Розділ «ВСТУП»

За останні роки зріс інтерес вітчизняних орієнтологів до широковживаної на Заході цивілізаційної (чи культурологічної) концепції — антиподу формаційної моделі . В чому полягають основні ідеї цієї схеми і наскільки вони відповідають специфіці старосхідної історії? Цивілізаційна концепція позбавлена ряду принципових недоліків формаційної концепції і краще працює на історію Стародавнього Сходу. Вона, зокрема, вбачає рушія історії не в економіці, а в духовних явищах і тих суспільних зв’язках, які виникають на їхній основі й формують не окремі суспільства, а цілі групи суспільств — великі соціокультурні спільноти. Якщо формаційна концепція прокладає шлях новому лише через заперечення старого (феодалізм з’являється на руїнах рабовласництва, капіталізм — на руїнах феодалізму тощо), то цивілізацій на, навпаки, вбачає прогрес у збереженні старого, у забезпеченні історичної спадкоємності. Весь смисл історичного буття, згідно з нею, полягає не в етапності розвитку світової цивілізації.

Збереженні історичної пам’яті про найважливіші події та досягнення. У розвитку цивілізації фіксуються певні духовні еталони, які стають стрижнем суспільного буття. Одним із них є релігія, яку формаційна концепція ігнорує. Скільки цивілізацій знає світова історія? На це запитання адепти цивілізаційної моделі не дають однозначної відповіді, проте вважають, що небагато, й найчастіше називають близькосхідну (без Стародавнього Єгипту, що його вважають особливою цивілізацією), індійську та далекосхідну.

Неважко помітити, що цивілізаційна схема "грішить" тим самим, що й формаційна: перебільшує роль одного чинника, проте вже не економічного, а духовного. Уже тому їй важко претендувати на роль універсальної. Вона не об’єднує старосхідні суспільства, що максимально відрізнялися між собою в усіх відношеннях. Користуючись нею, можемо вести мову не про цивілізацію Стародавнього Сходу, а про ряд старосхідних цивілізацій.

Якщо ні формаційна, ні цивілізаційна концепції не можуть претендувати на роль універсальної методологічної відмички в руках історика, то, може, вихід із методологічного глухого кута — в їх об’єднанні? Таку пропозицію вже висловлювали окремі історики, відводячи роль обручки в цьому шлюбі ідей моделі азіатських виробничих відносин. Проте, якщо вникнути в суть проблеми, то сумнівність можливості синтезу цих методологій видно неозброєним оком: надто вже вони суперечать одна одній.

У середині 70-х років на Заході з’явилася ще одна соціологічна схема, названа світознавством. її предметом є не формація чи цивілізація, а світ узагалі, світ як система. Для світознавства каркасом загально історичного процесу служать центр (домінуюче суспільство, типу нинішніх США), напівпериферія та периферія. В цій методологічній новинці вбачають можливість зняття таких "незручних" проблем, як взаємодія внутрішніх і зовнішніх чинників, "Схід — Захід" тощо. Проте і вона не є методологічною панацеєю, оскільки підмінює розв’язання реальних історичних проблем ілюзією їх відсутності.

Таким чином, доводиться робити невтішний висновок про відсутність нині загальновизнаної методології, яка адекватно пояснювала б ходу світової історії, в тому числі старосхідної. Історик нині змушений робити непростий вибір: втискувати живу історію в прокрустове ложе недосконалих соціологічних схем чи пожертвувати концептуальною чіткістю при висвітленні історичних фактів, явиш і процесів? Як на нашу думку, другий шлях є меншим злом.

У пострадянську добу переглядаються й інші концепції історичного розвою старосхідних суспільств. Зокрема, ставиться під сумнів висновок про те, що завади і повсюдно життя суспільства визначалося переважно взаємодією класів, вказується на провідну роль у ряді випадків інших соціумів — кланів, каст. Адже між кланові та між кастові зв’язки часом мали більше значення, аніж відносини між класами. Більше уваги приділяється ролі сім’ї в житті суспільства. Ближче до історичних реалій змальовуються соціальні вибухи в найдавніших класових суспільствах, наголошується, що їх вплив на суспільний розвій був доволі суперечливим. Уточнюється характер суспільного виробництва у старосхідних цивілізаціях, місце в ньому різних соціальних груп, особливо рабів. Переглядається висновок про Домінування на Стародавньому Сході азіатської деспотії — особливої форми державного правління, що базувалося на автократичній владі царя-деспота. Вказується на істотну роль у політичному житті ряду суспільств громадсько-храмових общин, як противаги встановленню державного тоталітаризму. Сама поява найдавніших держав пов’язується з виникненням міст і не де термінується класоутворенням.

На жаль, переосмисленню стародавньої історії перешкоджає не лише тягар традиційних уявлень, а й загальна бідність джерельної бази. Хоча за післявоєнний період орієнтологи виявили чимало нових пам’яток історії, все ж і вони вихоплюють з мороку тисячоліть лише окремі деталі суспільного життя, висвітлюють минувшину дуже нерівномірно і в часі, й у просторі. Щоб заповнити лакуни на історичному полотні, вченим доводиться широко вдаватися до ненадійного методу аналогій, грубо кажучи — дофантазовувати. Це робить їхні наукові узагальнення значною мірою гіпотетичними, породжує скептичне ставлення сучасних інтелектуалів до ремесла історика-античника, про що свідчить, наприклад, саркастична репліка поета Ігоря Губермана:

Нам глубь веков уже видна неразличимою детально, И ляшь историку дана Возможность врать документально.

Не сприяє історичним дослідженням і недосконалість понятійного апарату. Скажімо, як можна точно встановити масштаби використання рабської праці в старосхідних суспільствах, якщо не існує єдиного визначення самого поняття раді Неоднаковий зміст вкладають різні дослідники також у поняття східно деспотична держава, власність та ін.

Стародавній Схід і світова історія