Розділ «ПАЛЕСТИНА В І ТИС. ДО Н. Е.»

Староєврейське суспільство після загибелі Ізраїльсько-Іудейського царства

Населена ізраїльтянами північна територія Палестини була зоною неіригаційного землеробства. В центральних областях країни розвивалося виноградарство, а біля Мертвого моря населення вирощувало бальзам. У гористій, напівпустельній Іудеї переважало скотарство. Стародавні євреї були вправними ковалями, ювелірами, гончарями, ткачами, причому їхні ремісники, професія яких, здається, вже була спадковою, об’єднувалися в свої організації. Особливо активно включилися євреї, передовсім ізраїльтяни, в міжнародну торгівлю, на якій добре розумілися. Продавали на міжнародному ринку олію, парфуми, промислову деревину тощо, самі ж купували в сусідів (у єгиптян, арабів, фінікійців, жителів Месопотамії) золото, срібло, коштовні камені, слонову кістку, шати та інші предмети розкошів, які завжди були в ціні. їхня торгівля була майже на всі сто відсотків посередницькою, тобто особливо прибутковою. Торговим еквівалентом у євреїв, як і у вавилонців, слугувало срібло, яке бралося на вагу.

Господарські успіхи та фортифікаційне будівництво (йому найбільше уваги приділяли іудеї) сприяли урбанізації Палестини. Єврейські міста здебільшого були невеликими (дві-чотири тисячі жителів). Навіть у столицях — Єрусалимі та Самарії — налічувалося лише по 10 тис. городян. Характерно, що в забудові іудейських міст майнові контрасти городян були менш помітними, аніж ізраїльських, що свідчило про соціально-економічне відставання Іудеї від Ізраїлю.

Земля в Ізраїлі належала цареві, храмам та общинам. Общинна земля не підлягала відчуженню за межі роду, всередині роду вона регулярно перерозподілялася шляхом жеребкування, що неминуче призводило до поземельного розшарування общинників. Здебільшого селянські господарства були дрібними, поступово також складалася велика земельна власність общинної верхівки.

Староєврейське суспільство було клановим, його основу становив батьківський рід. Родичі не лише спільно володіли землею, а й разом справляли релігійні свята, мали родовий цвинтар, були пов’язані традиціями кровної помсти та взаємодопомоги. В євреїв склався мінорат — монопольне право молодшого сина на батьківський спадок. Із патріархальних родів складалися коліна, які жили відособлено, до того ж нерідко ворогували між собою.

У староєврейському суспільстві виникло рабовласництво. Існувало кілька категорій рабів: вічні — з числа інородців-іновірців (вони разом з общинниками відбували трудову повинність на державу, працювали в царському господарстві), та тимчасові — з числа євреїв-одновірців* що потрапили в боргову кабалу. Існувала також категорія вільних, однак позбавлених земельної власності та громадянських прав чужинців (не євреїв). Чужинці працювали в царсько-храмовому господарстві, жили з найму чи орендували землю з частки врожаю.

Соціальної рівності не було навіть серед євреїв-одновірців, що їх пророк Єремія поділяв на народ землі — основну масу трудового люду, та сановників — соціальну еліту. Суспільна верхівка володіла обширними полями й виноградниками. Разом з тим у євреїв родові зв’язки залишалися дуже міцними, знать не протиставляла себе простому люду. Традиція взаємодопомоги, спільна генеалогія та інші чинники родинної належності реально об’єднували й багатих, і бідних в єдиний клан, що не виключало соціального розшарування всередині кланів. Особливо сприяла збереженню кланової структури в євреїв їхня належність до однієї релігійної общини. Характерно, що патріархальність побуту проявлялася в ізраїльтян менш виразно, ніж в іудеїв, бо, як уже зазначалося, рівень розвитку соціально-економічних відносин в ізраїльтян був вищим, їхня община перетворювалася з родоплемінної на територіальну інтенсивніше.

Окремим суспільним прошарком у стародавніх євреїв було жрецтво, яке складалося зі священиків та левітів. Священики займалися жертвоприношеннями, пророкуванням, тлумаченням релігійних законів, виконували судові функції, левіти ж у своїй масі були храмовими співаками й стояли на ієрархічній драбині щаблем нижче. Левіти становили І2-те коліно Леві, причому проживали не відособлено, а на території решти колін, тобто були міжплемінною організацією. Вони не мали земельної власності, а жили з податку, що збирався для них з інших колін. Стосунки між священиками та левітами не були приязними, як не були вони такими і між привілейованим столичним жрецтвом та периферійним духовенством. Прошарок єврейського духовенства кількісно зростав, особливо в Єрусалимі.

Сім’я у стародавніх євреїв, як майже скрізь на Стародавньому Сході, була патріархальною. Єврейка належала батькові або чоловікові, їй відводилася роль домашньої прислуги. Жила вона, за словами історика, "замкнуто, покірно, суворо дотримуючись старозаповітних законів". Нерівноправному становищу жінки в сім’ї та суспільстві сприяв звичай левірату, згідно з яким вдова могла вийти заміж удруге і втретє, але неодмінно в роду небіжчика-чоловіка *- як правило, за одного з його молодших братів. Цей прадавній звичай дістався цивілізованому суспільству у спадок від родового ладу, коли жінку купляли і вона, таким чином, ставала власністю чоловікового роду. Про те, що єврейка вважалася майном свого чоловіка, свідчить десята біблійна заповідь: "Не жадай дому ближнього свого, не жадай жони ближнього свого, ні поля його, ані раба його, ані невільниці його, ані вола його, ані осла його, ані всього, що ближнього твого" (2 М., 20, 17). Єврейка не могла свідчити в суді, навіть молилася окремо від чоловіка, який побоювався, що не перекричить її, а тому Бог не почує його молитву. Смерть від жіночої руки вважалася в євреїв найбільшою ганьбою, старозаповітна традиція приписувала її лютим ворогам євреїв — Олоферну, Сісарі тощо. У вранішній молитві єврей не забував подякувати Богу, що той не створив його твариною чи жінкою. Разом з тим, коли євреям доводилося рятувати своїх одноплемінників, викрадених з метою одержання викупу, вони викуповували найперше жінок.

Староєврейському суспільству була відома побутова та сакральна проституція, про яку є згадки в Старому Заповіті. Так, у Книзі Царів є згадки про будиночки у вигляді келій поблизу Єрусалимського храму, в них єврейки займалися платною проституцією на честь богині кохання Астарти, яку Біблія називає "гидотою сидонською" (2 Цар., 23, 13).

Рух пророків, реформи Іосії

Єврейська знать ставала дедалі пихатішою. Вона не просто купалася в розкошах — виставляла їх напоказ, ніби спеціально для того, щоб росло невдоволення в суспільстві, адже, як зауважував історик В. О. Ключевський, "багаті завдають шкоди не тим, що вони багаті, а тим, що примушують бідних відчувати свою бідність". Соціальна атмосфера в обох староєврейських царствах розпалялася, причому саме в той момент, коли міжнародна обстановка складалася для євреїв не на краще. Тому мисляча частина суспільства пройнялася почуттям тривоги за долю єврейської держави, що знайшло своє відображення в русі пророків.

Пророки, тобто віщуни, ясновидці, існували в давнину повсюдно. Жили вона здебільшого при царському дворі чи храмі й виконували роль офіційних ідеологів та пропагандистів. Такі пророки були й у Палестині, вони з корисливою метою пропагували царську політику, хоча це не перешкоджало їм брати участь у двірцевих інтригах. Однак більшість єврейських пророків не кривила душею, говорила з народом від власного імені і з власної волі. Коли до цього додати, що деякі пророки (Амос, Єремія, Єзекіїль та ін.) були вихідцями з низів, і що їхні політичні прогнози нерідко справджувалися, то стане зрозумілим, чому народ їм вірив і йшов за ними. До речі, пророки добре знали психологію натовпу і вміли різними екстравагантними витівками завоювати собі популярність.

Пророки, що їхнім предтечею вважають самого Мойсея, гнівно таврували зажерливість лихварів, які "долучають дім до дому, а поле до поля приточують, аж місця бракує для інших..." (Іс, 5, 8), "продають безвинного за срібло, а бідняка за пару сандалів" (Ам., 2, 6). Найсильніших світу цього вони називали користолюбивими та бездушними: "Народе мій! Князі твої вперті і друзі злодіям вони, хабара вони люблять усі та женуться за дачкою, не судять вони сироти, удовина справа до них не доходить..." (Іс, 1, 23).

Староєврейських пророків іноді називають першими соціалістами, бо вони мріяли про справедливе суспільство, в якому "не будуть... будувати, щоб інший сидів, не будуть садити, щоб інший спожив" (Іс, 40, 25; 65, 21—22). У такому суспільстві запанують мир і злагода, єврей нізащо не нашкодить єврею чи, як живописав Ісайя, "вовк та вівця будуть пастись разом, і лев буде їсти солому, немов та худоба... вони не чинитимуть зла і вигубляти не будуть..." (Іс, 65,25). Самі люди, на думку пророків, таке суспільство не побудують, його їм подарує Бог, але зробить він це лише в тому випадку, якщо євреї зречуться язичництва й перейдуть до монотеїзму. Отож, соціальний порятунок бачився пророкам у перемозі монотеїзму та релігійній самоізоляції євреїв. Не вперед, а назад, в ідеалізований ними родоплемінний устрій, кликали вони народ. При цьому іноді закликали й інші народи до загального миру та злагоди, "перекувати мечі свої на лемеші, а списи свої — на серпи" (Іс, 2, 4), але будувати світ без воєн і насильства, на їхню думку, слід було лише після того, як євреї "полетять на плечах філістимлян до моря, пограбують гуртом синів сходу, на Едбма й Моава вони накладуть свою руку і діти Аммона їх слухати будуть" (Іс, 11, 14), тобто після побудови "світової" єврейської держави. Пацифізм пророків, таким чином, був вельми своєрідний, круто замішаний на етнічному егоїзмі, щоб не сказати — шовінізмі.

Політична катастрофа 586 р. до н. е. (знищення військами Навуходоносора II Єрусалима та "вавилонський полон" євреїв) та ряд інших причин і чинників призвели в VI—V ст. до н. е. до згасання громадсько-політичного руху пророків.

Історики вважають, що етнічне самозбереження євреїв стало можливим саме завдяки руху пророків: "Історія староєврейських царств... фактично нічим не відрізняється від історії півдюжини сусідніх країн. Ніщо в ній не варте особливого вивчення, коли проминуло три тисячі років, ніщо не могло зберегти народ упродовж тисячоліть після того, як канули в морок забуття великі імперії. І якщо серед усіх дрібних держав Стародавньої Азії лише царствам Іудеї та Самарії випала інша доля, то причину цього слід шукати в одному-єдиному чинникові — єврейських пророках".

Заклики пророків до єврейської знаті обмежити свої апетити, не гнобити простий люд, хоч як це дивно, не залишилися голосом волаючого в пустині, бо в тодішній складній міжнародній обстановці, коли сумнівним здавалося саме виживання євреїв як етносу, потреба в соціальних реформах була очевидною.

У 621 р. до н. е., через сотню років після загибелі Ізраїльського царства, іудейський цар Іосій обнародував "Второзакония" — останню книгу "Пятикнижжя Мойсея", яку нібито виявили під час ремонтних робіт у столичному храмі Яхве, але насправді склали за наказом царя (чи з його відома) столичні жерці. "Второзакония" на релігійній основі регламентувало в найменших деталях спосіб життя євреїв і, що особливо важливо, обмежувало лихварство та боргову кабалу. Відтоді тримати в борговій кабалі єврея (на не євреїв це не поширювалось) дозволялося лише впродовж шести років, після закінчення цього строку його треба було відпустити на волю, наділивши при цьому най необхіднішим майном: "Коли буде проданий тобі браттвій єврей або єврейка, то буде служити тобі шість літ, а сьомого року відпустиш його вільним від себе, не відпустиш його порожньо,— конче наділи його з худоби своєї дрібної, і з току свого, і з кадки чавила свого,— чим поблагословив тебе Господь, Бог твій, те даси йому" (5 М., 15, 12-14).

Спираючись на "Второзакония", Іосій позакривав в Іудеї всі храми, крім єрусалимського, причому жерців язичницьких капищ вигубив, а служителів периферійних храмів Яхве прилаштував у столичному храмі. За допомогою такої рішучої централізації культу Іосій сподівався зміцнити свою владу й відновити володарювання Давидидів у всій Палестині. Справді, царська влада від того не програла, що засвідчують такі рядки з Книги Екклезіаста (10 :20):