Розділ 9. РУЇНА ТА її НАСЛІДКИ ДЛЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ. НАМАГАННЯ ГЕТЬМАНА ІВАНА МАЗЕПИ УТВЕРДИТИ УКРАЇНУ ЯК САМОСТІЙНУ ДЕРЖАВУ

Отож січове товариство жило не розрахунком, а емоціями, хвилинним настроєм. Влучну характеристику політичного розвитку Січі дав гетьман П. Дорошенко в своєму "обличительному" листі до січових братчиків: "...ви, мешкаючи, як пустельні звірі, у відлеглих від своєї вітчизни низово-дніпровських лугах, тернах і вітках, нічого, що діється в світі та вашій вітчизні, досконало не знаючи...".

Запорожці, як уже зазначалось, були невдоволені тим, що їхніх представників не покликали на раду в Корсуні, де підтверджувались гетьманські права І. Виговського. Одразу ж посланці з Січі поїхали зі скаргами в Москву, що "поставили гетьманомъ Ивана Выговского войска запорожского полковники й вся старшина городовая, а чернь й все войско запорожское о томъ рады не имъли про то не въдали". Скаржилися вони як на цей факт "узурпації" прав Січі, так і на інші, неприйнятні для запорожців вчинки нового гетьмана. Січ претендує на своє виняткове право обирати гетьмана. А сталося так, що січовиків обминули, хоча І. Виговський і зветься "гетьманом Війська Запорозького".

Цей титул українських гетьманів накоїв чимало лиха козацько-українській Речі Посполитій, бо це давало привід Запорожжю втручатись у державні справи на тій підставі, що, мовляв, "нами пишеться" гетьманська влада, а з нашим голосом рахуватися не хоче.

Насправді "Військом Запорозьким" називало себе городове козацтво, а також так писалися й січовики, які вважали себе за патриціїв у "Війську Запорозькім". Але минуло вже десять років з часу обрання Б. Хмельницького гетьманом на Січі, як центр ваги перемістився в городову Україну. Січовики не відчували зміни ситуації і за традицією вважали себе сіллю української землі. Михайло Іваненко та його товариші звернулись до Москви з вимогою: "Щоб бути раді у них в Запорожжі, бо й попередніх гетьманів вибирано з Запорожжя: тут у них столиця запорозька".

Січовики постають проти права українського уряду мати стосунки з чужоземними державами. Вони перехоплюють листи Виговського до хана і передають їх у Москву. Запорожці пам'ятають, що "за попередніх польських королів вони Військом Запорозьким без королівського відома послів із інших держав не приймали". Січ вважає, що Україна лише змінила своє підданство, і цілком зрозуміло, чому вона звертається до московського уряду зі словами: "...никакихъ листовъ не смъютъ посилать безъ відома вашей царской милости".

Січ проводить свою сепаратистську закордонну політику. Б. Хмельницький та І. Виговський уникали зачіпати татар і турків, намагалися втримати хана від союзу з Польщею, оскільки це загрожувало Україні. Іншої думки були січовики. Війна з Кримом для них була необхідною, як хліб. Через окрему політику Січі взаємини українського уряду з Кримом були нестабільними. Крим міг вірити дружнім запевненням І. Виговського, однак знав, що Січ гетьманові не підкоряється.

Відстоюючи в Москві свої "вольности", Січ втягує чужу силу у внутрішні справи України, в результаті чого від вольностей залишається тільки назва: "... І коли б після того новообраний гетьман будь-чим провинуватився перед царським величеством, і вони напишуть про те до царського величества, і за той переступ його перемінити". Отже, тактика Москви була підказана Україною.

Січовики мали намір з допомогою Москви влаштувати загальні перевибори старших у Війську Запорозькім: "Так же й иные полковники потому жъ бы положили знаки всъ принадлежности войсковые".

Боротьба між "черню" та "значними" увійшла в таку стадію, що Військо Запорозьке, яке під проводом Богдана Хмельницького перемогло Польщу, тепер нищило само себе у внутрішніх суперечностях.

Москва налагоджує тісні зв'язки з козацькою черню, підтримує січовиків, нацьковує посполитих на власників маєтків. Московський уряд на своїх землях суворо й нещадно придушує будь-який селянський рух. На Білій Русі московські воєводи карають селян за те, що записуються в козаки, і самих козаків українських не милують: "И тъмъ, кто пишеть й напишется, чинить жестокое наказаніе, а иныхъ въшать". А в Україні ті самі воєводи роздають населенню "прелестные листы" відверто революційного змісту. Київський воєвода Шереметьев 2 січня 1659 р. у листі "Войска Запорожского сотникомъ и отаманомъ и козакомъ й всей черни" сповіщає про наміри Виговського: "Побивъ вас й домы ваши разорять, хотятъ бытъ въ черкаскихъ городахъ й маетнос-тямы владеть по прежнему".

Серед духовенства українського також траплялися особи, які вороже ставилися до нової козацької аристократії.

Централістична Москва для послаблення і підриву авторитету гетьманської влади всередині країни вступає у стосунки з "підданими Війська Запорозького", минаючи гетьмана. Це надзвичайно вразило І. Виговського — адже за урядування Б. Хмельницького протягом деякого часу він був прихильником українсько-московського союзу і чимало зробив для досягнення цієї згоди, а тепер зазнає московської неповаги. На вимогу Москви, яка стояла на позиціях, ворожих Виговському, новий гетьман був змушений підтверджувати своє обрання на гетьманство аж на трьох козацьких радах — у Чигирині, Корсуні, Переяславі. Намагаючись обмежити гетьманську владу і поставити її в повну залежність від себе, Москва різними шляхами підтримувала опозиційні настрої проти гетьмана.

Як Іван Виговський розумів гетьманську владу, видно з його власних слів. Він вважав, що цар не повинен полковнику й нікому дати грамоти, крім гетьмана; все повинен вирішувати тільки гетьман.

Б. Хмельницький так само забороняв усім станам своєї держави підтримувати відносини з Москвою.

Все похитнулося в Україні після смерті Б.Хмельницького. Із організованої у тодішньому розумінні держави, в якій панував внутрішній мир, що притягав до себе навіть неправославне населення Речі Посполитої, Україна досить швидко перетворилася в "землю безголовную".

Іноземні сили, до яких звертався І. Виговський за підтримкою свого авторитету в Україні, дбали лише про власні інтереси. Жодна з сусідніх держав (Польща, Крим, Москва) не була зацікавлена в тому, щоб в Україні панував порядок і була міцна влада. Розуміння цього іноді прокидалося у діячів доби Руїни, проте ненадовго. Свавілля проти "значного" товариства набувало таких масштабів, що козацька старшина, незважаючи на свою відразу до Москви, зверталася до російських воєвод, щоб з їхньою допомогою подолати цей розлад.

Отже, відразу після смерті Б. Хмельницького в Україні зіткнулися два великі ворожі табори: шляхетський і, якщо його можна так назвати, народний. Сьогодні важко визначити, хто зробив більше шкоди: шляхтичі, що поклали свої кваліфікацію і державотворчий хист у підмурівок української державності, але робили все, щоб зберегти status quo феодальних взаємин, повертаючи селян у колишній стан напіврабів, чи українські "чорні люди", які ладні були для збереження своїх соціальних здобутків кинути святу ідею державності під кривавий московський чобіт.

Додамо, що зіткнення цих ворожих таборів стало першочерговим завданням для московського уряду. Московські політики повели шалену агітацію проти гетьмана і старшини, переконуючи козаків, що під московськими воєводами українцям буде краще, ніж під власними полковниками. Ці зерна впали на родючий ґрунт.

Дивна річ — гарантом соціальної рівності і власної свободи українські низи бачили монархічну Москву, яка застосовувала найтерористичніші види феодального гноблення. Наслідки цієї помилки відчуваємо й досі.

Відразу після смерті Б. Хмельницького московський уряд став на шлях відвертого порушення Березневих статей 1654 р. З листа кам'янецького коменданта Гуменецького коронному гетьману довідуємося про вимоги, з якими приїхав московський посол: