Розділ 19. УКРАЇНА НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ: УТВЕРДЖЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ ТА РОЗБУДОВА ДЕРЖАВИ

Якщо уважно придивитися до переміщених осіб, то можна дійти висновку, що серед них справді була деяка частина колишніх колабораціоністів, членів органів управління німецької адміністрації на тимчасово окупованій території України. Були серед них і учасники дивізії СС "Галичина", яку інтернували в Італії англійці наприкінці війни. Ці українці здебільшого виїхали до Великобританії. Крім них, сюди прибуло близько 6 тис. українців із корпусу польського генерала В. Андерса, а також 21—24 тис. із західних окупаційних зон Німеччини й Австрії, значну частину серед них становили жінки. Майже 2 тис. українських жінок із Югославії та Польщі відразу по війні приїхали до Великобританії у відповідь на шлюбні оголошення, що їх вміщували друковані органи західних країн.

Тоді, як колишніх солдатів корпусу Андерса зрівняли в правах із британцями, інші, згідно з трирічним регламентованим контрактом, мусили погоджуватися на будь-яку роботу, яку їм надавало британське міністерство праці. Тільки на початку 1949 р. з них були зняті обмеження, і вони отримали змогу працювати й жити за своїм вибором.

Вагомою причиною неповернення значної частини українських громадян, особливо жителів Західної України, було й те, що тоді на цій території точилася гостра політична боротьба з радянською системою, яку тут впроваджували. Вона супроводжувалася невиправданою жорстокістю. Саме це спонукало певну частину населення ставати в ряди підпільної Української Повстанської Армії (УПА). А оскільки жорстока боротьба не вибирає засобів насильства, то частина бойовиків УПА завдавала чимало шкоди урядовим органам і горя місцевому населенню у цьому протиборстві.

Звичайно, сили були нерівні. Радянський режим посилював тиск на повстанців. Тому вони змушені були згорнути боротьбу й вивести значну кількість українського населення за межі України. Тисячі членів УПА прорвалися через Карпати в Чехословаччину й вийшли до західних зон окупації Німеччини та Австрії, де їх інтернували. Так з'явилося нове поповнення української еміграції.

У повоєнні роки багато українців осіло в Польщі й утворило тут українську діаспору. Відомо, що в Польщі ще до війни жила велика кількість українців, а на території України — поляків. Наприкінці війни й у перші повоєнні роки відбувся "обмін" українського і польського населення. 9 вересня 1944 р. Польща уклала договір з СРСР про так званий добровільний взаємний обмін цивільними особами. Передбачалося за період з 15 жовтня 1944 р. до

1 лютого 1945 р. виселити з Польщі 650 тис. осіб. Цю акцію підтримала Армія крайова.

Таким чином, українців, які проживали на західних українських етнічних землях, переданих Польщі, переселили переважно до західних областей України, а польське населення переїхало на територію повоєнної Польщі. Крім цього, після війни до Польщі прибуло близько 2 млн українців з Німеччини, вивезених туди на роботу з окупованих фашистами територій. Польських переселенців з України поселили на західних і північних землях, що повоєнного часу відійшли від Німеччини до Польщі. Українські переселенці з Польщі осіли переважно у сільських місцевостях, в основному в тих поселеннях, звідки виїхали поляки, — в східній частиш Тернопільської і Рівненської областей, на північному сході Львівської області, а також у приміських районах Львова. 315 жовтня 1944 р. до серпня 1946 р. з Польщі переселили 483 тис. українців.

Після обміну українсько-польським населенням у Польщі залишилися 220 тис. українців. З них близько 150—160 тис. жило на українських чи українсько-польських етнічних землях.

Ганебним заходом польського уряду щодо українського населення була так звана акція "Вісла" — виселення з 23 квітня до серпня 1947 р. 140,6 тис. українців і членів мішаних українсько-польських сімей із українських поселень та прилеглих до них земель, розташованих переважно в південно-східній Польщі.

Основна частина українського населення, виселеного на західні та північні землі, живе в цих районах і тепер, б—10 тис. українців осіли у Варшаві, близько 3 тис. — в Кракові та багатьох інших містах Польщі.

За різними оцінками, у Польщі мешкає приблизно 300—600 тис. українців та осіб українського походження. Нині українці в Польщі живуть змістовним життям. Вони створили свою культуру, літературу, мистецтво, мають певні здобутки в освіті. Вивчати українську мову в польських школах почали в 1952/53 навчальному році, коли з цією метою було відкрито 24 класи, де навчалося 487 дітей. Відтоді кількість шкіл та учнів у них збільшується. Відкрито ліцеї, де готують учителів. Серед діячів культури — чимало українців. Багато українців стали відомими в науково-дослідних закладах Польської Академії наук, Варшавському, Гданському, Краківському та інших університетах. У 1990 р. у Варшаві створено Польську асоціацію українознавців, яка займається вивченням і популяризацією історії, культури, мистецтва, літератури та державної мови України. Асоціація почала видавати "Варшавські українознавчі записки", молодіжний український альманах "Зустрічі"та деякі інші періодичні друковані видання.

Основна частина переміщених осіб українського населення подалася до США. Всього в 1947—1952 рр. в США прибули 85 тис. осіб. Вони поповнили громадські та політичні організації українського зарубіжжя. У 60—70-х рр. до Сполучених Штатів почали прибувати десятки тисяч українців з Польщі та інших західних країн. Американські українці розселилися у 42 штатах, і нині їх там є майже 2 млн осіб, понад 90 % з них мешкають у великих містах. Це переважно емігранти зі Східної Галичини й Північної Буковини (45 %) та Закарпаття (40 %) і лише 15 % припадає на вихідців із Східної України. Нині українська громада в США живе повноцінним життям. Вона має свої школи, вищі навчальні, культурологічні й наукові заклади. На утриманні українських громад перебувають українські школи трьох типів: українські католицькі школи — їх понад 60 (16 тис. учнів); суботні школи українознавства — їх близько 50 (4 тис. учнів); недільні школи українознавства, де вивчають переважно релігійні предмети, українську мову, історію, культуру.

Завдяки добрій освіті американці українського походження займають помітне місце в громадсько-політичному житті США. Серед них багато відомих учених, художників, артистів. Зв'язки української діаспори в США з материковою Україною найрізноманітніші. Вони з кожним роком міцніють і розширюються. У Сполучених Штатах Америки існує центр досліджень історії імміграції при Міннесотському університеті. Він веде глибокі наукові пошуки й на їх основі щорічно випускає чимало книг із історії української діаспори.

У 1968 р. при Гарвардському університеті для молоді було відкрито Український науковий інститут. Спочатку існувала кафедра історії України, потім утворили кафедру літератури й мовознавства. У розвитку цього закладу вирішальна роль належить колишньому директорові, вченому зі світовим ім'ям Омелянові Пріцакові. Він — справжній енциклопедист-історик (тюрколог, алтаєзнавець і монголознавець), гуманітарій широкого профілю. Його добре знають у нас в Україні.

Останніми роками почалися взаємні контакти на постійній основі між інститутами гуманітарного профілю Академії наук України й українськими науковими закладами й кафедрами ряду великих університетів США. Товариство "Україна" підтримує стосунки з американськими вченими інших національностей, які досліджують історію України, її фольклор та етнографію. Значно поліпшилися культурні зв'язки американських українців з материковою Україною. Відомий американський диригент і композитор українського походження Вірко Балей з Лас-Вегаса почав влаштовувати в Нью-Йорку та інших містах США концерти, де виконують твори сучасних українських композиторів — В. Сильвестрова, Л. Колодуба, І. Карабиця тощо. Сам Вірко Балей побував у Києві, диригував українськими симфонічними оркестрами. У США він влаштував невеликий фестиваль художніх фільмів, творцями яких були кінорежисер Ю. Іллєнко й поет І. Драч.

У 1985 р. у Клівленді почав діяти громадський Комітет сприяння українському мистецтву, який щороку влаштовує концерти мистецьких делегацій товариства "Україна". У 1989 р. Ратгерський університет із штату Нью-Джерсі, де працює професор історії Тарас Гунчак, спільно з товариством "Україна" влаштував перші в історії США Шевченківські читання в кількох університетах і культурно-наукових центрах цієї країни, в яких взяла участь делегація товариства на чолі з відомим літературознавцем Іваном Дзюбою і літературним критиком професором Миколою Жулинським. У 1990 р. на базі Ратгерського університету відбулася міжнародна конференція "Україна сьогодні". Налагодили взаємні контакти університети Чікаго й Києва, Технологічний інститут у Нью-Джерсі та НУ Київський політехнічний інститути. У 1991 р. відбулася конференція українських інженерів США та їхніх колег, які працюють у КПІ. Почато спільне видання наукових журналів, періодичних, публіцистичних та літературно-наукових часописів. Заплановано поїздки до США викладачів українських ВНЗ.

Після Другої світової війни велика частина українців подалася й до Канади, де умови для життя були придатнішими й уже діяла українська діаспора. З 1947 по 1955 рр. до Канади прибули 35 тис. українців, більшість з яких походила з Галичини й Буковини. Була й велика група зі Східної України.

Значно краще освічені, ніж попередники, нові емігранти здійснили могутній соціально-політичний вплив на українську громаду, заснувавши такі організації, як Ліга визволення України (1949) і рух скаутів "Пласт" (1948). Вони посилили й чинні організації національного спрямування.

Нині українська громада все активніше бере участь у громадсько-політичному житті Канади. В 1971 р. федеральний уряд запропонував політику багатокультурності на державному рівні, а згодом аналогічні закони прийняли провінційні уряди. Для українців відкрилися нові можливості. Зросло представництво етнічних українців у провідних інститутах канадського суспільства, активнішою стала їхня участь у всіх сферах життя.

Після обрання у 1924 р. до федерального парламенту Михайла Лучковича 62 українці різних політичних поглядів стали членами вищого виборного органу в Оттаві. Деякі українці обіймали важливі посади в урядових кабінетах, а двоє з них — Рой Романов у Саскачевані та Лаврентій Дінур у Альберті — очолили політичні партії в провінціальних законодавчих органах. Інші українці добре зарекомендували себе в канадському сенаті й на державній службі всіх рівнів. У січні 1990 р. був призначений на посаду нового генерал-губернатора Канади Роман Гнатишин, представник другого покоління українських канадців.