Розділ «КУЛЬТУРА»

Сухопутна армія в Стародавній Індії (про індійський флот даних майже немає) складалась з чотирьох родів військ: колісниць, слонів (у літературі їх ще образно називають "танками давнини"), кінноти та піхоти. Найдавніші двоколісні колісниці, запряжені парою коней, були розраховані на одного воїна та візника, пізніші важкі чотириколісні, запряжені четвіркою коней,— на кількох воїнів, озброєних довгими списами, тризубцями. Колісниці були зброєю індійських аристократів. Наприкінці стародавньої доби основною ударною силою індійського війська стали слони, на спині яких розмішалося кілька воїнів. На бивні слона надягалися гострі залізні наконечники. Проте слони не були грозою для ворожих армій, бо їх легко вдавалося з допомогою вогню та інших нехитрих засобів повертати назад і змушувати топтати своїх воїнів.

Індійська кіннота також не славилася своїми високими бойовими якостями, була нечисленною (в Індії через специфіку тамтешніх природнокліматичних умов конярство майже не розвивалося, коней доводилось купувати за шалені гроші в Ірані та Середній Азії).

Основною зброєю індійського воїна-піхотинця був величезний, вищий за зріст людини, лук із дерева, бамбука та кістяних пластин. Арріан запевняв, нібито удару стріли, випущеної з такого лука, не витримувало жодне тодішнє захисне спорядження (Індіка, XVI, 6). В бою використовувались також довгі й короткі списи, пращі, метальні диски з гострими краями, довгі та короткі мечі, бойові сокири, тризубці, бойові молоти та звичайні палиці. Індійські війська були озброєні балістами (вони жбурляли каміння, стріли та утикані гострими шипами колоди), таранами. В Рамаяні згадується й чарівна зброя, здатна однісіньким ударом знищити сотні воїнів, проте історики переконані, що ця грізна зброя — поетична вигадка, бо якби вона існувала насправді, то її неодмінно описали б тогочасні грецькі, китайські та арабські автори.

Захисним спорядженням індійцям служили шкіряні та дерев’яні щити, шоломи, кольчуги та обладунок із шкіри чи тканини, що ним були захищені також коні й слони.

Мови, писемність, освіта

В давнину в Індії існувало кілька десятків мов і безліч діалектів, причому це безпрецедентне мовне розмаїття збереглося в країні дотепер (перепис 1971 р. зафіксував наявність у ній 872 мов та діалектів).

За Ведійської доби в північно-західних регіонах Індії поширився санскрит (термін означає "оброблений", "культурний", "літературний") — мова індо аріїв. Відомо три різновиди цієї мови, що дійшла до наших днів майже без змін: ведійський (мова найдавнішої культової поезії індійців), епічний (на ньому складено Махабхарату та Рамаяну) і класичний (основна мова художньої, філософської та наукової літератури Індії). У другій половині І тис. до н. е. в країні було створено для потреб жерців і політиків ряд штучних мов, які згодом проникли також у драматургію та літературу. їх називають середньо індійськими. Одна із середньо індійських мов, магадхібхаша, стала державною мовою династії Маур’їв (нею складено більшість едиктів царя Ашоки), інша, палі,— мовою буддизму. На початку І тис. н. е. в Індії з’явився ще один різновид штучних мов — пракрити, які використовувались у поезії та театрі.

Із староіндійських мов найбільше історико-культурне значення мав, безперечно, санскрит, з допомогою якого, за словами С. Ф. Ольденбурга, "брахмани здійснили мирне завоювання Індії". Санскрит послужив інтегруючим фактором у культурному розвитку країни, тобто виконав ту роль, яка в Китаї випала на долю ієрогліфічної писемності. "Розмовляти і навіть писати можна було будь-якою мовою і яким завгодно письмом... проте якщо йшлося про літературу та науку, то тут основною мовою, спільною для всіх, був санскрит",— зазначав С. Ф. Ольденбург.

Характерно, що мовне розмаїття мало в країні не лише етнічну, а й соціальну основу. В мові проявлявся соціальний статус людини, її кастова належність. У виставі кожен персонаж (цар, полководець, брахман, гетера, сторож, євнух тощо) виголошував репліку чи монолог на "своєму" пракриті. Мовна градація проникла навіть у сім’ю — чоловік розмовляв удома "благородним" санскритом, а дружина — пракритом, який вважався третьосортною мовою.

Багатомовність позначилась і на писемності в Індії, адже кожна мова мала свою писемність. В одному з ранніх буддійських трактатів згадувалися 64 різновиди індійського письма, кожен з яких використовувався для окремої мови.

Найдавніша індійська писемність склалася ще в епоху Хараппи, тобто в III тис. до н. е. Цим письмом, що його умовно називають протоіндійським, було виконано досі не прочитані написи на більш як тисячі печаток та амулетів. Протоіндійська писемність припинила своє існування разом із загибеллю хараппської цивілізації, тому історію індійського письма в працях лінгвістів відкривають пізніші тексти, датовані серединою І тис. до н. е. Вони складені санскритом — мовою індоаріїв. Найдавнішими такими текстами були едикти царя Ашоки, де використані два різні алфавіти староіндійського письма: кхароштхі (названий іменем свого творця — Кхароштха) та брахмі (його автором традиція називає бога Брахму). Лінгвісти вважають, що ці алфавіти походять від семітського чи староперського письма. Кхароштхі з’явилося пізніше за брахмі. Воно читалося справа наліво й було схоже за формою знаків на арамейське письмо V ст. до н. е. Це письмо називають ще індо-бактрійським (воно зустрічається на монетах індо-грецьких та індо-скіфських царів). Брахмі, походження якого гостро дискутується в науці, спершу читали, як і кхароштхі, справа наліво, але згодом, починаючи з написів царя Ашоки, його стали читати вже у зворотному напрямі. Брахмі витіснило письмо кхароштхі й започаткувало пізніші писемності Індії (гупта, саккське, уйгурське письмо тощо).

Писемність в Індії впродовж століть використовувалася майже виключно для потреб діловодства, а вся релігійно-філософська, наукова та художня література передавалася з покоління в покоління в усній формі більше того Дндійці навіть торговельні операції оформляли письмово дуже рідко, купецтво задовольнялося усним договором, який у цій "країні тисячі чудес" мав, на щирий подив європейців, юридичну силу.

Освіта в Стародавній Індії тривалий час мала форму мнемоніки, тобто заучування текстів напам’ять. Потрібні тексти учням диктував учитель. Учні визубрювали напам’ять граматику Паніні та словник санскритських синонімів, а також низку інших фоліантів, причому так, щоб можна було цитувати їх з будь-якої фрази.

В перші століття нашої ери в країні з’явилися перші буддійські університети, в яких студенти вивчали релігійно-філософські доктрини, граматику, медицину, логіку тощо. Найбільше славився університет у Наланді, що згорів 655 р. під час політичних негараздів.. У Наланді навчалося близько 8 тис. студентів, працювало понад 1,5 тис. викладачів.1 Конкурс у цей буддійський навчальний заклад становив 4—5 осіб на місце.

В Наланді застосовувалася цікава методика заохочення студентів до опанування наук. Китайський мандрівник Сюань Цзан, який відвідав цей університет у VII ст. н. е., повідомляв: "Віная (Лю), бесіди (Лун), сугри (Кін) — усе це буддійські книжки. Той, хто може дати повне пояснення однієї категорії цих книжок, звільняється від влади кармадани (закон відплати людині за ділами). Якщо він може пояснити зміст книжок двох категорій, то дістає, крім цього, одне з верхніх місць або кімнату на верхньому поверсі. До того, хто може дати пояснення щодо трьох категорій книжок, приставляють різних слуг, які мають прислуговувати й коритися йому. Тому, хто може пояснити чотири категорії книжок, прислужують "чисті люди" — прихильники з-поміж мирян. Той, хто може пояснити п’ять категорій канонічних текстів, одержує цілий ескорт прислужників... Якщо хто-небудь... виявить на диспуті особливу красномовність, тонкий аналітичний розум, глибоке розуміння предмета та нахил до логічного мислення, його садовлять на слона й урочистою процесією в оточенні численного почту супроводять до брами монастиря. А якщо хто-небудь із учасників диспуту збивається в доведеннях, говорить бідною мовою, вдаючись до невишуканих висловлювань, або порушує закони логіки, що відповідно відбивається в його словах, йому розмальовують обличчя червоною і білою фарбами, вивалюють у пилюці й грязюці і заносять у яке-небудь глухе місце або кидають у канаву".

Наукові знання

Стародавній Індії притаманний високий рівень науково-природничих та гуманітарних знань, які розвинулися не без впливу на них вавилонських та грецьких наукових ідей, особливо в галузях математики та астрономії індійські математики користувалися значенням к (з точністю до четвертої цифри), добували квадратний та кубічний корені, розв’язували рівняння з одним невідомим, раніше за греків відкрили "теорему Піфагора". Вони застосовували позиційну десятеричну систему обчислень, яку в них запозичили араби, а в арабів — європейці, розробили правила арифметичних дій, які практично не відрізняються від сучасних. Отож наша шкільна арифметика має староіндійське походження. Індійці створили цифрову систему, яку називають "арабськими цифрами" і якою нині користуються математики всього світу (до речі, араби називали математику "індійською наукою"). Видатним досягненням староіндійської математики було створення розвинутої алгебраїчної символіки, багатшої навіть за грецьку. Індійське походження мають такі загальновживані математичні терміни, як "цифра", "корінь", "синус" тощо.

Певних успіхів досягла також староіндійська астрономія, [індійський астроном Аріабхата висловив здогад, що Земля має форму кулі, навіть спробував вирахувати її окружність. Індійці/створили примітивний місячний календар, рік у якому починався приблизно в середині квітня й складався з 360 діб] (раз у п’ять років до календаря включали додатковий місяць).

Зародилися в Стародавній Індії також фізичні та хімічні знання. Так, індійці виготовляли фарби, ліки, парфуми, цемент тощо. Винайдена ними в давнину оранжево-коричнева фарба кашайя, що нею у Варанасі фарбували текстиль, під назвою бенареська каттхаї широко використовується в країні й нині. Гідний подиву той факт, що давньоіндійські металурги знали секрет виплавки чистого заліза, яке нині вчені добувають грамами лабораторним способом. У V ст. н. е. вони вилили з нього шеститонну колону заввишки понад 7 м і діаметром майже півметра. Ця колона простояла в умовах вологих тропіків уже понад 1500 років, а на ній немає жодних слідів корозії. В історії світової металургії залізна колона в м. Делі — феномен.

Проте з природничонаукових знань найбільшого розвитку в Стародавній Індії досягла медицина. Індійські медики здійснювали розтин трупів тому добре знали анатомію людини. Вони робили складні операції, особливо при лікуванні ран і пухлин, застосовували кесарів розтин, знімали катаракти, ампутували кінцівки, робили трепанацію черепа, успішно застосовували протиотруту (при царському дворі потреба в цьому з’являлася досить часто, бо там претенденти на трон залюбки труїли своїх політичних конкурентів) тощо. В умінні здійснювати пластичні операції обличчя європейська медицина досягла рівня староіндійської лише у XVIII ст. Індійські медики знали лікувальні властивості дієти, психотерапії, правила асептики і, можливо, мали уявлення про бактерії та інші хвороботворні організми, користувалися наркозом.