї влади одружився на молодшій сестрі Нефертіті й назвав "батьком своїх батьків" Тутмоса III. Хоремхеб викляв Ехнатона, назвав його злочинцем, розправився з Його прибічниками. Він звелів жителям Ахетатона виселитись із цього міста й перетворив його на каменоломню. Отже, наприкінці царювання XVIII династії життя в Єгипті, збурене фараоном-єретиком, увійшло в звичне русло.

Нині існує й інше трактування сонцепоклонницької реформи Ехнатона. Окремі єгиптологи не вважають фараона-реформатора ані диваком, ані романтиком, ані безмежним владолюбцем, ані недругом аристократів та столичного жрецтва. Він, на їхню думку, мав свої релігійні уподобання і достатню владу, щоб надати їм офіційного статусу. Звеличуванням культу Атона фараон не підривав релігійну ортодоксію, адже її в Єгипті не існувало. Реформаторська діяльність Ехнатона була цілком безпечною для фіванської аристократії і жрецтва, тому вони не перешкоджали фараонові тішитись своїми нововведеннями. Після смерті Ехнатона ніяких реакційних зрушень в Єгипті не сталося, а відбулося поступове повернення до традиційного релігійного життя.

Воєнна політика фараонів XIX династії

Нервовий і апатичний Ехнатон увесь віддався сонцепоклонницькій реформі, з допомогою якої він наївно сподівався підтримувати високий міжнародний авторитет Єгипту, Наслідки його бездіяльності на міжнародній арені були для Єгипетської держави просто катастрофічні. Відчувши послаблення Єгипту, дрібні східно середземноморські князьки почали виходити з покори, вирізали єгипетські гарнізони, а Хеттське царство знищило союзну Єгиптові державу

Мітанні. Фараон не прийшов на виручку ні мітаннійцям, ні іншим своїм союзникам, хоча вони розпачливо благали його про допомогу, навіть перестав приймати їхніх гінців. Невдовзі у Східному Середземномор’ї вже порядкували хетти. Таким чином, створена першими фараонами XVIII династії Єгипетська імперія впала, від колишньої величі Єгипту не залишилося й сліду.

Відносини між Єгиптом і Хеттською державою складалися непросто. Після смерті 18-річного Тутанхамона Його 24-річна вдова Анхесенамон, третя дочка Ехнатона та Нефертіті, таємно запропонувала свою руку та єгипетський трон хеттському царевичу. Хеттський цар, ознайомившись з її посланням, спершу подумав, що його розігрують і нічого не відповів Анхесенамон. Лише коли вельможна єгиптянка вдруге запевнила його в щирості своїх намірів, • він направив до Єгипту одного із своїх синів. Проте шанс, що його історія дає лише один раз, був утрачений: колишній Ехнатонів воєначальник Ейє підіслав до хеттського царевича вбивць і сам став єгипетським фараоном, насильно одружившись з Анхесенамон. Довідавшись про загибель сина, хеттський цар рушив війною на Єгипет, однак через страшну епідемію, яка спалахнула в його війську, він єгипетський кордон не перейшов. Відносини між обома великими державами відтоді остаточно зіпсувалися.

Перед фараонами XIX династії, таким чином, постало завдання будь що відвоювати в хеттів Східне Середземномор’я. Але для цього треба було спершу посилити боєздатність єгипетського війська. Вже Хоремхеб розпочав військову реформу, поділивши армію на два корпуси, які дислокувалися, відповідно, на північному та південному кордонах держави. Фараон Рамзес І, який прийшов до влади вже в похилому віці і процарював трохи більше року, поділив військо на три корпуси, прилучивши до кожного з них по загону бойових колісниць, поповнив військо іноземними найманцями, створив царську гвардію. Його син Сеті І організував воєнний похід у Сирію, попутно розгромивши палестинські військові загони, які перетнули йому шлях до Східного Середземномор’я. Проте витіснити хеттїв з колишньої єгипетської вотчини він не зміг і, зрештою, втратив майже всі свої північні завоювання.

Після Сеті І фараоном став його 21-річний син Рамзес II — велетень (його ріст становив 2 м 10 см), господар величезного гарему, укомплектованого, між іншим, і його двома рідними доньками. Рамзес II процарював довгих 67 років, упродовж яких численні дружини фараона народили йому ціпу орду (близько двох сотень) синів і дочок.

На четвертому році свого царювання Рамзес II здійснив перший воєнний похід в Азію. Наступного року він особисто очолив похід проти хеттів. Своє військо фараон поділив на п’ять корпусів — чотири діючі й один резервний. Надміру самовпевнений головнокомандувач через брак військового досвіду, немов хлопчисько, потрапив у пастку, яку йому влаштував хеттський цар Муватал. Повіривши хеттським перебіжчикам (підісланим Муваталом), що основні сили хеттського царя нібито відступили на північ Сири, фараон не став чекати підходу решти військових підрозділів і з одним-єдиним корпусом поспішив до Кадеша. Саме там на нього Й чекав цар Муватал з ЗО тисячами піхотинців та 2,5 тисячами бойових колісниць. Якимсь чудом Рамзесові II вдалося врятуватися від загибелі в нерівному бою під Кадешем.

Існує кілька припущень, чому хетти не довершили розгром єгиптян піл Кадешем. Так, єгипетський корпус могла врятувати стійкість і відвага царської гвардії, навербованої, скоріше усього, з іноземців-шерденів. Далі, хеттів могла підвести елементарна жадібність. Вдершися в бойовий табір фараона, вони були засліплені Його багатством і, забувши про все на світі, заходилися його грабувати, що дало змогу фараонові вирватися з оточення. Можливо також, що Муватал у той момент, коли на допомогу фараонові прийшов несподівано резервний корпус, не зумів переправити через глибоку р. Оронт на місце бою свій резерв — 8 тис. піхотинців.

Повернувшися з походу, Рамзес II, ясна річ, розголосив про свою повну перемогу над хеттами (переможну реляцію було викарбувано на стінах столичного храму). Однак від того Східне Середземномор’я не стало сферою єгипетського впливу — доводилось починати все спочатку.

Кадешський урок пішов Рамзесу II на користь. Коли фараон утретє повів свої війська в Азію, він уже діяв обачніше, надійно закріплював за Єгиптом завойовані території. Оволодівши попутно кількома фортецями, він підійшов з армією до р. Оронт. Цього разу хетти воювали проти єгиптян мляво, бо їхню державу послабили напади кочівників, все ж розгромити ворога фараонові й цього разу не вдалося. Тому в 1280 р. до н. е., через 16 років після Кадешської битви, Рамзес II уклав із хеттським царем Хаттусілі мирний договір, за яким Південна Сирія, Фінікія та Палестина стали зоною єгипетського впливу, а Північна Сирія дісталася хеттам (кордон між обома державами відтепер проходив по р. Оронт). Обидва володарі поклялися жити в мирі та злагоді, не приймати перебіжчиків і надавати один одному допомогу у війні проти третьої сторони. Мирний договір між Єгиптом та Хеттською державою було скріплено династичним шлюбом — 55-річний фараон одружився з молоденькою дочкою хеттського царя Хаттусілі III, а коли побачив, що тесть не скупиться на придане, ймовірно, одружився і на другій його дочці. Весілля справляли в Єгипті, причому на нього прибув хеттський цар.

Державу Рамзес II тримав залізною рукою. На відповідальні посади в ній він призначав довірених людей, здебільшого своїх синів, нестачі в яких не відчував. Тому не дивно, що нікого з фараонів жерці не обожнювали так послідовно й енергійно, як Рамзеса II, царювання якого стало добою класичного оформлення культу фараона.

Міжнародний авторитет Єгипетської держави за царювання Рамзеса II відчутно зріс, розширились її економічні та культурні зв’язки з іншими країнами. Фараон перетворив Єгипет на будівельний майданчик. Зокрема, він побудував у Дельті кілька торгових міст, у тому числі нову столицю Пер-Рамзес ("Дім Рамзеса"), у Мемфісі спорудив храм богу Птаху, прикрасивши його двома своїми статуями (одна з них нині стоїть на привокзальній площі в Каїрі). В Карнаці, основному єгипетському храмі, фараон завершив будівництво найбільшого в стародавньому світі гіпостилю — колонного залу, який навіть у руїнах приголомшує своїми велетенськими розмірами. Кілька гігантських храмів з’явилося за роки царювання Рамзеса II також в Абідосі та Нубії, зокрема, знаменитий Абу-Сімбелський храм, який наприкінці 60-х років XX ст. справив своє новосілля. Ніхто з фараонів не залишив після себе стільки архітектурних споруд та кам’яних колос сів, як самозакоханий Рамзес И. Самих лише статуй цього "короля самореклами" збереглося близько п’яти тисяч. У погоні за примарною славою цей фараон повписував своє ім’я навіть на пам’ятниках, побудованих його попередниками. Втім, існує думка, що в такий спосіб фараон піклувався не стільки про власну славу, скільки про саму ідею монархії.

За словами французького єгиптолога К. Жака, саме в такий спосіб "Рамзес людина вшановував Рамзеса бога".

Єгипет за Рамесидів фіванська теократія

У війнах Рамзеса II Єгипет, очевидно, перенапружив свої сили. Можливо також, що до - нього вже прийшла стареча неміч. Причину наступної катастрофи єгиптологи вбачають також у тривалій затримці країни у "бронзовому віці", що послабило її у воєнному та економічному відношеннях, у можливому відкритому протистоянні між фараонами та фіванським жрецтвом, у улазливій пропаганді, що підірвала моральний дух народу й призвела до засилля іноземщини, в послабленні культу фараона, у приході до влади невольових, недолугих політиків. Як би там не було, а наступники Рамзеса Великого були більше заклопотані обороною держави від нападників, аніж організацією нових завойовницьких походів. Так, фараон Мернептах, тридцятий син Рамзеса II, змушений був відбивати натиск лівійських племен і насилу врятував Єгипет від страшного нашестя "морських народів" — індоєвропейських племен з Балкан чи островів Егейського моря. Проте воєнні успіхи цього фараона мало зарадили справі, Єгипетська держава хиріла буквально на очах.

Передвісником нового, цього разу вже остаточного, занепаду Єгипту була узурпація влади сирійцем Ірсу наприкінці царювання XIX династії. Цей авантюрист спирався, очевидно, у своїх діях на підтримку сирійських поселенців у Дельті. Цим не забарились скористатися лівійці для свого чергового нападу на Єгипет. Все ж єгиптяни спромоглися навести порядок у власнім домі. Фараон Сетнехт, який заснував XX династію, придушив заколот Ірсу і прогнав лівійців. Його син Рамзес III відбив два напади лівійців, які прагнули оволодіти багатим Єгиптом, і переміг у кількох морських і сухопутних битвах військові сили "народів моря", які вдруге опинилися біля єгипетських кордонів. Проте наступники Рамзеса III не зуміли закріпити ці воєнні успіхи. Немовби відчуваючи своє. безсилля, всі вони брали собі престижне ймення Рамзеса, через що єгиптологи назвали їх Рамесидами.

Немічні Рамесиди запобігали перед впливовим жрецтвом, задобрювали його щедрими пожертвами храмам, особливо храму Амона у Фівах і Птаха у Мемфісі. Жерці Фіванського храму, мабуть, були багатші за фараона. Вони мали на Червоному морі свій торговельний флот, перебрали до своїх рук золоті копальні в Нубії. Єгипетське жрецтво на той час уже оформилося в касту (жрецькі посади стали спадковими). Суспільний престиж жерців у період Рамесидів досяе свого апогею, реальна влада в державі переходила до них.

Рамесиди катастрофічно втрачали владу. Рамзес III, наприклад, доцарювався до того, що проти нього вчинив заколот його власний гарем, щоправда — не основний, а похідний (той, що супроводжував царя в походах). Змовниць, однак, було вчасно викрито й страчено. Характерно, що окремі судді, які вели дізнання у справі гаремного бунту, не встояли перед чарами змовниць й самі опинилися на лаві підсудних. У державі процвітали злочинність і корупція. Повально грабували навіть царські могили. На початку царювання XXI династії майже всі гробниці в Долині царів і Долині цариць були пограбовані злодіями. В такій обстановці прихід до влади фіванських жерців наприкінці XX династії не був несподіванкою. За останнього Рамесида, Рамзеса XI, фактично володарем Верхнього Єгипту та Нубії став першосвяшеник храму Амона Херіхор. Єгипет знову розпався на дві незалежні держави.