Розділ «МАЛА АЗІЯ І ЗАКАВКАЗЗЯ»

У мистецтві хеттів склався канон — художник зображував оточуючий світ не таким, яким він його бачив, а таким, яким його уявляв, точніше — найбільш слушним у даній ситуації. Так, у чоловічій фігурі голова й ступні ніг зображувались у профіль, плечі та груди — анфас.

Хетти розвивали кераміку — розписну й "гладку", за способом обробки поверхні, дрібну бронзову пластику (статуетки богів виходили умовними й повторювали фігури в наскальних рельєфах). Найбільш примітним явищем у хеттському мистецтві все ж був кам’яний рельєф, який найкраще відображав ідеологію Хеттської держави й у якому, до речі, так і не склався єдиний канон. Хеттський рельєф плоский, у ньому відсутні навіть спроби передати три мірність зображення. Композиції рельєфів на скелях і приставних кам’яних плитах прості, чіткі, ретельно продумані, в них витримано принцип ізокефалії (рівноголов’я фігур). Найцікавішими є рельєфи храму Язиликаю. Вони, поза сумнівом, справляли глибоке враження на відвідувачів.

Стосовно хеттської архітектури, то їй притаманні простота форм, монументальність, злитість із довколишнім скельним рельєфом.

Анатолія після загибелі Хеттського царства

На зламі II—І тис. до н. е. інтенсивні міграційні процеси до невпізнання змінили етнічну карту Анатолії. У XIII—XII ст.

до н. е. із Балкан на півострів нагрянули непрошені гості індоєвропейські "народи моря" та "мушкі". Вони знищили хеттську державу. У зворотному напрямі, зі сходу на захід, на півострів накотився вал абхазьких і протогрузинських племен. Завітали до Анатолії, також із Балкан, і фрігійці, які змішалися з мушками (ассирійці називали

Фрігію "країною мушків") та деякими іншими фракійськими племенами. Проте й на цьому міграційні процеси не завершилися. Наприкінці VIII ст. до н. е. до Анатолії забрели через Кавказький хребет невгамовні кіммерійці. Лише після цього в регіоні настала певна етнічна стабілізація. Новоприбульці розчленували Анатолію на кілька етнічних областей. Зокрема, в північно-західних областях півострова осіли фракійці, в його центральній частині — фрігійці, на північному сході — абхазькі та західні протогрузинські племена, на заході, південному заході та південному сході — нащадки хетто-лувійців (зокрема, лінійці), а на Чорноморському та Середземноморському узбережжі та на острові Кріт зарясніли грецькі міста-держави. Вірменське нагір’я обживали хуррити та споріднені з ними урарти. Звичайно, ці складні етнічні процеси далися взнаки. Анатолія перетворилася майже на цілковиту руїну.

Втім, загибель Хеттської держави була, певною мірою, й позитивним явищем у середньоазіатській історії, адже вона поклала край монополії хеттів на виробництво заліза. Цей метал, що мав ряд суттєвих переваг над бронзою і коштував у хеттську добу в 40 разів дорожче за срібло та в 5—8 разів — за золото, відтоді швидко поширився в Передній Азії та в острівних країнах Егейського моря. В XI—IX ст. до н. е. ще використовувалися переважно анатолійські поклади залізної руди, однак пізніше дійшла черга й до її місцевих запасів, скажімо, закавказьких.

Хеттська держава не зникла безслідно. В районі верхньої течії Євфрату виникла нова держава хеттів — "Велике Хатті", а на території Сирії — хеттське царство "Хатті". Ці держави проіснували до IX ст. до н. е., а потім розпалися (мабуть, за "допомогою" мушків, мовно споріднених із протовірменами) на ряд дрібних князівств. Вважається, що заселені II тис. до н. е. лувійцями та хурритами приєвфратські території стали з приходом туди "східних" мушків колискою вірменського народу.

Фрігійське царство

Лідійське царство

Лідійці, мова яких належала до анатолійської гілки індоєвропейських мов, мешкали в центрі західної частини Анатолії. Попервах вони були підданими могутнього Фрігійського царства, проте коли воно загинуло, лідійці, завоювавши грецькі міста на західному узбережжі півострова, утворили власну державу зі столицею ум. Сарди. В новоутвореній державі стала на престол династія Мермнадів.

Лідійська земля достатньо зрошувалася водами рік, була мулистою і, зрозуміло, родючою. У долинах лідійці вирощували зернові культури, а на гірських схилах закладали виноградники й садки. Наявність пасовиськ давала їм можливість займатися скотарством, передусім конярством, а металевих руд — металургією. Лідійці навчилися добувати золото з породи та очищати його. У великій кількості золотий пісок та самородки постачала їм річка Пактол. Лідійці були чудовими майстрами по виробництву одягу, взуття, розмальованої кераміки, цегли, облицювальної плитки, фарбників тощо. Вони досконало опанували торгівлею, першими у світі почали чеканити монети з електрума, золота й срібла. На лідійські монети був широкий попит, ними охоче користувалися навіть іонійські греки, що з’їли зуби на торгівлі.

Верхівку соціальної піраміди лідійського суспільства становили багаті аристократи-земле власники, військова та жрецька еліта, великі торговці (багаті, мов золота жила). До середнього прошарку населення належали вільні дрібні землевласники, пастухи, ремісники. До соціальних низів належали храмові та приватні раби тощо.

Монархічну Лідійську державу очолював цар, який спирався на військо та двірцевих охоронців. Значний вплив у державі мали й так зв. царські співправителі — вихідці з аристократичних родин. Можливо, в Лідії існувала й аристократична рада. Найважливіші політичні питання розглядалися на народних зборах, роль яких у міру посилення монархії зменшувалася. У лідійському суспільстві зберігалися рудименти первісно родових традицій: звичаї предків, прадавнє звичаєве право, поділ за родоплемінною ознакою тощо.

Заснував династію Мермнадів, за якої у VII—VI ст. до н. е. розквітло Лідійське царство, аристократ Гігес, який прийшов до влади унаслідок двірцевого перевороту. Гігес оволодів західними областями Анатолії (частиною Фрігії та Карії, Троадою, Місією), що забезпечило країні вихід до морських проток і торговельних шляхів у Причорномор’ї. Він прилучив до своїх володінь також Колофон і Магнезію — ворота в Егейське море. Потіснивши греків, він, однак, зумів зберегти з ними добрі стосунки, задобрював впливових жерців храму в Дельфах і храму Аполлона.

Отож, західна політика Лідії була досить ефективною. Менш успішно складалися державні справи на сході. Доводилось боронитися від настирливих кіммерійців, які безцеремонно освоювали Каппадокію, не поталанило вийти через Кілікію до Східного Середземномор’я. Щоб мати надійного спільника в боротьбі проти кіммерійців, Гігес уклав нерівноправний союз з Ассирією. Утім, незабаром він уже переорієнтувався на Єгипет і Вавилон, маючи намір спільно з ними виступити проти Ассирії. Ассирійський володар Ашшурбанапал розгромив у середині VII ст. до н. е. цю коаліцію. Ассирійці підбурили проти Лідії кіммерійців — ті буквально наводнили собою країну. В бою з кіммерійцями Гігес загинув, на згарище перетворилися Сарди. Вистояв лише акрополь Сард, у якому врятувався престолонаслідник Ардіс. Ардіс визнав себе васалом Ассирії, аби лише вона відкликала кіммерійців. Та допомога прийшла звідти, звідки на неї ніхто не сподівався. Союзні Ассирії передньоазійські скіфи вдерлися в Анатолію й винищили "юрми здеморалізованих тривалими грабунками" кіммерійців. Скориставшись цим, Лідія розпочала війну з грецькими містами Прієною та Мілетом за вихід до Егейського моря. Мілетом заволодіти вона не змогла і змушена була укласти з ним мирний договір.

Після загибелі Ассирії Лідія здійснила спробу розширити свої володіння на сході. На цьому грунті між нею та Мідією, яка сама претендувала на ассирійську спадщину, спалахнула війна. Примирив обидві могутні держави його величність випадок — сонячне затемнення 28 травня 585 р. до н. е., яке сповнило їх містичним страхом. Кордоном між Лідією та Мідією було визнано р. Галіс. Щоб зміцнити стосунки між обома країнами, мідійський царевич Астіаг одружився з лідійською принцесою. Лідія остаточно звільнила Анатолію від кіммерійців.

Найвагоміших успіхів на міжнародній арені Лідія досягла в середині VI ст. до н. е., за царювання свого останнього володаря Креза, ім’я якого стало символом багатства. Крез перетворив багаті анатолійські міста греків на своїх данників.

Усередині VI ст. до н. е. на політичному обрії Передньої Азії з’явилася нова зірка першої величини — Персія. Крез відразу ж заходився шукати союзників проти неї. Однак політична доля відвернулася від нього. В бою з перськими військами лілійні зазнали поразки.