Розділ 19. УКРАЇНА НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ: УТВЕРДЖЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ ТА РОЗБУДОВА ДЕРЖАВИ

Українська діаспора.

Невід'ємною складовою процесу національно-культурного відродження є творчість представників української еміграції (Матеріали про це подано на основі досліджень українських вчених Б. Д. Лановика, З М. Матисякевича та Р. М. Матейка — Авт.).

Високохудожню спадщину залишив відомий поет, есеїст, критик і публіцист Є. Маланюк, чиї художньо-естетичні принципи формувалися в період втрати української державності. Поразку УНР він сприйняв як національну трагедію. Аналізуючи причини цих подій, митець звертається до визначення ролі національно свідомої особистості в українській історії, його поезія сповнена історико-філософських роздумів про долю народу, призначення людини в добу політичних і соціальних потрясін. У вірші "Доба" (1940 р.) поет наголошує, що запорукою відродження України є активність, воля і наполегливість народу, вміння не тільки досягти, а й зберегти свободу.

Певний час Є. Маланюк перебував під впливом ідеології імморалізму, поглядів Д. Донцова щодо виховання української нації в дусі культу сильної ніцшеанської людини. Однак творчість митця не вкладається в жодні штучні ідеологічні рамки. Є. Маланюк — самобутній національний поет і стиліст. Він органічно синтезував необарокові та неоромантичні форми в єдності неокласичної поетики. За змістом його творчість споріднена з гуманістичними ідеями І. Франка та М. Хвильового. Окреме місце в поезії Маланюка займає оригінальна концепція "України-Скитії, степової Гелади". Є. Маланюк також автор оригінальних есе, присвячених філософії української культури.

Між українською та світовою культурою будував мости Святослав Гординський — поет, перекладач, художник, мистецтвознавець. Людина енциклопедичних знань, С. Гординський здобув освіту у Львівському університеті, навчався в Академії мистецтв у Берліні та Академії Р. Жульєна в Парижі. Великий знавець української поетики й мови, він написав ряд поетичних збірок, що вирізняються своєю класичною формою, зробив один із найкращих переспівів "Слова о полку Ігоревім". С. Гординський перекладав вірші Горація, Овідія, В. Гюго, ПІ. Бодлера, Г. Апполінера, Б. Верхарна, Дж. Байрона, Е. По, Й. Гете, Ф. Шіллера тощо. Його перу належать цікаві наукові розвідки — зокрема, "Франсуа Війон. Життя і твори" (1971 р.), статті про Т. Шевченка-художника, про український іконопис тощо.

Серед письменників, які викривали тоталітарну систему нищення особистості, привертає увагу творчість І. Багряного. Він навчався у Київському художньому інституті, належав до літературного об'єднання "Марс". Був репресований 1932 р., а 1945 р. емігрував за кордон. Його романи "Звіролови" (1944 р., перевиданий під назвою "Тигролови") і "Сад ГетсиманськиЙ" (1950 р.) розкрили перед світом національну трагедію поневоленогоо народу в центрі Європи. Твори ґрунтуються на документальному матеріалі й особистих переживаннях автора, їм притаманний глибокий філософсько-художній аналіз світоглядних і моральних засад антилюдяної державної політики.

Роман "Сад ГетсиманськиЙ" у своїй образній довершеності й людяності співзвучний з найкращими творами світової літератури, передусім Б. Ремарка, Б. Брехта, Т. Драйзера. Попри деяку публіцистичність, цей твір стоїть в одному ряду з такими визначними творами XX от., як романи Л. Кестлера "Сліпуча пітьма" (1940 р.) та Дж. Орвелла "1984" (1948 р.).

Світового визнання набула творчість скульптора 0. Архипенка (1887—1964 рр.), який 1908 р. емігрував у Францію. З Його ім'ям пов'язаний розвиток скульптурної пластики XX ст. ("Ступаюча жінка", 1912 р.; "Постать", 1920 р.). Серед відомих українських скульпторів слід згадати М. Черешньовського, який створив пам'ятники Лесі Українці в Клівленді (США) й Торонто (Канада) Л. Молодожанина, автора пам'ятників Т. Шевченкові у Вашингтоні (США) та Буенос-Айресі (Аргентина).

Світовим визнанням користується творча спадщина графіка, живописця, мистецтвознавця Я. Гніздовського, який з 1949 р. жив у США. Широко відомі його графічні твори — "Соняшник" (1962 р.), портрет М. Скрипника (1971 р.), живописні — "Пшеничний лан" (1960 р.), "Селянський хліб" (1981 р.) та ін. У 1990 р. виставка його творів експонувалася у Києві.

У розвиток музичної культури значний внесок зробив композитор А. Рудницький. Випускник Берлінської консерваторії, він прокладав модерністський напрям в українській музиці. У1938 р. емігрував у США, здобув визнання як диригент оперних, симфонічних оркестрів і хорів у Нью-Йорку, Філадельфії, Торонто. У його творчій спадщині — опери "Довбуш" (1938 р.), "Анна Ярославна" (1967 р.), "Княгиня Ольга" (1968 р.), кантати, симфонії. Йому належать теоретичні праці "Українська музика" (1963 р.), "Про музику і музик" (1960 р.). Його син Роман, відомий піаніст та педагог, лауреат трьох міжнародних конкурсів піаністів, тричі гастролював в Україні. У його репертуарі — твори Л. Ревуцького, Б. Лятошинського, А. Рудницького, В. Косенка, В. Барського, Я. Степового та ін.

З усіх форм культурного розвитку поза кордонами України, мабуть, найбільших успіхів досягла українська вища школа, яка за умов денаціоналізації на Батьківщині виконувала велике й важке завдання виховання національних інтелектуальних кадрів, які могли б зберегти національну традицію та продовжити розбудову української культури.

Першою українською вищою школою за кордоном став заснований у Відні в 1921 р. Український вільний університет. Його засновником був Союз українських журналістів і письменників, а співзасновниками — М. Грушевський та визначний вчений-юрист С. Дністрянський. Восени 1921 р. університет перенесли в Прагу, де він проіснував до 1939 р., а після Другої світової війни відновив свою діяльність у Мюнхені. Першим ректором став мовознавець та історик літератури О. Колесса. До 1939 р. докторські дипломи в університеті одержали 109 осіб.

Другою за часом заснування (1922 р.) була Українська господарська академія в Подєбрадах (Чехословаччина). Вона мала три факультети: агрономічно-лісовий, економічно-кооперативний, інженерний. Ректором її був І. Шовгенів. У професорсько-викладацькому персоналі було 90 осіб, а число студентів сягало 600. У 1932 р. на цій базі було створено Український технічно-господарський інститут заочного навчання. Його ректором став Б. Іваницький, а пізніше — відомий економіст Б. Мартос.

У 20-х — 30-х рр. у Празі працював Український високий педагогічний інститут ім. М. Драгоманова, в якому готували вчителів для початкових шкіл та позашкільної освіти. Директором інституту був історик української літератури Л. Білецький.

У 1923 р. група професорів філософського факультету Українського вільного університету — Д. Антонович, Д. Дорошенко, О. Колесса, В. Щербаківський — заснувала Українське історико-філологічне товариство. У 1938 р. воно мало 53 члени, які займались науковим дослідженням історії України, історіографії, воєнної історії, історії освіти, права, етнографії, економіки, археології, класичної філології.

Важливим культурним центром української еміграції був Український науковий інститут у Берліні, заснований 1926 р. Першим ректором інституту був відомий український історик Д. Дорошенко, азі 932 р. і до Другої світової війни — філософ і історик культури В. Мірчук. При інституті працювали видатні українські науковці: історики С. Томашівський, Д. Олянчин, В. Кучабський, літературознавці Б. Лепкий, М. Гнатишак, К. Чехович, філософ Д.Чижевський та ін.

Після Другої світової війни центр науково-культурного життя української діаспори переміщується в Північну Америку — Канаду та США. Завдяки активній діяльності української громади вже в 1945 р. у Саскатунському університеті (Канада) було запроваджено викладання української мови, літератури, історії. Нині, за свідченням директора Канадського інституту українських студій при Альбертському університеті Б. Кравченка, українознавчі програми запроваджено в 12 університетах Канади.

У роки Другої світової війни почалася третя хвиля української еміграції, що отримала назву політичної. Як відомо, в 1939 р. радянські війська зайняли західноукраїнські землі. Сталінський режим приніс сюди примусову колективізацію, депортацію та репресії проти значної частини членів КПЗУ, "антисоціалістичних елементів" і "ворогів народу". Цим затаврували чимало відомих діячів і носіїв української ультури, священиків, що стало однією з причин розгортання боротьби населення західноукраїнських земель проти сталінського режиму. Загострилася політична ситуація, в цьому регіоні стало важко жити. Ці та інші причини зумовили третю хвилю української еміграції, що пов'язана з війною, бо саме у воєнні роки окупаційні війська вивезли до фашистської Німеччини близько 5 млн українців як дармову робочу силу. Після репатріації не всі українці повернулися до своїх домівок. Частина українських громадян з різних причин залишилася на Заході, а деякі з них подалися й за океан. За межами України опинилося дуже багато військовополонених, які після звільнення боялися повертатися на Батьківщину, щоб не потрапити в нові табори, цього разу сталінські.

Офіційна статистика свідчить, що в 1947 р. у західних окупаційних зонах Німеччини було: в англійській — 54 580 українців, американській — 104 024, французькій — 19 026; у всіх трьох окупаційних зонах Австрії — 21893 і у великому таборі під Ріміні в Італії — 11 000. Як пишуть зарубіжні джерела, близько 100 тис. українців з різних причин перебували на тих самих територіях серед корінного населення або ж переховувалися в лісах. Отже, з цих даних випливає, що понад 310 тис. українців були "біженцями" або "переміщеними особами".

Що це за люди? Чому вони опинилися за межами України? Це далеко не прості запитання. Донедавна на них давали однозначну відповідь — за межами України опинилися зрадники Батьківщини. Нині настав час подолати ці стереотипи, об'єктивно з'ясувати, з яких же причин наші брати й сестри зреклися України й стали поневірятися на чужині.