Розділ 9. РУЇНА ТА її НАСЛІДКИ ДЛЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ. НАМАГАННЯ ГЕТЬМАНА ІВАНА МАЗЕПИ УТВЕРДИТИ УКРАЇНУ ЯК САМОСТІЙНУ ДЕРЖАВУ

Похід на Крим почався лише 19 вересня 1688 р. На чолі війська стояв князь Василь Ґоліцин. В його підпорядкування перейшла і значна частина козацького війська. Князь не відрізнявся особливим талантом ведення війни, тому похід був невдалим, велика частина козацького війська з нього не повернулася.

У цей час почалася боротьба за царську владу в Москві. Прихильники царя Петра І вступили в конфлікт з опозицією царівни Софії, і було важко вгадати, за кого триматися, але Мазепа вийшов з цього становища незаплямований підозрами.

Падінню царівни Софії сприяла нова військова компанія, І. Мазепа успадкував чорноморську проблему. У березні 1689 р. князь Ґоліцин вирушив на Крим зі 120-тисячним військом. На Коломаку до нього приєдналися українські війська під проводом І. Мазепи. Ця величезна армія 20 травня дійшла до Перекопу, примушуючи татар відступати, але наступного дня несподівано відступила сама. Причини цього невідомі: дослідники схиляються до того, що Ґо-ліцина підкупили татари.

Після цього відбулося падіння царівни Софії та перехід влади до Петра І. Ходили чутки, що Петро І розправиться і з Мазепою, але новий цар залишив гетьмана при його уряді.

Той факт, що І. Мазепа не тільки не постраждав за дружні взаємини з Ґоліциним, а навіть навпаки, попав в особливу ласку до Петра І, виправив з ґоліцинських маєтків ті гроші, що заплатив йому за свій вибір та й ще випросив для своїх родичів та своїх однодумців велику кількість маєтків, свідчить про його неабияку здатність пристосовуватися до людей і обставин.

Річ у тому, що новому московському урядові, який не знав ще, чи його перемога забезпечена навіть на московському терені, було надзвичайно важливо мати на своєму боці гетьмана України, який, розпоряджаючись військовими й політичними засобами, міг зробити так, що ця московська перемога Петра І дуже легко могла стати поразкою. Але й Мазепі треба було тоді підтримки нового московського уряду (хоч би з міркувань самої охорони, бо він у Москві), а новому урядові Петра І потрібен був І. Мазепа, його допомога й підтримка як володаря Української держави. Спільність інтересів на той час і призвела до того, що І. Мазепа повернувся в Україну, одержавши велике царське жалування, всі учасники посольства отримали також багаті дарунки, московські чини, звання, маєтки в Україні, а дехто навіть і на Московщині. Так продовжувалося без особливих змін до кінця XVII ст.

Взаємини між гетьманом І. Мазепою і московським урядом принаймні в деякі роки були цілком мирними й навіть дружними. Треба пам'ятати ще, що тоді Москва не втручалася безпосередньо у внутрішні справи Української держави, і вся внутрішня українська політика була цілковито в руках гетьмана. Тільки в справах міжнародної політики, в справах, які стосувалися обидвох держав, Москва мала можливість втручатися, й тоді у неї був справді перший голос, бо то був голос царя.

Розбіжності в інтересах України й Московщини були постійно. Іноді вони виливалися в доволі гострі конфлікти між гетьманським і царським урядом. Приміром, близько 1690 р. виникла справа Слобожанщини, слобідських українських полків. Гетьман І. Мазепа так само, як і гетьман І. Самойлович, стояв на тому, щоб Слобідська Україна була передана під владу українського гетьмана, отже, щоб слобідсько-українські полки ввійшли до складу Гетьманщини. Московський уряд вважав, що Слобідська Україна — це частина Московської держави й території, яку лише пізніше залюднено українцями з Гетьманщини, а також з Правобережної України, і що український уряд не має жодних підстав домагатися прилучення цих полків до Гетьманщини, поширення гетьманської юрисдикції на Слобожанщину. Всі домагання Самойловича в цій справі московський уряд відкидав.

Цікаво, що кілька разів українське посольство до Москви з приводу цього очолював сам І. Мазепа. І от, коли Мазепа вже став гетьманом, він знов порушує це питання перед Москвою, мабуть, сподіваючись, що внаслідок його особистих взаємин з Петром І і вищим московським боярством йому пощастить дійти до позитивного вирішення цього питання. Але так не сталося. І московський уряд, крім найкращих в тому році стосунків, відповів досить гостро на домагання гетьмана, що "про такі речі навіть і помислить не можна, а не те, щоб просить".

Становище гетьмана в цих стосунках з Москвою ускладнювалось ще й тим, що до Москви постійно ішла велика кількість скарг та доносів на Мазепу, мовляв, той збирається передати Україну Польщі. У 1689 р. у Варшаві з'являється якийсь чернець, що передає королеві листи нібито від самого гетьмана, де той просить прийняти Україну назад до складу Польщі. У 1690 р. в Києві з'явилося "предметне письмо", в якому сказано, що І. Мазепа хоче віддати Україну Польщі. Хоча листи 1689 р. виявилися фальшивими і було доведено, що гетьманські регалії на них було підроблено, в 1691 р. думний дяк Українцев доручає генеральному писареві Кочубеєві таємно стежити за Мазепою. Але в той час І. Мазепа вів себе досить обережно і принаймні робив, вигляд вірного служіння Москві. Були навіть чутки, що гетьман продався цареві й хоче зруйнувати Січ.

На Запорожжі знову стає досить неспокійно. З усієї України на Січ починають сходитися люди, що розповідають про московське самодержавне свавілля. Визрівало велике повстання, бракувало лише організатора. І такий лідер знайшовся. Ним став військовий канцелярист Петро Іваненко (Петрик), якого повсталі проголосили своїм гетьманом. Він прийшов на Січ у 1692 р. і підняв запорожців проти Москви. Це повстання було досить швидко і жорстоко придушене. Сам Іваненко втік до татар і вже від них звертався з листами до запорожців, в яких закликав до нових повстань, але тепер вже треба було заручитися допомогою татар. Ці заклики збурили не тільки Запорожжя, але й усю Україну. Люди почали масово втікати на Січ. Тоді сильно занепокоїлась козацька старшина. Відомі листи до Мазепи з проханням щось зробити із міським свавіллям. Саме Запорожжя також не було одностайним: одні підтримували заклики Іваненка, інші підтримували московський уряд (Москва щороку присилала на Запорожжя гроші). І. Мазепа писав кошовому, щоб той і надалі зберігав вірність Москві. Кошовий відповідав, що Запорожжя на Москву не піде, але Хмельницький укладав мир з Москвою на рівних правах, тому вимагав у гетьмана, щоб той заступився за народ України і не допускав свавілля Москви на українських землях.

Тим часом Петрик як гетьман повсталих підписав договір з Кримом, згідно з яким землі Київські і Чернігівські разом з Військом Запорозьким створять самостійну державу. Далі він пішов з ордою до Запорожжя. Зустріч Іваненка з запорожцями відбулася в Кам'янім Затоні, фортеці неподалік від Січі. Кошовий не погодився йти за Петриком, але дозволив йти всім охочим. Таких набралося близько трьох тисяч. Вони проголосили Петрика гетьманом. Той видав універсал, звернений до всього народу, де писав, що хоче визволити Україну з-під Москви і наказував готуватися до боротьби. У відповідь І. Мазепа висилає на Іваненка п'ять полків, а сам з іншими п'ятьма йде слідом; крім того, він висилає гінця до Москви, щоб та прислала ще й своє військо. Вислані вперед полковники повідомляли, що деякі міста перейшли на бік Петрика. Його похід міг перерости в загальнонародне повстання, але закінчилося все надзвичайно несподівано. Татари ніколи не були добрими союзниками. І тепер також вони несподівано кинули все — Іваненко залишився один. Він пішов назад з ордою і осів у Перекопі.

Подібна історія повторювалася ще декілька разів. Перший — відразу після зміни хана в Криму. Тоді Петрик Іваненко дійшов аж до Полтави, але знову, майже без битв, повернувся назад. Ще раз Петрик з'являється в Україні в 1695 р. І знов він був проголошений гетьманом, знов видавав універсали, але і цього разу татари не підтримали його. І. Мазепа пообіцяв тисячу карбованців тому, хто вб'є Петрика Іваненка. І такий знайшовся. Якийсь Вечірченко наздогнав Петрика й проколов його списом, але винагороди так і не отримав, бо сам був тоді убитий.

В той час Україна була втягнута у постійні війни Москви. За наказом царя 5 тисяч козаків під командуванням генерального осавула Ломиківського йдуть на штурм Очакова. Козаки держали сторожу у фортеці на річці Самарі. Після того всього відбувається новий штурм Очакова. Лизогуб і 20 тисяч козаків йдуть на Вужаки за Дніпро. Відбувся і похід на Перекоп. Будувалися укріплення на р. Синюха. Мазепа з козацьким військом активно підтримував Петра І в Азовському поході.

Під час першого штурму Азова Петро І особисто віддав наказ І. Мазепі брати все військо козацьке і йти під Азов. Чернігівський полковник Яків Лизогуб пішов на байдарках Дніпром, а гетьман з рештою війська — степом. Козаки за час цього походу взяли 14 міст, а сам Петро — нічого. Як пише тогочасний літописець; "Государь царь Петр Алексеевич с войском ходил под Азов, но не взял, токмо каланчу".

Наступного року цар розпочав новий похід на Азов. Проаналізувавши минулорічну поразку, Петро І вирішив основну частину роботи покласти на плечі гетьмана з козацтвом. 17 червня українські полки першими ввійшли в місто. Там закріпились, додавши власні гармати, цілу добу обстрілювали Азов. Турки не витримали такого масового вогню і здали місто. Петро І на радощах поїхав до Москви святкувати перемогу, а утримувати Азов доручив гетьманові. Ще два роки І. Мазепа з козаками тримали на собі турецький натиск, аж поки турки не підписали з Москвою тридцятирічний мир.

Не встигли козаки повернутися з походу, як цар знову віддає наказ готуватися до війни. Петрові І потрібен був вихід до Балтійського моря, якого Москва ніколи до цього часу не мала.

Гетьман добре розумів, що Україна, яка витерпіла спустошливу Кримську кампанію, не в стані витримати ще одну війну. На той момент вже не було ні економічних, ні військових сил, достатніх для досконалого ведення війни. Але Петро І основні надії в цій війні мав саме на Мазепу з козацьким військом.

Мазепа писав цареві: "...От уже 11 літ вершиться війна з Кримом і всі війська московські йдуть через нашу землю. Люди терплять, бо їм топчуть трави й хліб, витинають і випалюють байраки. Гінці безперестанно їздять не тільки з царськими грамотами, а й з воєводськими листами, требують від жителів собі корму і пиття, а ні — то б'ють і безчестять навіть старшину козацьку. Хоч і є царський указ без царської грамоти і гетьманських проїзжих листів нікому нічого не брати, але на то ніхто не дивиться і знати того не хоче...".

Московські воєводи дійсно, в прямому значенні слова, грабували Україну. Були випадки, коли царські війська вимагали зустрічати їх зі всіма почестями, а отримавши те, що просили, грабували поселення, палили хати, забирали з собою всі харчі й худобу, доходило навіть до того, що забирали в полон самих людей. Якщо якесь місто відважувалося протистояти воєводському свавіллю — вимуштрувані московські війська просто стирали це місто з лиця землі.