Розділ 9. РУЇНА ТА її НАСЛІДКИ ДЛЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ. НАМАГАННЯ ГЕТЬМАНА ІВАНА МАЗЕПИ УТВЕРДИТИ УКРАЇНУ ЯК САМОСТІЙНУ ДЕРЖАВУ

У перших числах вересня посольство на чолі з Т. Носачем виїхало до Варшави, а І. Виговський відрядив чотири полки на чолі а Г. Гуляницьким до Конотопа і сам повернувся до Чигирина. Можливо, що саме в цей час, страхуючи себе на випадок невдалого завершення переговорів з Польщею, він спрямував посольство і до Стамбула, засвідчуючи готовність прийняти підданство Порти.

Як і треба було сподіватися, польський уряд відхилив привезені козаками "пункти". До гетьмана було відряджено К. Перетяткевича з листами, в яких поляки вимагали відмовитися від цих пунктів. Хоча на скликаній у 20-х числах квітня обмеженій старшинській раді Виговський і спромігся переконати її учасників у необхідності поступитися, проте його авторитет настільки похитнувся, що навіть батьки не приховували свого розчарування і на знак протесту покинули двір сина.

12 травня уточнений текст угоди у найневигіднішому для України варіанті було ратифіковано. Територія князівства обмежувалася лише Брацлавським, Київським і Чернігівським воєводствами, а чисельність козаків — тридцятьма тисячами осіб. Унія залишалася. Православні мали право обіймати посади урядників лише в Київському воєводстві, а у Брацлавському і Чернігівському — поперемінно з католиками. Не увійшло застереження про необов'язкову участь Війська Запорозького у можливій війні Речі Посполитої з Москвою. Щоб якось загладити неприємне враження від змісту договору, старшині зробили подарунки: гетьман одержав Любомильське й Барське староства, частина старшин дістала маєтки, а понад 30 осіб нобілітовано (надано шляхетство). І все ж, як засвідчили події, договір залишився "мертвим паперовим документом".

Різко погіршилося становище гетьмана на Правобережній Україні, де опозиційні сили зосереджувалися навколо Ю. Хмельницького. На початку вересня в його таборі під Германівкою вже налічувалось близько 10 тис. козаків. І. Виговського покинули найближчі прибічники. Щоб урятувати ситуацію, він спішно прибув під Германівку і скликав так звану чорну раду, на якій доручив Верещаці й Сулимі ознайомити присутніх з умовами Гадяцького договору. Однак козаки, не вислухавши їх до кінця, зчинили галас, звинувачуючи гетьмана в ігноруванні інтересів України. Рятуючи своє життя, І. Виговський покинув козацький табір і подався під захист польських хоругов А. Потоцького. Козаки почали домагатися його зречення від влади, і після тривалих переговорів гетьман був змушений повернути булаву й бунчук. В останніх числах вересня неподалік від Фастова чорна рада обрала гетьманом України Ю. Хмельницького.

Отже, дворічне гетьманування І. Виговського відзначалося різким загостренням соціально-політичної боротьби з вкрай негативними наслідками для справи досягнення Українською державою незалежності та об'єднання в її межах усіх етнічно-українських земель. Спалах цієї боротьби був зумовлений "новим" курсом гетьмана, який продемонстрував своє політичне банкрутство. Його трагедія як державного діяча полягала не у відсутності політичних здібностей, а, по-перше, у нерозумінні того факту, що на території козацької України утворилася самобутня держава, яка за політичним устроєм і характером соціально-економічних взаємин суттєво відрізнялася від сусідніх країн і, по-друге, в ігноруванні перспектив розвитку козацької України як суверенної держави. За словами І. Крип'якевича, у внутрішній політиці гетьман знехтував здобутками "національної революції, що знайшли свій вислід у козацькім устрої, — він намагався змінити його і створити шляхетську Україну — на зразок шляхетської Польщі".

Вихований у дусі шляхетської демократії, І. Виговський повністю ігнорував основні принципи соціально-політичного ідеалу козацтва і з небувалою короткозорістю злегковажив його становими інтересами, що призвело до політичної катастрофи. Стрімкому наростанню соціальних суперечностей сприяло те, що гетьман не зважав на соціально-економічні здобутки селянства, пішов на відновлення шляхетського землеволодіння і довоєнних форм визиску народу. Усе це й роздмухувало вогнище громадянської війни, яку згодом успішно "використовували для себе Польща і Московщина для ліквідації української державності".

Оцінюючи діяльність І. Виговського, підтримуємо думку, висловлену в українській історіографії, про те, що немає підстав характеризувати його ні як зрадника України, ні як її палкого патріота. Не можна заперечувати його великого внеску в розв'язання політичних проблем життя молодої держави 1649—1657 рр., у період гетьманування Б. Хмельницького, як і не можна замовчувати вкрай згубних прорахунків у внутрішній політиці, яких він допустився в часи власного гетьманування, що призвели до страхітливого спустошення Лівобережної України і започаткували гнітючий процес "Руїни" Української козацької республіки.

Опинившись без "татарської шаблі", яка давала гетьманові змогу залякувати як зовнішніх, так і внутрішніх ворогів, він невідворотно наближався до своєї загибелі. Річ Посполита була нездатна допомогти "князеві руському". Число прихильників Москви, щирих і нещирих, дедалі збільшувалося. Вони покидали Виговського і гуртувалися навколо Юрія Хмельницького. Усі звинувачення за невдалу політику падали на І. Виговського. "Новонавернені" полковники скаржились, що вони не за своєю волею, а під примусом гетьмана воювали з Москвою.

Перемога Москви з допомогою черні й безсилля Речі Посполитої віддало Україну без застережень у руки московської влади. Тому козацька старшина змушена була розпочати переговори з Москвою, жертвуючи "зачинщиком" Виговським, щоб хоч щось урятувати, а Ю. Хмельницький як символ незалежності був потрібний усім.

Суспільно-політичне становище української державності в 60—70 рр.

Наприкінці 50-х рр. зменшується територія держави, оскільки втрачаються землі Волинського, Туровського, Бихівського, Чауського полків і Київського Полісся. Щоправда, останнє повернулося до складу козацької України під час повстання 1664—1665 рр. і протягом певного часу перебувало під владою П. Дорошенка. Вдалося зберегти терени Подільського полку.

Протягом 60-х—першої половини 70-х рр. проходило розширення меж держави в південному напрямі за рахунок освоєння переселенцями Дикого поля. Тому на південь від Уманського полку формується й функціонує Торговицькнй полк. Чіткіше окреслилися східні кордони володінь запорожців ("Вольностей Війська Запорозького"): Сіверським Дінцем вони діставалися до Дону, від нього узбережжям Азовського моря тягнулися до р. Берди, у верхів'ї якої виходили на Конку й до Дніпра. Розпочалося заселення межиріччя Сіверського Донця й Дону вихідцями а Правобережжя

Усунення від влади Ю. Хмельницького восени 1657 р. зумовило ліквідацію в державі монархічної форми правління й остаточне утвердження республіканської. Протягом 1659—1662 рр. республіканська форма правління перетворилася в республікансько-олігархічну.

Після смерті Б. Хмельницького помітні зміни сталися в державному устрої. Через сепаратизм старшин Лівобережжя й Запорожжя в першій половині 60-х рр. держава з унітарної перетворилася в конфедеративну. Тепер козацька Україна складалася з трьох державних утворень — Правобережного та Лівобережного гетьманств і Запорожжя зі своїми гетьманами й кошовим, власними органами влади, збройними силами тощо.

Адміністративно-територіальний устрій залишався таким же, яким був у часи гетьманування Б. Хмельницького, — полково-сотенним; однак утворювалися й зникали окремі полки та сотні, змінювалися їхні територіальні межі. Так, на Правобережжі утвердилися Подільський, Паволоцький і Торговицькнй полки. У Лівобережному гетьманстві (до нього з 1667 р. відійшов і Київський полк) було ліквідовано Кропивнянський полк, але виникли й діяли Галицький, Лубенський і Стародубський полки. Утворені в 1663 р. Новгородський, Глухівський і Сосницький швидко зникли. Таким чином, Правобережне гетьманство поділялося на 11, а Лівобережне — на 10 полків.

Інакше склався адміністративно-територіальний устрій Запорожжя. Можливо, тільки з 70-х рр. тут розпочалося, за зразком козацьких полків, становлення адміністративно-територіальних округів — паланок. Центром паланки виступала слобода, де перебувала місцева адміністрація, очолювана полковником, і невелика залога.

Створений за Б. Хмельницького державний апарат і в наступні роки Руїни залишався таким самим. Змінювалися лише коло повноважень окремих органів влади та їхній вплив на політичний розвиток козацької України. Зокрема, після його смерті поновилася практика скликання генеральних рад, а відтак частково відновилася їхня значущість у державному житті. Встановлено, що за роки гетьманування П. Дорошенка вона збиралася понад

характеризувати Його ні як зрадника України, ні як її палкого патріота. Не можна заперечувати його великого внеску в розв'язання політичних проблем життя молодої держави 1649—1657 рр., у період гетьманування Б. Хмельницького, як і не можна замовчувати вкрай згубних прорахунків у внутрішній політиці, яких він допустився в часи власного гетьманування, що призвели до страхітливого спустошення Лівобережної України і започаткували гнітючий процес "Руїни"Української козацької республіки.

Опинившись без "татарської шаблі", яка давала гетьманові змогу залякувати як зовнішніх, так і внутрішніх ворогів, він невідворотно наближався до своєї загибелі. Річ Посполита була нездатна допомогти "князеві руському". Число прихильників Москви, щирих і нещирих, дедалі збільшувалося. Вони покидали Виговського і гуртувалися навколо Юрія Хмельницького. Усі звинувачення за невдалу політику падали на І. Виговського. "Новонавернені" полковники скаржились, що вони не за своєю волею, а під примусом гетьмана воювали з Москвою.

Перемога Москви з допомогою черні й безсилля Речі Посполитої віддало Україну без застережень у руки московської влади. Тому козацька старшина змушена була розпочати переговори в Москвою, жертвуючи "зачинщиком" Виговським, щоб хоч щось урятувати, а Ю. Хмельницький як символ незалежності був потрібний усім.