Розділ 19. УКРАЇНА НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ: УТВЕРДЖЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ ТА РОЗБУДОВА ДЕРЖАВИ

Не кращою була ситуація і з розвитком кіно. За останніх десять років тільки половина фільмів на кіностудії ім. О" П. Довженка вийшла українською мовою. Одеська кіностудія із 60 фільмів лише три випустила українською мовою. У репертуарі драматичних театрів зменшилася питома вага українських класичних п'єс, в областях різко поменшало шкіл з українською мовою навчання. У ВНЗ викладали переважно російською. Українську мову майже зовсім витіснили з наукового вжитку й діловодства, державних установ та відомств. Тому важливою віхою в національному відродженні стало прийняття наприкінці 1989 р. Закону "Про мови в Українській PCP". Українська мова оголошена в республіці державною й поряд з російською та іншими — мовою міжнаціонального спілкування. Плідно почало діяльність Товариство української мови ім. Т. Шевченка, яке згодом перетворилось у Всеукраїнське товариство "Просвіта" ім. Тараса Шевченка, зростала мережа шкіл і класів з поглибленим вивченням української мови і літератури, історії, фольклору, мистецтва тощо.

Тепер більше уваги приділяють вивченню рідної мови і літератури в загальноосвітніх школах. Українську мову почали активніше використовувати у ВНЗ і технікумах, вийшло значно більше навчальних посібників рідною мовою. Нині 37 % студентів ВНЗ навчаються українською мовою (наприкінці 80-х pp. 4—5 %). Суттєві зміни відбулися в загальноосвітніх школах України. Якщо у 1990/91 навчальному році українською мовою навчалося 44,7 % учнів, то через три роки цей показник зріс до 56,97 % . Переважна більшість сільських школярів вчиться українською мовою, тоді як у міських школах ще переважає навчання російською.

На екранах показують більше фільмів і вистав українською мовою. Підготовлена Державна програма розвитку історичних досліджень, поліпшення пропаганди минувшини історії народу України.

Значно посилилася в Україні увага до задоволення духовних запитів національних меншин. Протягом останніх років створено ряд національних культурних товариств. Координує їхню діяльність Рада національних товариств України.

У місцях компактного проживання національних етнічних груп працює 210 шкіл з викладанням національними мовами. У вищих навчальних закладах відкрито факультети з вивчення болгарської, угорської, польської, новогрецької, єврейської, кримськотатарської та інших мов національних меншин. Мовами національних меншин виходить низка газет і журналів, ведуть радіо- і телепередачі.

Помітно вплинув на національно-культурне життя нашої держави Перший український національний конгрес з проблем духовного відродження народів, які живуть в Україні, що відбувся у листопаді 1991 р. в Одесі. Конгрес виробив програму дій щодо забезпечення вільного розвитку представників усіх меншин, які проживають в Україні й для яких вона є батьківщиною. Своєрідним його продовженням став Конгрес українців незалежних держав, що відбувся в Києві у січні 1992 р. В його роботі взяло участь 1500 осіб. Делегати й гості Конгресу взяли участь у Всенародному вічі в День соборності, яке відбулося на площі ім. В. Хмельницького (тепер Софійська площа) у Києві.

Декларація прав національностей України, яку Верховна Рада прийняла в листопаді 1992 р., гарантує всім народам, національним групам і громадянам, що живуть в Україні, рівні політичні, економічні, соціальні й культурні права. Дискримінація за національною ознакою заборонена і суворо карається законом. Національне відродження в Україні відбувається без етнічних чвар, міжнаціональних конфліктів і кровопролиття. Більшість людей усіх національностей прагнуть пліч-о-пліч іти шляхом розбудови України. Зокрема, вільніше стало жити в незалежній Україні єврейському населенню, яке зазнавало дискримінації і за часів царату, і в роки панування комуністичної системи. Відновлюється історична справедливість щодо кримських татар, яких за велінням Сталіна виселили в 1944 р. з Криму. Українська громадськість, нові політичні сили республіки підтримують їхнє прагнення до повернення на свою батьківщину — в Крим, до об'єднання всіх інтелектуальних, духовних і економічних сил для її розбудови.

Однією з ознак національного відродження в Україні стали нові взаємини між державою і церквою, представниками всіх релігій. Вірним повертають храми, інші культові споруди. Створюються належні умови для здійснення свободи совісті. Важливою подією на цьому шляху було широке відзначення улітку 1988 р. 1000-річчя впровадження християнства на Русі.

Активізації релігійного життя в Україні значною мірою сприяв Закон про свободу совісті й релігійні організації. В Україні зросла кількість релігійних об'єднань і організацій. За період існування незалежної Української держави число релігійних громад збільшилося майже на 3,5 тис. і на 1 січня 1995 р. становило близько 16,5 тис. одиниць. Цей процес ще далекий від завершення, хоча нині тенденція до екстенсивного збільшення кількості церков помітно згасає. Якщо в 1991 р. зростання кількості релігійних громад усіх віровизнань становило ЗО %, то у 1994 р. — 5,6 %. Виникло чимало нових монастирів, духовних навчальних закладів, у т. ч. недільних шкіл. За таких умов змогли відновити діяльність Українська греко-католицька церква (УГКЦ) і Українська автокефальна православна церква (УАПЦ). Здобула незалежність від Москви в управлінні Українська православна церква Київського патріархату (УПЦ—КП), самостійними стали союз євангельських християн-баптистів, релігійна організація свідків Єгови, адвентисти сьомого дня. Сильні позиції утримує Українська православна церква Московського патріархату (УПЦ—МП).

Проте в релігійному житті України відбуваються складні й суперечливі процеси, інколи спалахують конфлікти між людьми різних віросповідань. Є суперечки і в православному середовищі. Вони пов'язані з прагненням української православної людності до створення єдиної незалежної (помісної) православної церкви в Україні. Чимало конфліктів за храми виникало в Західній Україні, а також у Києві. 18 липня 1995 р. під час похорону Святійшого Патріарха Київського та всієї Русі—України Володимира в Києві сталися сутички між підрозділами міліції ЗМОПу й "Беркута" з одного боку, та похоронною процесією — з другого, в ході якого було застосовано кийки і сльозогінний газ. Серйозний конфлікт відбувся між УПЦ та УАПЦ на Чернечій горі в Каневі під час відзначення 130-х роковин перенесення праху Т. Шевченка з Санкт-Петербурга до Києва. Ці конфлікти, безумовно, завдали шкоди справі консолідації українського суспільства. Тому недопущення їх — завдання великої державної ваги.

Усе активнішим стає процес відродження української літератури й мистецтва. Почалися переоцінка фактів і явищ суспільного життя, нове осмислення здобутків самої літератури. Письменники стали у перші ряди борців за національне відродження. Повернулося чимало імен і творів, свого часу насильно забутих. Значно пожвавило літературні процеси знайомство з творами літе-раторів-українців зарубіжжя. Особливого розвитку набуває публіцистика. Сказала вагоме слово і літературна критика. Зокрема, не можна не помітити публікацій М. Жулинського. Об'єктивно, правдиво аналізує письменницьку творчість М. Слабошпицький.

Мовна ситуація, криваві дати нашої минувшини, зокрема голодомор 1932—1988 рр., наркоманія і алкоголізм, виправні колонії, стан медицини, забруднення навколишнього середовища, хижацьке використання родючих земель, побутові проблеми міста і села, Афганістан — ось теми, що не сходять зі сторінок газет і журналів.

Увійшла в літературу тема Чорнобиля, їй присвячено поеми С. Иовенко "Вибух", Б. Олійника "Сім", І. Драча "Чорнобильська мадонна", повість Ю. Щербака "Чорнобиль", роман В. Яворів* ського "Марія з полином у кінці століття" тощо.

Після заборони знову побачили світ твори В. Винниченка, М. Хвильового, М. Зерова, Г. Косинки, Є. Плужника та ін. Знайшли свого читача твори В. Стуса, І. Світличного, Є. Сверстюка, подружжя Ігоря та Ірини Калинців, В. Голобородька, В. Рубана тощо, чию діяльність щодо захисту української літератури та мови в минулі часи розцінювали як націоналістичну. Повернувся на рідну землю з вимушеної еміграції письменник і правозахисник М. Руденко, знову повноголосо зазвучала поезія Л. Костенко. Плідно продовжує традиції української літератури талановита молодь — В. Герасим'юк, І. Римарук, О. Забужко, М. Тимчак, І. Малкович, І. Маленький, Г. Пагутяк, П. Гірник та ін.

На жаль, скорочується мережа бібліотек в Україні. Лише в 1994 р. вона зменшилася на 910 одиниць, а книжковий фонд — на 13 130 тис. примірників. Тільки в Одеській області спостерігається збільшення загального фонду книг і журналів на 1458 примірників при деякому скороченні мережі.

Повільно змінюється структура книжкового фонду книг і журналів рідною мовою. Якщо питома вага книг і журналів рідною мовою у 1990 р. становила 31,8 % ,то в 1993р. — 36,3 %. Українські книги займають більше 50 % у загальному фонді лише у Львівській і Тернопільській областях.

Розроблена і затверджена Президентом Державна програма розвитку національного книговидання і преси була розрахована до 2000 р. У нинішній надзвичайно складній економічній ситуації державні кошти спрямовуються на пріоритетні її напрями — зокрема, на видання шкільних та вузівських підручників, яких у 1994 р. було випущено лише 37 % до потреби.

У важкому стані перебуває музичне мистецтво. Концерти класичної музики відбуваються у напівпорожніх залах. Більшість молоді, на жаль, віддає перевагу низькопробним шоу-програмам, під впливом яких формуються її естетичні смаки, хоча фестивалі сучасної української пісні та популярної музики засвідчили невмирущість національного пісенного і музичного мистецтва. Увагу всього світу привернув, зокрема, всеукраїнський фестиваль сучасної молодіжної музики "Червона рута", започаткований 1989 р. у Чернівцях.

Відроджується українське драматичне мистецтво. Виникли нові драматичні колективи, театри-студії. Відбувається демократизація образотворчого мистецтва. Розширюється виставкова діяльність художників різних напрямків.

Таким чином, національно-духовне відродження України — багатогранний і складний процес, який зіткнувся з рядом проблем та труднощів. Його послідовне та всебічне здійснення стане запорукою піднесення рівня національної свідомості широких верств українства. А без цього немислимий успіх українського державотворення.