Розділ 9. РУЇНА ТА її НАСЛІДКИ ДЛЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ. НАМАГАННЯ ГЕТЬМАНА ІВАНА МАЗЕПИ УТВЕРДИТИ УКРАЇНУ ЯК САМОСТІЙНУ ДЕРЖАВУ

Козаки вели типове фермерське господарство, не підлягали військовому Скарбу й не сплачували податків. Але їхня земельна власність зумовлювалася необхідністю відбувати власним коштом військову повинність на користь держави. У випадку ухилення від неї вони виводилися зі складу реєстру, а відтак втрачали козацькі права й вольності. Отже, правова підвалина феодального землеволодіння зберігалася, внаслідок чого залишалася можливість реставрації дореволюційної моделі соціально-економічних стосунків.

Крім індивідуального землеволодіння селян, козаків і міщан, існували також общинне й сябринне (сябр — приятель, друг, співучасник). Щоправда, у власності общин залишалися переважно різні угіддя, а орні землі переходили в приватне володіння. На півночі Лівобережжя набуло поширення сябринне землеволодіння, що передбачало спільне володіння членами сябринних союзів (переважно родичів) земельними угіддями. При цьому сябри вважалися власниками не земель, а земельних паїв, на основі яких діставали у володіння наділи.

Якщо у Правобережному гетьманстві селяни та міщани зберігали свої завоювання й виплачували невеликі податки на користь держави, то в Лівобережному вони їх поволі втрачали. Старшина, спираючись на всебічну підтримку московського уряду (без неї вона була безсилою реалізувати свої прагнення), стала прибирати до своїх рук земельні володіння й перетворюватися в окремий (панівний) стан феодалів-землевласників. Відновлення середнього та великого землеволодіння розпочалося з середини 50-х рр. у північних полках, де не було козацьких традицій і частково збереглося шляхетське землеволодіння — Стародубському, Чернігівському та Ніжинському. Із 70-х рр. старшинська земельна власність стала з'являтися і в південних полках — Лубенському та Переяславському. Вона існувала в двох формах: ранговій (тимчасовій) і приватній (спадковій). Рангова формувалася з царських і гетьманських пожалувань старшині на термін займання посад "на ранг"; приватна — з пожалувань "на підпору дому" чи "зуполне" (повне). Зміцнювалися позиції гетьманського й монастирського землеволодіння. За підрахунками історика Володимира Ворисенка, протягом 1657—1672 рр. старшина, шляхта й монастирі одержали у володіння 275 сіл і хуторів. У їхніх маєтках селяни втрачали свободу, потрапляли в судову залежність від них і виплачували різні податки й виконували повинності, а в монастирських — інколи працювали на панщині.

Глибокий революційний переворот, що відбувся в перші роки національно-визвольної війни у сфері соціально-економічних стосунків, створив сприятливі умови для розвитку економічного життя молодої держави. Козаки, селяни й міщани активно освоювали ґрунти й угіддя, що раніше не оброблялися. Син антіохійського патріарха Макарія Павло, проїжджаючи влітку 1654 р. теренами козацької України, звернув увагу на масовий характер розкорчовування лісових ділянок для перетворення їх в орні землі.

Вільна праця вільних людей на власних землях виявилася значно продуктивнішою за працю кріпаків чи феодально залежних селян і міщан. Невипадково навіть в умовах воєнних дій стан землеробства й тваринництва в козацькій Україні був незрівнянно кращим, ніж на українських землях, що перебували в складі Польщі. Так, влітку 1651 р. польські жовніри, рухаючись через південні райони Волині, вмирали від голоду через брак продовольства, а коли ввійшли в козацьку Україну, то, за визнанням польських офіцерів, потрапили "у справжню обітовану землю, наповнену збіжжям".

Через названі вище причини, починаючи з середини 50-х рр., економічне життя Правобережжя козацької України різко занепадає. До середини 70-х рр. не було жодного міста, не кажучи вже про села, яке не зазнало б кількох руйнувань. Однак із надзвичайною самовідданістю козаки, селяни й міщани відбудовували поселення, обробляли землі, розводили сади, займалися тваринництвом, ремеслами, торгівлею. Наприклад, на початку 70-х рр. Брацлав залишався одним із центрів варіння пива й торгівлі на Правобережжі; чудові сади були в селах, розташованих на берегах Південного Бугу від Брацлава до Ладижина, на околицях якого вирощували багато тютюну; Могилів-Подільський мав "непогані ремесла" й відігравав важливу роль у торгівлі з Молдавією; мешканці Ямполя жваво торгували тютюном.

На Лівобережжі спостерігалося піднесення економіки. Провідну роль відігравало землеробство. У старшинських і монастирських господарствах вирощували багато зерна. Розширювали посіви під технічні культури, зокрема коноплю. Важливе місце посідало тваринництво. Створювалися кінні заводи, де розводили коней різних порід. Селяни й козаки володіли волами, кіньми, коровами, вівцями тощо. Товарного характеру набули садівництво й городництво. У господарствах старшин і заможних козаків, частково монастирів використовувалася наймана праця, що свідчить про зародження буржуазних взаємин.

Позитивні зрушення відбувалися в розвитку міст (їх налічувалося близько 90), промисловості й торгівлі Лівобережного гетьманства. У 36 найбільших містах ремісники й торговці становили 34 % населення (у Стародубі — близько 50 %, Києві — 43 % мешканців). Найпомітнішу роль в економічному житті відігравали

Київ (нагадаємо, що він відійшов до Лівобережного гетьманства), Ніжин, Переяслав, Лубни, Чернігів, Полтава та інші. Найбільші з них (Київ, Ніжин, Переяслав, Стародуб) користувалися магдебурзьким правом, менші — ратушним.

Помітного розвитку набули ремесла (існувало близько 300 ремісничих професій). Започатковується руйнування цехової системи. Майстри дедалі частіше вдавалися до використання вільнонайманої праці. Ремесло перетворювалося в дрібнотоварне виробництво. Швидко розвивалися уральництво, млинарство, гутництво, виробництво заліза, селітри, поташу. У великих руднях, гутах, винокурнях та на інших підприємствах широко використовували водяне колесо, вільнонайману робочу силу й поділ праці. Виникали й розвивалися розсіяні мануфактури. Відбувалося піднесення внутрішньої та зовнішньої торгівлі, збільшувалося значення торгів і ярмарків. Важливими центрами торгівлі виступали Київ, Чернігів, Ніжин, Стародуб, Переяслав.

Інтенсивно розвивалося економічне життя Запорожжя. Щоправда, як і раніше, землеробство було тут у зародковому стані. На козацьких хуторах і зимівниках переважно займалися скотарством і промислами (рибальством, бджільництвом). На Січі розвивалися ремесла (у 1672 р. лише ковалів тут працювало майже 100 осіб). Існували мідноливарні й будівельні майстерні, де споруджувалися чайки та човни. Вироблялися порох і ядра для гармат. Привертає до себе увагу жвава торгівля запорожців, які вивозили на продаж шкури, мед, віск, рибу, хутро, коней, а ввозили хліб, сіль, зброю, сукно тощо. Національно-визвольна війна створила сприятливі умови для економічного розвитку, але воєнні дії, постійна агресія сусідніх держав перетворили в "пустелю" Правобережне гетьманство й суттєво гальмували поступ Лівобережного.

Намагання гетьмана І. Мазепи утвердити Україну як самостійну державу.

Українська держава, в якій гетьманував Іван Мазепа, була напівсамостійна (автономна), в союзі з Москвою від часу Переяславського договору (1654 р.). Вона мала свою адміністрацію, законодавство, судівництво, скарб, свою армію. Українське військо на тодішні часи було доволі велике: мало постійно 60 тис. козаків. Найвища влада — військова і цивільна — в автономній Гетьманщині була в руках вибраного на козацькій раді гетьмана. Іван Мазепа, за Коломацьким договором, як союзник мав допомагати московському цареві у військових походах, але московський цар не міг розпоряджатися українським військом без відома та згоди гетьмана.

За звичаєм новообраний гетьман та московський уряд підписували чергову угоду. 25 липня 1687 р. було скликано генеральну військову раду, в якій взяло участь 2000 козаків. Вона ухвалила нові статті, які були установлені перед нею. Коломацькі статті були аналогом Глухівських (1672 р.) і містили 22 пункти.

В першому ж пункті цієї угоди Москва визнає за Україною збереження всіх прав та свобод. Як завжди було до того, вона давала згоду на все тільки на папері: вже на той час, крім Києва, московські воєводства стояли у Переяславі, Ніжині, Чернігові та Острі. Москва також залишила право обирати гетьмана вільним голосуванням, але вводилася нова умова, якої до цього не було: узгоджувати кандидатуру гетьмана з царем і брати в нього дозвіл на вибори. Зберігалося і право гетьмана вести незалежну від Москви зовнішню політику, за одним винятком: гетьман не мав права мати стосунків з Кримом. Найцікавішим з погляду історії є 19 пункт, який був прямим втручанням в економіку тогочасної України. Царський уряд самодержавної Москви на оплату війська випускав так звані "чехи" — паперові замінники грошей. У19 пункті угоди між Мазепою і Ґоліциним Москва вимагала, щоб гетьман звелів приймати ці "чехи", за непокору передбачено смертну кару. А найважливішим було закінчення цього пункту: "...Никто б голосов таких не испущал, что малороский край — Гетманского Регименту, а отзывались везде единогласно — Их Царского Пресветлаго Величества Самодержавной Державы...". Тобто цим пунктом передбачалось знищення України як держави.

З іншого боку, після обрання Мазепи на гетьмана Москва зробила першу спробу легально — шляхом міжнародно-правової угоди — заперечити державний суверенітет України. Ця спроба зазнала поразки великою мірою завдяки політиці Мазепи щодо Москви — зокрема в 1690-их рр., у перший період його гетьманування. 1702 р. запорожці казали, що "Государство Московское давно желает и на то способов ищет", щоб "всі малороссійс-кіе украинные люди были московскими невольниками".

Можна думати, що це антиукраїнське вістря Коломацької угоди було трохи притуплене московським палацовим переворотом 1689 р., коли новий уряд Петра І, зацікавлений у підтримці українського уряду й гетьмана Мазепи, погодився на деякі зміни й полегшення в Коломацькій угоді.

Українське військо — козацьке і охотницьке — виступає як окрема, підлегла українській владі, збройна сила. Московське військо не вступає в Україну без згоди гетьманського уряду. І навіть під час спільних походів українські й московські війська зберігають окреме командування. Так само московська військова влада (навіть у Києві) не втручається офіційно у справи українського уряду та місцевої адміністрації і суду.

Отож у 1690-х рр. Україна повністю зберігає свої державні права — і в сфері військовій, і в сферах адміністрації, судівництва, економіки тощо.

Можна сказати, що майже до початку XVIII ст. у цій політиці московського уряду в Україні не було змін, внаслідок чого зберігалася певна рівновага у взаєминах двох урядів. Після підписання угоди 13 жовтня Мазепа отримує офіційну "жал у вальну грамоту", де було вписано всі пункти тієї угоди і ще дещо було додано. А саме: було накладено значне обмеження на стосунки гетьмана з іншими державами; по суті йому було заборонено писати листи іншим правителям, а отримавши кореспонденцію від них, треба було негайно пересилати її цареві. Крім того, зменшувалися і свободи українських старшин, хоч їх і не підпорядковували Москві, але вони повністю залежали від гетьмана, чого раніше не було. Військо гетьмана повинно було взяти на себе обов'язок охороняти кордони Московської держави. Столицею залишався Ба-турин, куди вводився полк московських стрільців для охорони гетьмана. А гетьманові було наказано збудувати своїм коштом фортеці навпроти Кодака, на річках Самарі, Орелі та в устях річок Берестової й Корчика. Гетьман знав, що запорожці будуть протестувати, тому мотивував це підготовкою походу в Крим, а фортецю вважав лише тимчасовим явищем. Проте час ішов, а походу все не було. Запорожці почали протестувати, вимагаючи в гетьмана негайно розірвати угоду з Москвою.