Розділ 9. РУЇНА ТА її НАСЛІДКИ ДЛЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ. НАМАГАННЯ ГЕТЬМАНА ІВАНА МАЗЕПИ УТВЕРДИТИ УКРАЇНУ ЯК САМОСТІЙНУ ДЕРЖАВУ

Сьогодні багато сперечаються: були чи не були геополітичні підстави для виникнення Української держави в XVII ст., чи взагалі могла вона існувати в оточенні трьох наймогутніших імперій князівства, яке своєю чергою разом з Польщею і Литвою створило триєдину федеративну державу Річ Посполиту. Тепер же, коли внаслідок національно-визвольної війни козацька держава домоглася незалежності і у переговорах з Москвою здобула визнання - за собою статусу фактично незалежної держави, Гадяцький трактат був кроком назад, бо не лише перекреслював основні соціально-економічні завоювання народних мас, а й зовсім відхиляв державний суверенітет козацької України. Поділяємо думку І. Крип'якевича, що польська сторона не погодилася на державну рівноправність України, дала тільки автономію для Наддніпрянщини, усувала все те, що нагадувало б українську державність, а сам трактат був новим виправленим виданням Зборівської угоди 1649 р.

Щоб трактат, підписаний в Гадячі, набрав юридичної сили, треба було, щоб його затвердили польський сейм, сенат і заприсягли король та інші державні представники.

Противники трактату доводили: "Україна, давна провінція Річи Посполитої, умовляється з нею немов чужа країна... Бачимо, що Руське Князівство буде зовсім незалежною державою, тільки слава, що злучене з Річчю Посполитою... Чи можемо сподіватися, щоб український гетьман був вірним королеви і Річи Посполитій, коли він матиме трохи не царську власть та кілька десятків тисяч війська?"

Звичайно, прихильники відповідали: "Нам треба згоди. В нас три вороги. Не треба вважати, що вони бажають самостійності, хочуть власного уряду. Та спілка буде така, яку вже маємо з Литвою. Нехай нарід народом не верховодить: через те й буде ціла наша держава, бо перевага доводить до ворохобні. Часто під видом свободи гнетуть других і через те повстає колотнеча. Коли ми поєднаємося, то наша сила буде неподолима...".

У Варшаві, куди прибуло козацьке посольство на чолі з Ю. Не-миричем, після місячних дебатів Гадяцький договір був ратифікований сеймом, що вселяло надію, що Гадяцька унія нарешті започаткує новий період у міжнаціональних стосунках на Сході Європи. Скільки було в ті дні мрій і політичних проектів, яким не судилося збутися!

Обидві палати, сейм і сенат, затвердили Гадяцький договір. Після цього відбулося "заприсяження". Спочатку присягав король Ян Казимир, потім примас Польщі, відтак віденський єпископ, три великі гетьмани (2 коронні й 1 литовський), 2 великі канцлери (коронний і литовський), 2 підканцлери і маршалок посольської палати, наприкінці козаки (між ними були два Виговські — Костянтин і Федір, Юрій Немирич, Верещака, Носач та ін.).

Але саме тоді в Україні розпочалося велике протигетьманське повстання. Запорожці висунули нового претендента на булаву — Юрія Хмельницького. До повстанців приєдналися полковники І. Богун, Т. Цицюра, В. Золотаренко, Я. Сомко. Т. Цицюра захопив Переяслав, знищивши при цьому гетьманську піхоту, яка захищала місто, і запросив до себе Трубецького. Того не треба будо просити двічі — 27 вересня московське військо вже крокувало вулицями Переяслава. Повстання супроводжувалося цілковитим знищенням гетьманських регулярних частин, які складалися переважно з українців. Вважають, що повстанці вбили тоді 3 тис. найманців.

Але реальні втрати були далеко більшими. Лише регулярний полк Груші втратив повністю 12 хоругв (кожна хоругва налічувала від 100 до 200 вояків). Воєвода Шереметьев знищував непокірні міста: було спалено Гоголів, Вороньків, Трипілля, Стайки, Макарів, Горностай-поле, загинуло багато мирних мешканців.

Погано йшли справи і в Білорусі. Залишені тут полковники не змогли вчинити ефективного спротиву: московські війська князя Лобанова -Ростоцького захопили в полон "полковника могил І. Виговського, гомельського та чауського" Івана Нечая та полковника бихівського Самуїла Виговського. У полоні опинилося також багато родичів гетьмана — Василь, Данило, Ілля, Юрій. 12 грудня всі вони, за винятком Данила, були заслані "на великую реку Лену, в Якутский острог", куди прибули 24 травня 1660 р. Брат гетьмана Данило Виговський був закатований десь під Калугою — його навіть не довезли до Москви. Йому повідрізували пучки, вертіли свердлами у вухах, очі залили сріблом.

Війна 1658—1659 рр. мала для України катастрофічні наслідки: сотні зруйнованих міст і сіл, десятки тисяч загиблих і найголовніше — знищення молодої державності й перетворення її У куцу автономію.

Сьогодні багато сперечаються: були чи не були геополітичні підстави для виникнення Української держави в XVII ст., чи взагалі могла вона існувати в оточенні трьох наймогутніших імперій тогочасного світу? Безперечно, Україна з її величезним потенціалом мала всі шанси для досягнення незалежності. Єдина причина, яка заважала цьому, — внутрішній розбрат, неспроможність об'єднати всі національні сили у моноліт.

Зречення І. Виговським гетьманської булави.

Москва блискуче скористалась з внутрішньої нестабільності України. Надалі московські політики діяли переважно політичними та провокаційними методами, розпалюючи внутрішні конфлікти і розтягнувши процес знищення козацької державності майже на 100 років. Війна 1658—1669 рр. засвідчила, що військова перемога ще не означає перемоги політичної. Але, попри всі негативні наслідки, ця війна показала всьому світові українську силу та волелюбність. Українці довели, що зможуть підняти зброю і проти "єдиновірних братів", якщо ті будуть намагатися накинути їм невільницьке ярмо.

Із середини 1659 р. розпочинається швидке політичне падіння гетьмана, зумовлене головним чином оприлюдненням в Україні Гадяцької угоди в редакції, ратифікованій польським сеймом. Сенатори вилучили з неї будь-які натяки про незалежну Українську державу, погодившись лише на автономію Наддніпрянщини. Немилосердно обкраєна таким чином при ратифікації угода була абсолютно нежиттєздатною. Добре усвідомлював це й І. Виговський, який, ознайомившись із її варіантом, привезеним Перетятковичем, з гіркотою зауважив "Ти зі смертю поїхав і смерть мені привіз".

Остаточна редакція Гадяцького договору стала переконливим свідченням краху політики гетьмана Івана Виговського. Протягом серпня-вересня 1659 р. відбувається не лише масовий перехід населення Лівобережної України на бік Москви, а й Виговський втрачає підтримку правобережної старшини, яка була його опорою в роки гетьманства. Саме в середовищі останньої визріває план здійснення "двірцевого перевороту", в результаті якого гетьманська булава переходить до Юрія Хмельницького.

У цей критичний момент один за одним від І. Виговського починають відвертатися полковники, що перед цим були прихильниками польської орієнтації, навіть нобілітовані, зокрема, ніжинський полковник Василь Золотаренко, Тиміш Цицюра та інші.

Вони відновлюють стосунки з Трубецьким і Шереметьєвим, намагаються прислужитися московському урядові, і кожний мріє про гетьманську булаву.

Насправді польський уряд прагнув звести до мінімуму поступки, зроблені 6 вересня. І. Виговський одразу погодився зменшити козацький реєстр до 80 тис. осіб і вивести українські залоги з межиріччя Случі й Горині. Відправивши 8 вересня комісарів і своїх послів до Варшави, гетьман продовжує похід до московського кордону. Проте козаки й значна частина старшини виступали проти війни з Москвою, і Виговський змушений припинити наступ і розпустити військо. Як уже зазначалося, цим скористався московський уряд, який у другій половині жовтня відрядив в Україну війська під командуванням князя Г. Ромодановського. До нього почали приєднуватися козаки й старшини, невдоволені гетьманом. Виговський опинився у складному становищі. Після невдалої спроби захопити Київ, він, за ухвалою старшинської ради, був змушений відрядити посольства до київського воєводи і царя, засвідчуючи вірність Москві.

Лише з прибуттям обозного коронного А. Потоцького з 4—5 тис. жовнірів, а також дізнавшись про допомогу татар, І. Виговський У другій половині грудня вирушив у похід на Лівобережжя, щоб відновити свою владу. У середині січня 1659 р. під час переговорів з московським послом Ф. Байбаковим він рішуче відхилив розпорядження Москви скликати генеральну раду для обрання гетьмана, після чого вирушив спочатку до Миргорода, а звідти до Зінькова. І. Виговський надав право татарам брати в ясир вороже налаштованих до нього жителів міст і сіл й розпорядився розпочати переселення на Правобережжя жителів Полтавського і Миргородського полків. Ймовірно, на початку березня під Зіньковим він зібрав старшинську раду для обрання посольства до сейму з метою затвердження укладеної угоди.

В угоді було зазначено низку нових "пунктів", реалізації яких мало домагатися посольство у Варшаві. Передбачалось входження до складу Руського князівства Волинського, Подільського і Руського воєводств, на території якого всі посади повинна була обіймати православна шляхта. Надані без згоди гетьмана привілеї, права й посади мали бути скасовані. Кількість Війська Запорозького встановлювалася у 60 тис. осіб, причому козаки мали право жити на території Брацлавського, Київського і Чернігівського воєводств. Щодо релігії була висунута вимога ліквідувати унію та передати православним відібрані кафедри, ігуменства, монастирі, церкви, шпиталі і семінарії. У названих воєводствах заборонялося перебувати єзуїтам.