Розділ «Тема VIII. УКРАЇНСЬКА РЕВОЛЮЦІЯ XVII СТОЛІТТЯ. СТВОРЕННЯ КОЗАЦЬКОЇ ДЕРЖАВИ»

Московський договір І. Брюховецького з царем 1665 р. вкрай негативно позначився на українській державності. Майже всі основні права, за які так завзято боролися попередні гетьмани, за І. Брюховецького були фактично втрачені. В руки російських воєвод передавалося безпосереднє керівництво військово-адміністративним і фінансово-господарським життям України. Залишилися тільки станові права козаків. Було введено і збільшено московські залоги у всіх великих містах і навіть на Запоріжжі в Кодаку. Всі податки збирали російські чиновники, а гроші йшли в московську скарбницю. В 1666 р. російськими чиновниками був проведений перепис некозацького населення і опис його майна. Москва тепер призначала митрополита української православної церкви. Вибори гетьмана мали відбуватися за присутності царських посланців. Новий гетьман мусив їхати на утвердження в Москву. Гетьман не мав права зовнішньополітичної діяльності.

Двовладдя в Гетьманщині. Характерною рисою "руїни" було двовладдя з початку 60-х pp., коли гетьманом Лівобережної України був обраний Іван Брюховецький (1663-1668 pp.), а Правобережної — Павло Тетеря (1663-1665 pp.). В історичній традиції обидва вони залишилися чужими поплічниками. Перший проводив промосковську політику, віддавши Україну під безпосередню владу царя. Другий тримався чіткої пропольської орієнтації.

Іншою характерною рисою "руїни" був поділ України без відома її гетьманів між Польщею та Росією. За Андрусівським мирним договором 1667 р. Лівобережна Україна закріплювалась за Польщею, а Правобережна - - за Росією. Ця угода назавжди перекреслила переяславські домовленості Б. Хмельницького. Вона глибоко обурила українське громадянство. Під час одного із збройних виступів козаків І. Брюховецький був вбитий, а П. Тетеря ще раніше втік до Польщі.

Гетьман Петро Дорошенко. Вберегти Україну від хаосу та відновити її незалежність спробував гетьман Правобережної України Петро Дорошенко (1666-1676 pp.). Після Андрусівського миру він виступив проти поляків. Щоб привабити на свій бік якомога більше прихильників, П.Дорошенко поновив усі козацькі звичаї і демократичні засоби управління. А щоб зменшити залежність від всесильних полковників, гетьман підпорядкував безпосередньо собі сердюцькі полки. Король Ян Казимір визнав суверенітет Правобережної України.

Після вбивства І.Брюховецького розгніваним натовпом Петро Дорошенко був проголошений гетьманом і Лівобережної України. За час його перебування на Лівобережжі козаки проголосили гетьманом Правобережжя Петра Суховія, а згодом поляки — М. Ханенка. В той же час на Лівобережжя ввійшли російські війська під командуванням Ромодановського. В черговий раз Україну поділили її сусіди. Надії П. Дорошенка на об'єднання не справдилися. Він звернувся за допомогою до третьої сторони — до султана, визнавши турецький протекторат. Більш того, гетьман в 1672 році з військом приєднався до величезної турецько-татарської армії, яка відняла у Речі Посполитої Поділля. Таким чином війська П. Дорошенка виступили на турецькому боці й у боротьбі з московським царем і новим гетьманом

Лівобережної України Іваном Самой лови чем, що не додало гетьманові Правобережної популярності. Звинувачений у роздмухуванні громадянської війни в Україні, П. Дорошенко втратив підтримку козаків і здав свої повноваження І. Самойловичу.

Гетьман Дем'ян Многогрішний. В 1668 р. П. Дорошенко на короткий час об'єднав Правобережну і Лівобережну Україну і повернувся в столицю, м. Чигирин. Поки П. Дорошенко приборкував самозванців Суховія і Ханснка, залишивши за себе на Лівобережжі наказним гетьманом Дем'яна Многогрішного (1668-1676 pp.), туди прийшли російські війська на чолі з воєводою кн. Ромодановським, і гетьман змушений був присягнути на вірність російському цареві.

Завдяки своїм ініціативам в північних полках Гетьманщини Д. Многогрішний став титулуватися козаками як гетьман сіверський. Козацька старшина обрала Д. Многогрішного гетьманом. Правда, П. Дорошенко його не визнав за такого, хоч і зробити нічого не міг, бо Сіверщина була фактично в руках російського царя.

Прагнучи скінчити громадянську війну, Д. Многогрішний почав переговори з Москвою. В результаті їх були підписані в 1669 р. Глухівські статті з 27 пунктів. Під впливом заворушень в Україні російський уряд пішов на поступки, ліквідувавши Московські статті, укладені з І. Брюховецьким.

Новий договір декларував збереження прав і вольностей, затверджених ще за Б. Хмельницького. При цьому Глухівські статті значно обмежували українську автономію: воєводи залишалися в Києві, Чернігові, Ніжині, Переяславі й Острі, проте не мали права втручатися в місцеве самоврядування. Воєводи мали право командувати лише московськими залогами, але не мали права втручатися у внутрішні справи і суд. Всі податки йшли виключно в гетьманську скарбницю. Реєстрове військо було обмежене до ЗО 000 осіб. Гетьман не мав права вести самостійну зовнішню політику. Суди над звинуваченими в скоєнні злочинів на території Гетьманщини росіянами мали відбуватися за участю українських представників. Все ж таки цей договір трактувався як угода між двома державами, що було великою заслугою Д.Многогрішного, який таким чином гідно підтримував статус автономії Лівобережної України.

І.П. Крип'якевич вважає, що Руїна скінчилася за часів Многогрішного, а Гетьманщина ввійшла в новий період миру і добробуту. Проте авторитарний характер правління Д. Многогрішного налаштував проти нього козацьку старшину, яку він не допускав до влади. Гетьмана ув'язнили, а потім відправили до Москви, де він був підданий тортурам і засланий до Сибіру, де й помер.

Трете гетьманування Ю.Хмельницького. Щоб замінити втраченого П.Дорошенка, турки висунули на гетьмана Правобережної України Юрія Хмельницького. Перед цим Юрій був ченцем і жидичинським архімандритом, три роки просидів у польській тюрмі в Марієнбурзі, ходив походом проти татар і попав при цьому в полон. Шість років він прожив в Константинополі. І.П. Крип'якевич приводить приклад правління Ю. Хмельницького Поділлям, на яке тільки й розповсюджувалась його влада: він завів там деспотичний лад, обкладав важкими податками населення — "від дітей, що сьогодні народилися, від правої руки і від лівої ноги, від кожного пальця мито беруть". Історик припускає, що це могли бути приступи божевілля. Не зумівши вдовольнити свої територіальні претензії до Польщі за рахунок України і не потребуючи більше допомоги Ю. Хмельницького, турки стратили його в Кам'янці, на тому ж Поділлі. Дійсно, трагічна доля цієї людини викликає тільки співчуття.

Лівобережний гетьман Іван Самойлович. В 1669 р. Лівобережна Україна ввійшла до складу Росії, що забезпечувало їй захист від нападів турків, татар і поляків. Правда, вони продовжували спустошувати Правобережну Україну, та це Москву поки що не турбувало. Прихильне ставлення до Москви та добрі стосунки зі старшиною були підґрунтям політики гетьмана І. Самойловича (1672-1687 pp.). Це був перший гетьман, який отримав можливість правити Гетьманщиною цілих п'ятнадцять років.

При обранні на посаду гетьмана в 1672 році Іван Самойлович підписав черговий договір українського козацького уряду з Москвою. Це були так звані Конотопські статті з 10 пунктів. Вони повторювали Глухівські статті 1669 року з подальшим обмеженням прав України, зокрема в сфері зовнішньої політики.

Для забезпечення прихильності старшини І. Самойлович щедро роздавав землі своїм прихильникам. Тим самим він посилив зростання родової аристократії на Лівобережній Україні. Як і його попередники, І. Самойлович прагнув поширити свою владу на всю Україну. Він посилив свій контроль над запорожцями і від 1674 р. боровся на боці Росії проти П.Дорошенка і турків. Після поразки спільного з росіянами наступу на Правобережну Україну гетьман підтримав масовий перехід українців на Лівобережжя і Слобожанщину.

"Вічниймир", підписаний Польщею і Росією в 1686 p., підтвердив права поляків на Правобережжя і підпорядкував Запоріжжя цареві, а не гетьманові. Політика Росії ставала все більш антиукраїнською. І. Самойлович зневірився в можливості відстояти інтереси своєї держави. Це було відомо російським урядовцям. Тому коли в 1687 р. через степові стихійні пожежі закінчився невдачею похід на Крим, командувач московського війська князь В.Голіцин звинуватив у цьому гетьмана. Козацька старшина слухняно скинула І. Самойловича з посади, і він був засланий до Сибіру.

Еволюція Гетьманщини під тиском внутрішніх і зовнішньо­політичних обставин. Політичним довгожителем виявилась Гетьманщина у складі Росії. На початку державного життя не було різкої межі між козаками і селянами: козаки були зобов'язані військовою службою, а селяни — працею. Але з часом землі, які залишилися в Гетьманщині від поляків, почали роздаватись гетьманами старшині, а з землею — і селян у "звикле послушенство", хоча до цього вони були вільними. Поступово почала наростати соціальна напруга.

Еволюція Гетьманщини була спрямована російським урядом на скорочення суверенітету, а також ліквідацію прав і вольностей козацьких. Хабарництво, доноси, наклепи, інтриги стали повсякденним явищем в житті козацької верхівки. Перед урядом Росії вислужувався і отримував посади той, хто першим написав і відіслав донос на сусіда по козацькому уряду. Москва з задоволенням обмежувала повноваження гетьманів, тим самим даючи волю старшинській сваволі. Народні низи як козацькі, так і селянські були відсторонені від участі у виборах органів управління. Гетьманщина все більше втрачала свої державницькі прерогативи, все більше прав перебирала на себе Москва.

Ще під час визвольної війни під красивими декораціями революції відкрилась виразка, що вже точила український народ, — виразка взаємної недовіри між привілейованими і безправними, —козаками і хлопами.

Свідомо ворожими силами для України були сусідні держави, що дивилися на неї, як на свою законну здобич. Таких держав було, принаймні, чотири: Польща, Москва, Крим разом з Туреччиною і, як це не дивно, — Запорізька Січ.